Розділ IX

— Будемо веселитися,— сказав полковник. — I ні про що не думати.

— Добре, — сказала вона. — Ввечері я все одно не можу думати.

— А ось і наші коктейлі,— сказав полковник. — I пам'ятай: ніяких «будьмо»!

— Я не забула. Я тепер ніколи не кажу «будьмо», чи «хильнімо по одній», чи «пий до дна».

— Треба просто підняти келихи і, коли хочеш, можна цокнутись.

— Хочу, — сказала вона.

Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке «Монтгомері», і, цокнувшись, вони випили й відчули, як у грудях розливається приємне тепло.

— Що ти без мене робила?

— Нічого. Чекала початку занять.

— А де ти будеш учитися?

— Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.

— Будь ласка, поверни голову й підніми підборіддя.

— Ти не жартуєш?

— Ні, не жартую.

Вона повернула голову й підняла трохи підборіддя без найменшої пихи і кокетства. I полковник відчув, як серце стрепенулось у нього в грудях, неначе тварина повернулася уві сні на другий бік у своїй норі, солодко сполохавши іншу тварину, що спала поруч з нею.

— Тобі ніколи не хотілося бути царицею небесною? — спитав він.

— Це просто блюзнірство.

— Тоді я відмовляюсь від своєї думки.

— Річарде...— почала вона. — Ні. Не скажу.

— Скажи!