Розділ XXXI

— Слухай, доню, — сказав полковник.— Облишмо всіх отих верховодів і великих персон, яких у нас в самому лише Канзасі більше, ніж у вас плодів на маклюрованих деревах. Їх важко перетравити — це суто канзаський продукт. Власне, тільки канзасці їх і знають та ще ті, хто побував на війні. Ми мали їх доволі кожнісінького дня. Вони входили в пайок. А пайки у нас були різні — і кращі, й гірші.

Отак ми й воювали. Нудна це річ, зате повчальна. Ось як буває на війні — тільки кого це тепер цікавить!

Ось як воно буває. О тринадцятій нуль-нуль Червоні передають, що виступають слідом за Білими. О тринадцятій нуль п'ять (спробуй запам'ятати, доню: це п'ять хвилин на другу) Синіх запитують (певно, ти знаєш, хто такі Сині!): «Повідомте, коли виступаєте». Червоні повідомляють, що рушать услід за Білими.

Бачиш, як просто. Кожен може повправлятися в цьому перед сніданком.

— Усі ж не можуть служити в піхоті,— лагідно зауважила дівчина. — Піхотинців я шаную найбільше, крім хороших, чесних льотчиків. Розповідай далі, а я тебе обійму.

— Хороші льотчики — молодці, їх треба шанувати,— сказав полковник.

Він поглянув на мерехтливе світло на стелі і з розпачем згадав про втрачені батальйони й загиблих людей. Ніколи вже не матиме він такого полку, ніколи! Правда, не він його-згуртував. Він одержав його у спадщину. Але якийсь час полк давав йому велику радість. Тепер половину перебито, а решту покалічено. Кого поранило в живіт, кого в голову, в руку чи в ногу, в шию, в спину, кому пощастило — в сідницю, а кому ні — у груди. В лісі ранило в такі місця, куди нізащо не влучало б у відкритому полі. I поранені ставали каліками; на все життя.

— Це був добрячий полк,— провадив він. — Можна навіть сказати, чудовий полк, поки я не знищив його за наказом начальства.

— Навіщо ж виконувати накази, коли знаєш, що вони помилкові?

— В армії мусиш слухатись, як собака,— пояснив полковник.— Уся надія на те, що трапиться добрий хазяїн.

— А які ж були в тебе насправді?

— Добрі тільки двічі. Коли я сам став командиром, мені часто траплялися славні хлопці, але добрі хазяї — тільки двічі.

— I тому ти тепер не генерал? А мені б так хотілося, щоб ти був генералом.

— Мені теж,— сказав полковник.— Хоч, може, й не так, як тобі.

— А ти не спробуєш заснути? Будь ласка, спробуй заснути.

— Гаразд,— сказав полковник.

— Я подумала, що коли ти заснеш, то хоч уві сні позбудешся тяжких спогадів.

— Спасибі,— сказав полковник. — Велике спасибі. Нічого не вдієш, панове! Чоловікові судилося коритись.