Розділ ХСIII ТІЛО З ВІДТЯТОЮ ГОЛОВОЮ

— Так.

— Ви не могли б сказати, яка то була зброя?

— Як мені здалося, сокира чи, може, великий мисливський ніж з важким обушком.

— Чи не помітили ви, яким чином було відтято голову: одним ударом чи кількома?

— Може, й не одним. Але не видно було, щоб рубали ще і ще. Мабуть, перший же удар був такий замашний, що його стало досить чи майже досить. Його завдали з потилиці, під прямим кутом до хребта. З цього я зрозумів, що бідолашний юнак уже тоді лежав долілиць.

— Чи не виникло у вас підозри, хто і з якої причини міг учинити такий страхітливий злочин?

— Тоді — ні, ані найменшої. Я був такий нажаханий, що й думати ні про що не міг. Просто очам своїм не вірив. А коли трохи заспокоївся і зрозумів, що Генрі Пойндекстера таки вбито, то спочатку подумав на команчів. Але ж скальпа з нього не зняли, й навіть капелюх на голові лишився.

— І ви вирішили, що то були не індіанці?

— Так.

— А хто б то ще міг бути, ви тоді подумали?

— Ні, тоді не подумав більш ні на кого. Я ніколи не чув, щоб Генрі Пойндекстер мав ворогів — ні в цій околиці, ні деінде. Але потім у мене виникли деякі підозри. Не розвіялись вони й тепер.

— Розкажіть про них.

— Я заперечую проти такого ведення допиту! — озивається прокурор. — Нам зовсім ні до чого знати про підозри обвинуваченого. Цілком досить і того, що ми терпляче слухаємо його вельми правдоподібну історію.

— Нехай говорить далі, — велить суддя, запалюючи нову сигару.

— Розкажіть, як ви повелися потім, — провадить оборонець. — Що зробили, коли виявили все те, про що оце розповіли?

— Спершу я навіть не знав, що робити, — такий був приголомшений. Я не мав сумніву, що вчинено вбивство і що Генрі Пойндекстера вбито саме тим пострілом, який я чув уночі. Але хто ж міг у нього вистрілити? Звісно, не індіанці — цього я був певен. Тоді я подумав: а може, його вбив якийсь грабіжник заради здобичі. Але й це було так само не схоже на правду. Моє мексиканське покривало коштувало добру сотню доларів, і грабіжник неодмінне забрав би його. А воно лишилося, так само як і інші речі, що їх мав при собі молодий Пойндекстер. Здавалося, ніхто нічого не чіпав. Навіть годинник був на місці, в кишеньці, і закривавлений золотий ланцюжок на шиї… Тоді я вирішив, що юнака, напевне, вбили з якоїсь ворожнечі або помсти, й почав пригадувати, чи не чув коли, щоб хтось сварився з Генрі Пойндекстером або нарікав на нього. Але нічого такого я не чув… І ще одна загадка: навіщо йому відтяли голову? Оце вразило мене найдужче. Та пояснити це я ніяк не міг і став думати, що ж мені робити далі. Лишатися біля тіла не мало сенсу. Поховати його там-таки на місці я також не хотів. І я надумав був податися назад до форту по допомогу, щоб одвезти вбитого додому, в Каса-дель-Корво. Та якби я залишив тіло в заростях, його могли б учути койоти й хижі птахи й накинутись на нього раніш, ніж я повернувся б. Грифи й так уже зрання кружляли в повітрі — тож напевне запримітили здобич. І хоч яке було знівечене тіло нещасного юнака, я й подумати не міг покинути його на поталу хижакам, щоб ті спотворили його ще дужче. Я уявив собі люблячі очі, які дивитимуться на нього повні сліз».