Розділ «ПРО НЕГАРНОГО БІОФОРМА»

3

Мобіль інституту біоформування подали впритул до люка. Домбі сказав на прощання:

— Я вас відвідаю. Мені б хотілося зійтися з вами ближче.

— Вважайте, що я посміхнувся, — відказав Драч, — ви запрошені на берег блакитного озера.

У мобілі Драча супроводжував молодий співробітник, якого він не знав. Він почував себе ніяково, йому, либонь, було неприємне сусідство Драча. Відповідаючи на питання, він дивився у вікно. Драч подумав, що біоформіста з хлопця не вийде. Драч перейшов наперед, де сидів інститутський шофер Полачек. Полачек був Драчеві радий.

— Не думав, що ти виберешся, — сказав він з підкупливою відвертістю. — Грунін був не дурніший від тебе.

— Все-таки обійшлося, — відповів Драч. — Втомився лише.

— Це найнебезпечніше. Я знаю. Здається, що все гаразд, а мозок відмовляє.

У Полачека були тонкі кисті музиканта, і панель пульта здавалася клавіатурою рояля. Мобіль йшов під низькими хмарами, і Драч дивився убік, на місто, намагаючись вгадати, що там змінилося.

Геворкян зустрів Драча біля воріт. Огрядний, носатий старий з блакитними очима сидів на лавці під вивіскою «Інститут біоформування АН СРСР». Для Драча, та й не лише для Драча, Геворкян давно перестав бути людиною, а перетворився на поняття, символ інституту.

— Ну ось, — сказав Геворкян. — Ти зовсім не змінився. Ти чудово виглядаєш. Майже все закінчилося. Я кажу майже, тому що тепер головні турботи стосуються мене. А ти гулятимеш, відпочиватимеш і готуватимешся.

— До чого?

— Щоб пити цей самий помаранчевий сік.

— Отже, доктор Домбі доніс про це і справи мої геть погані?

— Ти дурень, Драчу. І завжди був дурнем. Чого ж ми тут розмовляємо? Це не найкраще місце.

Вікно у найближчому корпусі розчинилося, і звідти визирнули відразу три голови. По доріжці від другої лабораторії біг, з неуважності захопивши з собою пробірку із синьою рідиною, Димко Дімов.

— А я не знав, — виправдовувався він, — мені тільки зараз сказали.

І Драча охопив блаженний стан блудного сина, який знає, що на кухні тріщать дрова і пахне смаженим телям.

— Як же можна? — нападав на Геворкяна Дімов. — Мене повинні були повідомити. Ви особисто.

— Які вже тут таємниці, — відповідав Геворкян, ніби виправдовуючись.