Розділ XVIII

Розсильний підсунув під двері «Gazzettino», і полковник безгучно підняв її, тільки-но вона прослизнула в шпарину.

Він вихопив газету мало не з рук розсильного. Цього чоловіка він не зносив, відколи застукав його біля своєї валізи, вернувшись несподівано в номер. Полковник забув пляшечку з ліками і вернувся по неї, а розсильний порпався в його валізі.

— В такому готелі якось незручно кричати: «Руки вгору!»— сказав полковник,— але ви завдаєте ганьби своєму місту.

Чоловік у смугастому жилеті, з пикою фашиста, затято мовчав, і полковник вів далі:

— Катай, голубе, додивися вже до кінця. Тільки я не вожу з собою військових таємниць у мильничці...

Відтоді вони неприязно ставилися один до одного, і полковник радів, коли йому вдавалося вихопити газету мало не з рук чоловіка в смугастому жилеті — безгучно, тільки-но він помічав, що газета показалася під дверима.

— Гаразд, сьогодні твоє зверху, нікчемо,— сказав він бездоганною венеціанською говіркою, що було не так-то легко такої ранньої пори.— А бодай ти вдавився!

«Такі не вдавляться,— подумав він,— Вони знай собі тицяють газети під двері людям, які вже не почувають до них ненависті. Мабуть, нелегко бути колишнім фашистом. А може, він і не колишній, а справжній? Звідки ти знаєш?

Я не можу ненавидіти фашистів,— подумав він,— і фриців теж, бо я, на лихо, солдат».

— Слухай, портрете,— сказав він,— Хіба я повинен ненавидіти німців за те, що ми вбиваємо їх? Хіба я повинен їх ненавидіти і як полковник, і як людина? По-моєму, це надто легке вирішення проблеми.

Гаразд, портрете. Забудь про це. Годі! Ти ще занадто молодий, і тобі цього не збагнути. Ти ж на два роки молодший за дівчину, яку зображуєш, а вона і молодша, й старіша за саме пекло, хоч воно існує вже давненько.

Слухай, портрете, — сказав він: йому спало на думку, що тепер він довіку матиме з ким поговорити уранці, коли прокидатиметься.

Слухай, що я тобі кажу, портрете. Ні, хай йому чорт, ти ж іще не доріс до цього. Такі думки не можна висловлювати вголос, хоч би які правдиві вони були. Є багато такого, чого я ніколи не зможу тобі сказати, і, можливо, так краще для мене. Давно б пора, щоб і мені трохи покращало. Як ти гадаєш, портрете, правда ж, для мене так краще?

Чого ж ти мовчиш, портрете? Ти голодний? Бо я, здається, голодний».

Він подзвонив коридорному, який приносив йому сніданок.

Він знав, що хоч уже настав ранок і на Великому каналі видно кожну свинцево-сіру, круту од вітру хвилю а приплив нагнав багато води до причалу перед Палацом навпроти вікон його кімнати,— телефонного дзвінка він іще довго не почує.

«Молоді люди міцно сплять,— думав він.— Їм так і належить».

— Чому ми старіємо? — спитав він коридорного зі скляним оком, який подав йому меню.

— Не знаю, полковнику. Мабуть, такий закон природи.