Розділ XCIV ТАЄМНИЦЮ РОЗКРИТО

Залишатися на місці означало напевне загинути, принаймні так мені тоді здавалося. Ця думка змусила мене напружити всі сили, щоб дістатися до води. Я знав, що недалеко має бути струмок, і де поповзом, а де спираючись на грубий саморобний костур, таки добувся до нього.

Втамувавши спрагу, я відчув полегкість і невдовзі по тому заснув. А коли прокинувся, то побачив навколо себе койотів. Їх було щось із півсотні, і хоч спочатку, знаючи, які то полохливі тварюки, я не злякався, дуже скоро мені довелося змінити свою думку про них.

Вони бачили, що я знесилений, і це додало їм сміливості напасти на мене. І трохи згодом вони таки напали — враз усією зграєю, кидаючись один поперед одного. А я не мав ніякої зброї, крім ножа, — та й то щастя, що він лишився при мені. Коли б я не мав і його, ті тварюки роздерли б мене на шматки і зжерли. А з ножем у руках я міг відбиватись і, коли мені щастило добре вдарити, навіть поранити декотрих із них на смерть. Так я вбив їх, гадаю, щонайменше п'ять чи шість.

І все ж таки та сутичка мало не коштувала мені життя. Я втратив багато крові й зовсім знемігся. Ще трохи — і хижаки здолали б мене, але все вирішив несподіваний щасливий випадок. Та мені хочеться думати, що то був не випадок, а воля самого провидіння,

Молодий ірландець змовкає і звертає очі до неба. Якусь хвилину він стоїть, немовби полинувши думкою кудись далеко.

Урочиста тиша навколо свідчить про те, що й глядачі шанують таке щире почуття. Здається, воно зворушило навіть найзашкарубліші душі.

— Мене врятував мій вірний чотириногий товариш, собака Тара, — розповідає далі підсудний. — Він блукав околицею і, мабуть, шукав мене, хоч я чув і інше пояснення його втечі з дому, якого не стану переказувати, щоб не затримувати вашої уваги. Так чи так, а собака знайшов мене, і нагодився саме вчасно. Коли він з'явився, койоти кинулись урозтіч і я був врятований із страшної небезпеки, — можна сказати, з пазурів смерті.

Після того я знову заснув чи, може, знепритомнів, не знаю. А коли отямився, то вже зміг обміркувати своє становище. Я знав, що собака напевне прибіг від моєї хатини, яка була десь за кілька миль. Його ще напередодні забрав туди з селища мій слуга Фелім. Та й сам Фелім мав бути вдома, і я надумав послати йому звістку про себе, яку міг однести собака. Я написав кілька слів на візитній картці, що випадково виявилась у мене в кишені. Хоч мій слуга неписьменний, я сподівався, що він упізнає мою картку і знайде когось, хто зможе прочитати йому написане, тим більше, що писав я кров'ю.

Загорнувши картку в клаптик оленячої шкіри, щоб було надійніше, я прив'язав той пакуночок Тарі на шию. Але собака не хотів залишати мене, і я насилу прогнав його від себе. Нарешті він побіг геть, — як я сподівався, додому. І справді, чотириногий листоноша таки приніс мою записку Фелімові, але дізнався я про це тільки вчора.

Невдовзі по тому, як собака залишив мене, я знову заснув, а прокинувшись, побачив неподалік нового ворога, куди страшнішого за койотів. То був ягуар. Але чи довго тривала та сутичка і як вона закінчилася, я сказати не можу. Нехай вам розповість про неї мій хоробрий рятівник Зеб Стамп. Сподіваюся, він скоро повернеться й пояснить і це, і ще багато чого, так само незрозумілого мені, як і вам. А я після того вже нічого не пам'ятаю, крім химерних привидь та болісних кошмарів, що лише вряди-годи змінювалися втішними, просто-таки неземними видіннями. Тільки позавчора я прийшов до тями й дізнався, що мене кинуто до в'язниці й звинувачено в убивстві… Панове присяжні, я сказав усе.

«Якщо це й неправда, то добре придумано»,[79] - міркують собі й суддя, і присяжні, й глядачі, вислухавши розповідь підсудного, — може, й не достоту цими ж таки крилатими словами, проте маючи на думці всі як один те саме.

Багато хто вважає почуте зізнання цілком правдивим і навіть думки не припускає, що то вигадка. Надто нехитра й доладна вся ця історія, щоб її можна було вигадати, та ще й людині, чия свідомість ще день чи два тому була потьмарена гарячкою. Годі й повірити, що підсудний висмоктав її з пальця. Так вважає більшість людей, що слухали його. І хоч яка проста була розповідь молодого ірландця, проте вона переконала людей у його безневинності куди краще, ніж це могли б зробити найкрасномовніші докази оборонця.

Та поки що це тільки власна версія підсудного. Потрібні ще інші свідчення, які б підтвердили його непричетність до злочину.

Де ж свідок, від якого так багато залежатиме? Де Зеб Стамп?

Кількасот пар очей нетерпляче вдивляються у прерію. Кількасот душ палають бажанням скоріш побачити старого мисливця — з Кассієм Колхауном чи без нього, з вершником без голови чи без нього. Останній уже перестав бути незбагненною загадкою — тепер усі знають, що то звичайне собі людське тіло.

Марно було б запевняти цих людей, що воно не могло зберегтися так довго. Жителі південно-західного Теха-су, суміжного з Льяно-Естакадо, де бере початок бистра Леона і з сотні прозорих потічків утворюється Ріо-де-Нуесес, вони знають, що в тих краях смерть далеко не завжди тягне за собою тілесний розклад: убитий і покинутий у прерії олень чи випадково загиблий дикий кінь, якщо їх одразу не зжеруть хижаки, через деякий час немовби кидають виклик законові тління й зубам койотів, а непохований і неприкритий труп людини всього за два дні набуває прикмет і властивостей нововидобутої на світ єгипетської мумії.

Не багато знайдеться тут таких, що не були б знайомі з цією особливістю клімату Техасу чи, власне, тієї його частини, яка лежить поблизу Східної Сьєрра-Мадре, а надто між відрогів Льяно-Естакадо. І якби сюди, до великого дуба, привезли вершника без голови, ніхто б не здивувався, не побачивши на мертвому тілі Генрі Пойндекстера майже ніяких ознак розкладу. А коли хтось і не дуже вірить щойно почутій історії, то аж ніяк не з цього погляду, і нетерпеливляться вони зовсім не тому, що їм потрібні якісь підтвердження саме цієї обставини.

Причина загального нетерпіння інша — це спершу невиразна підозра, яка виникла ще на початку суду й щодалі міцніла, аж поки стала трохи не певністю. Тим-то майже всі присутні — і чоловіки, й жінки — так напружено чекають на свідка, чия розповідь має або повернути підсудному волю, або приректи його на страту.

З такою думкою вони стоять і пильно вдивляються в обрій, туди, де сапфірова синь неба зливається зі смарагдовою зеленню прерії.