Розділ LXXI РУДИЙ КІНЬ

Тепер Зеб не боявся підступитись до нього і, надійно закріпивши мотузку, почав піднімати одне по одному його копита й швидко, але уважно роздивлятися підкови. Він примічав їх форму й розмір, скільки на кожній цвяхів і яка між ними відстань, — одне слово, всі ті прикмети, що згодом могли б допомогти йому впізнати слід цього коня.

Коли черга дійшла до лівої задньої ноги, яку Зеб оглядав останню, в нього вихопився здивований і радісний вигук: підкова на ній була зламана — вона тріснула під другим цвяхом від кінця, і на копиті бракувало майже її четвертини.

— Якби ж то я був про тебе знав, — пробурмотів старий мисливець, звертаючись до зламаної підкови, — то не морочився б стільки з рештою. Твій слід ні з яким іншим не сплутаєш. Одначе для певності заберу-но я тебе з собою.

Так собі постановивши, він витяг з піхов великий мисливський ніж, підчепив лезом підкову й зняв її з копита; тоді, пильнуючи, щоб не впустити жодного цвяха, поклав у простору кишеню своєї куртки. А коли все те було зроблено, швидко розв'язав мотузку й звільнив рудого огиря від зашморгу, що не давав йому дихати.

Не минуло й хвилини, як у дверях з'явився Плутон з великою тацею, повною наїдків. Була там і склянка мононгахільського віскі, і Зеб зараз же взявся до діла, не обмовившись ані словом про те, що відбувалося в стайні, поки негр ходив по їжу.

Але той і сам помітив, що з рудим огирем діється щось дивне: позбувшись зашморгу, кінь увесь тремтів і сполохано озирався, так наче боявся нового брутального нападу.

— Святий Боже! — вигукнув Плутон. — Що воно таке з тим рудим? Го-го, та він начебто вас боїться, мас' Стампе?

— А-а, так, — удавано байдуже відказав Зеб. — Може, трохи й боїться. Він тут надумав укусити мою ста'ру худобину, то я перетяг його разів зо два мотузкою. Оце ж він і харапудиться.

Плутона таке пояснення цілком задовольнило, і більше про це не згадували.

— Слухай, Плутоне, — знов озвався Зеб. — Хто підковує ваших коней? Мабуть, у вас є свій коваль?

— Го-го, та звісно, що є! Жовтий Джек — ось хто їх підковує. А чого ви питаєте, мас' Стампе?

— Та я подумав, що треба б поставити підкови на задні ноги моїй худобині. Може, той ваш Джек зробить мені таку ласку.

— Еге ж, певно, що зробить, залюбки зробить!

— От тільки часу в мене обмаль. За скільки він може набити двійко підків?

— Ой, мас' Стампе, та скільки там того часу! Джек у своєму ділі мастак, усі так кажуть.

— А чи є в нього готові підкови? Це ж таке діло, що як давно кували коней, то їх може й не бути. Коли він підковував ваших коней останній раз?

— Та, мабуть, уже більш як тиждень минуло, мас' Зебе. Еге ж, останню він підкував лошичку міс Лу, оту плямисту красуню. Але то байдуже. Він має все напохваті, я знаю, бо треба ще підкувати й рудого. У нього зламана підкова на задній нозі, уже днів з десять, і мас' Колхаун звелів її замінити. Еге ж, оце сьогодні вранці я чув, як він казав Джекові.

— А втім, — мовив Зеб, ніби нараз передумавши, — я таки не можу далі баритись. Доведеться старій худобині почекати, доки вернемось. Їхати нам майже всю дорогу прерією, травиця там м'яка, і нічого з її копитами не станеться. — Він вийшов із стайні й, позирнувши на небо, додав: — Атож, баритися більш не можна. Треба зараз же рушати… Гей, старенька, годі тобі жувати! Бери-но в зуби оцю залізячку… Ну-ну, розсунь свої кукурудзяні жорна! От і розумниця!

Отак говорячи, — то до Плутона, то до своєї кобили, — Зеб знову надів на неї вуздечку, вивів конячину із стайні і, вибравшись на сідло, замислено поїхав геть від гасієнди.