Розділ XXI

Полковник сів у гондолу, яка за десять чентезімі перевозила пасажирів через канал, заплатив заяложеною асигнацією і втиснувся у гурт людей, приречених усе життя вставати вдосвіта.

Він озирнувся на «Грітті» й побачив вікна своєї кімнати; вони й досі були відчинені. Дощем не пахло, але з гір віяв той самий рвучкий, пронизливий, холодний вітер. Люди в гондолі аж посиніли з холоду, і полковник подумав: «От би видати їм усім по такому вітрозахисному плащу, як у мене. Господи, кожний офіцер, який носить такий плащ, знає, що він не захищає від дощу; цікаво, хто на цьому наживається?

Справжнього дощовика вода не пройме. А ці страшенно протікають, зате який-небудь спритний шахрай увіпхнув свого синочка до Гротона, а може, і до Кентербері, де вчаться діти заможних військових постачальників.

Кому ж із моїх товаришів офіцерів він ткнув у лапу? Хто серед нас бере хабарі? Напевне,— подумав полковник,— він не один. Напевне, таких є чимало. Ач, як розпатякався — мабуть, не виспався як слід. Від вітру ж вони все-таки захищають. Дощовики! Тільки й слави, що дощовики!»

Гондола пристала до причалу на тому боці, і полковник став дивитися, як одягнені в чорне люди вилазять із чорної тарадайки. «Яка ж це тарадайка? — подумав він.— У тарадайки мають бути колеса чи принаймні гусениці.

Яка нісенітниця лізе мені в голову? — думав він.— Особливо сьогодні вранці. А бували ж в мене розумні думки, коли доводилося важити життям».

Він дістався до найвіддаленішої частини міста, що виходила на Адріатику,— ці квартали він любив найбільше. Ідучи вузенькою вуличкою, він вирішив не рахувати, скільки промине завулків і мостів, а потім зорієнтуватися і вийти просто до ринку, жодного разу не заблукавши в глуху вулицю.

Для нього це була така сама гра, як для інших людей пасьянс. Але вона мала ту перевагу, що можна було рухатися, розглядати будинки, крамниці, тратторії та стародавні палаци. Якщо любиш Венецію, це чудова гра.

Так, це щось ніби solitaire ambulante[46], а виграєш утіху для серця і очей. Якщо вийдеш до ринку в цій частині міста і ні разу не зіб'єшся з дороги, то ти виграв. Але не можна йти найкоротшим шляхом і не можна нічого рахувати.

По той бік каналу гра полягала в тому, щоб, вийшовши з «Грітті», попасти на Ріальто через Фондаменте Нуове.

Звідти можна було піднятися на міст, перейти його і спуститися до ринку. Ринки полковник любив найбільше. В кожному місті він насамперед відвідував ринки.

Раптом він почув, як двоє юнаків кепкують з нього за його спиною. Він визначив їхній вік по голосу і не озирнувся, але намагався на слух зберегти дистанцію перед поворотом, щоб обернутися й подивитись, що це за люди.

«Вони йдуть на роботу,— вирішив він.— Може, це колишні фашисти, а може, хтось інший, а може, просто люблять почесати язика. Але вони явно хочуть мені дошкулити. I справа не лише в тому, що я американець, — їм не до вподоби я сам, моя сивина, те, що я трохи накульгую, мої армійські чоботи. (Такі молодчики не визнавали зручних армійських чобіт. Вони любили чоботи з підківками, що лунко відбивали крок на бруківці і блищали як дзеркало).

I плащ мій, на їхню думку, дуже незграбний. А тепер вони-завели мову про те, чого це я вийшов з дому так рано, і ладні побитися об заклад, що я вже не мужчина».

Дійшовши до рогу, полковник круто звернув ліворуч, подивився, з ким йому доведеться мати справу, зміряв очима відстань, і, коли юнаки обігнули апсиду церкви Фрарі, полковника ніде не було видно. Він стояв у глухому куті за адсидою стародавньої церкви, а коли вони порівнялися з ним, вийшов із своєї схованки, засунувши руки в кишені дощовика, і повернувся до них — він сам, і дощовик, і два кулаки в кишенях.

Вони зупинилися, і він подивився їм обом у вічі, і посмішка його нагадувала оскал мерця — старий, випробуваний спосіб. Потім він поглянув на їхні ноги,— таким типам завжди дивишся на ноги, адже вони носять такі вузькі черевики, що, коли їх зняти, побачиш самі мозолі. Не промовивши ні слова, полковник сплюнув на брук.

Обидва молодчики — а вони і справді були фашисти,— дивилися на нього з ненавистю і ще з якимсь почуттям. Потім вони подалися геть, наче болотяні птахи, високо піднімаючи ноги, мов ті чаплі, і водночас нагадуючи чимось ібісів у польоті; вони раз у раз люто оглядалися назад, сподіваючись, що останнє слово буде за ними, коли вони відійдуть на безпечну відстань.

«Шкода, що їх було не десять проти одного,— подумав полковник. — Тоді б, може, вони наважилися затіяти бійку. А втім, не слід судити їх дуже суворо,— вони ж переможені.

Але поводилися вони вкрай непристойно з людиною мого рангу й віку. До того ж було безглуздо думати, що жоден п'ятдесятирічний полковник не розуміє їхньої мови. I безглуздо було думати, що старий піхотинець не схоче битися рано-вранці, якщо їх усього двоє проти одного.