Розділ X

Вони йшли правим боком вулиці, що вела до «Грітті». Вітер дув їм у спину і куйовдив дівчині волосся. Вітер розділив його на потилиці і метляв ним круг її обличчя. Вони йшли, поглядаючи дорогою на вітрини; дівчина затрималася коло освітленої вітрини ювелірної крамниці.

Там було багато старовинних коштовностей; вони розглядали їх і, рознімаючи руки, показували одне одному найкращі з них.

— Може, тобі чогось хочеться? Я можу вранці купити. Чіпріані позичить мені грошей.

— Ні,— сказала вона, — мені не хочеться, ти ж усе одно ніколи мені нічого не даруєш.

— Ти багатша за мене. Я привожу тобі всілякі дрібнички з полкової крамниці й плачу в ресторанах.

— I катаєш мене у гондолі, і возиш по різних, чудових місцях.

— Я й гадки не мав, що ти б хотіла отримати в дарунок якісь камінці!

— Не тому, що я хочу їх мати. А тому, що це подарунок, і на них можна дивитися, про них можна думати, коли їх надіваєш.

— Це новина для мене,— сказав полковник. — Та хіба я зміг би на свою військову платню купити тобі щось таке, як оті твої квадратні смарагди?

— Нічого ти не розумієш! Вони ж дісталися мені у спадок. Їх заповіла мені бабуся, а вона отримала їх від своєї матері, а та — від своєї... Ти думаєш, приємно носити самоцвіти, що належали мертвим?

— Ніколи й не думав про це.

— Хочеш, я віддам їх тобі, якщо ти любиш дорогоцінні камені? Для мене вони все одно що паризька сукня. Ти ж любиш носити парадний мундир?

— Ні, не люблю.

— I шаблі не любиш носити?

— Кажу ж тобі, що ні!

— Тоді ти не справжній військовий, а я — не справжня дівчина. I все ж подаруй мені щось надовго, щоб я могла його носити й радіти щоразу, коли надіну.

— Гаразд,— сказав полковник.— Подарую.

— От бачиш, який ти кмітливий,— сказала дівчина. — Як добре, що ти вирішуєш одразу. Візьми, будь ласка, мої смарагди, носитимеш їх у кишені як талісман і мацатимеш щоразу, коли нудитимешся.

— На службі я рідко тримаю руки в кишенях, я або кручу в руках стек, або показую щось олівцем.