Розділ IX

— Не хочу.

Полковник подумав: «Скажи! Я наказую тобі!» I вона сказала:

— Не смій так дивитися на мене!

— Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.

— А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?

— Ні! Присягаюся! Серцем — ніколи.

— Ні з ким?

— З особами твоєї статі — ні.

— Мені не подобається вираз «твоєї статі». Це знов-таки відгонить твоїм ремеслом.

— Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?

— От бачиш, — сказала вона,— ти знову берешся за своє ремесло.

— Гаразд,— сказав він,— Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.

— Можна, я потримаю тебе за руку, — попросила вона. — Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.

— Спасибі,— сказав полковник.

— Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.

— Казна-що! Таке не повинно снитися.

— Авжеж. Але ж то був тільки сон.

— А може, ти чогось нанюхалася?

— Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.

— А як поводилась рука?