Розділ XVII

Тільки-но почало розвиднюватися, полковник побачив портрет. Він побачив його зразу — кожна цивілізована людина, що звикла переглядати й підписувати папери, в які сама вона не вірить, схоплює все з першого погляду. «Так,— сказав він собі,— очі в мене ще й досі зіркі, а колись було й честолюбство. Я повів тоді своїх шибайголів у таке місце, де їм добряче перепало. Із двохсот п'ятдесяти лишилося тільки троє, та й ті до самої смерті проситимуть милостині десь на околиці міста».

— Це Шекспір,— пояснив він портрету,— Переможець і досі ніким не перевершений чемпіон. Може, колись його хто-небудь і подолає. Але я можу схилятися лише перед ним, Ти читала «Короля Ліра», доню? Містер Джін Танней читав і став чемпіоном світу. Я теж читав. Солдати, як не дивно, люблять містера Шекспіра.

Що ти можеш сказати на своє виправдання? Хоча б закинь голову назад! — звернувся він до портрета.— Хочеш, я тобі ще розповідатиму про Шекспіра?

Тобі нема чого виправдовуватися. Відпочивай, і хай буде, що буде. Все одно справи наші кепські. Хоч би скільки ми з тобою виправдовувалися, нічогісінько у нас не вийде. Хто ж примушував тебе лізти в зашморг, як ми це робимо?

Ніхто,— відповів він собі й портрету.— В кожному разі, не я».

Він простяг здорову руку і намацав поряд із пляшкою вальполічелли іще одну — коридорний поставив її там на всякий випадок.

«Коли ти любиш якусь країну,— подумав полковник,— не бійся в цьому признатися. Признавайся!

Я люблю три країни і тричі втрачав їх. Ні, чого ж? Дві з них ми відібрали назад.

I третю відвоюємо, чуєш ти, товстозадий генерале Франко? Ти сидиш на мисливському стільчику і з дозволу лікаря стріляєш свійських качок під захистом мавританської кавалерії».

— Так,— сказав він тихенько, звертаючись до дівчини; її обличчя чітко виступало в перших ясних променях сонця.

Ми відвоюємо її і повісимо всіх вас догори ногами коло заправочних станцій. Ми вас чесно попередили,— Додав він.

Портрете, — сказав він,— чого б тобі не лежати зі мною, замість того щоб ховатися за вісімнадцять кварталів звідси? А може, й ще далі. Я ж уже не вмію рахувати так швидко, як колись.

Портрете,— сказав він, звертаючись і до самої дівчини, і до портрета; але дівчини не було, а портрет лишався таким, як його намалювали.

Портрете, підніми своє кляте підборіддя, щоб у мене розбилося серце!

«I все ж таки це чудовий дарунок»,— подумав полковник.

— А чи вмієш ти маневрувати? — спитав він портрета.— Швидко і спритно?

Портрет нічого не сказав, і полковник відповів сам:

— Ти ж і так знаєш, що вміє! Вона легко обійде тебе в твій найщасливіший день, займе позицію й битиметься там, де ти тільки накладеш у штани.

Портрете,— сказав він,— сину, чи доню, чи моя єдина справжня любове, чи хто б ти там не був. Ти ж сам знаєш, хто ти.