Розділ LXVI ПЕРЕСЛІДУВАНА КОМАНЧАМИ

Нікого й нічого там не видно, окрім двох чи трьох голодних койотів, що скрадаються в тіні дерев, винюхуючи кінські сліди в пошуках якогось випадкового шматка поживи, залишеного вершниками.

Та не вони наполохали сірого коня. Він і тепер бачить їх — та що з того? Вовк прерій для нього не дивина, цим його не злякаєш. Десь має бути щось інше, таке, що він зачув здаля.

Ісідора дослухається, але не чує ніяких звуків, що могли б стривожити її. Дзявкання койотів нікому не страшне, особливо серед дня, — а більше нічого не чути.

Думки її повертаються до загону техасців, а надто до вершника, що розмовляв з нею останній. Вона замислюється, намагаючись збагнути, чому він так нетерпеливився почути відповіді на свої запитання, але й тепер її виводить із задуми дивна поведінка коня. А той не хоче стояти на місці, форкає і, нарешті, знову тривожно ірже — уже на повний голос.

Цього разу у відповідь йому чути іржання кількох інших коней, що, як видно, скачуть стежкою, але ще сховані від ока заростями. Водночас долинає і тупотіння їхніх копит. Але потім усе стихає. Мабуть, ті коні або спинились, або ж пішли безгучною ступою.

Ісідорі здається ймовірнішим перше. Певно, вершники, що їдуть на тих конях, почули іржання її сірого й спинилися.

Вона заспокоює коня й прислухається. Із заростей долинає якийсь гомін. Щоправда, глухий і невиразний, але можна дочути в ньому чоловічі голоси. Скидається на те, що там- тихо розмовляють між собою кілька чоловік.

Раптом той гомін уривається, і в чагарях знов западає тиша. Мабуть, вершники — хоч би хто вони були — стоять на місці, не наважуючись рушити далі.

Ісідору це не дивує і не тривожить. Може, то були подорожні, що їдуть до Ріо-Гранде, або й вершники, які відстали від загону техасців; почувши кінське іржання, вони могли спинитись із звичайної обережності. І то цілком природна річ, та ще коли всі знають, що індіанці стали на стежку війни.

Так само природно, що і їй слід остерігатися, хоч би хто були ті невідомі вершники. З цією думкою Ісідора тихо від'їжджає вбік, під захисток акацій, і, спинившись там, знову дослухається.

Невдовзі вона чує, що вершники рушили в її бік, але не проїжджою стежкою, а навпростець крізь зарості. І до того ж не всі разом — так наче роз'їхалися по чагарях і хочуть оточити її!.. Ісідора здогадується про це з того, що звуки кінської ступи долинають з різних місць заростей: коні йдуть тихо, але явно віддалік один від одного, а вершники не озиваються й словом, і за цією глибокою мовчанкою криється або звичайна осторога, або якісь хитрощі. Чи, може, й підступ.

Виходить, вони знають, де вона зачаїлася? Мабуть, її виказало іржання коня. І тепер вони наближаються, щоб напасти з різних боків і не дати їй утекти. Звідки їй знати, які в них наміри? Вона має ворогів — хоч би того ж дона Мігеля Діаса. Та й команчів треба стерегтися, а надто тепер, коли вони порушили мир.

Ісідору охоплює тривога. Досі вона не піддавалась їй, але поведінка невидимих вершників стала щонайменше підозрілою. Звичайні подорожні й далі їхали б стежкою. А ці скрадаються крізь зарості!

Вона роззирається довкола, немов оцінюючи свою схованку. Втішного мало. Тонке пірчасте листя акації — ненадійна заслона від ворожого ока. А тупотіння копит свідчить, що вершники наближаються. Ще трохи — і вони побачать її.

На цю думку Ісідора дає коневі остроги, виїжджає із заростей і, повернувши на стежку, скаче відкритою рівниною, що розляглась аж до Аламо. Вона хоче від'їхати ярдів на двісті-триста — туди, де її не сягне ні стріла, ні куля, — а тоді спинитися й побачити, хто там над'їжджає — друзі чи вороги. І якщо то будуть вороги, вона звіриться на прудкі ноги свого сірого, і він винесе її з небезпеки, під захист загону техасців.

Та спинитися їй не випадає. Озирнувшись, вона бачить, що вершники вихопились із заростей одразу ж слідом за нею. Вони з'явилися всі водночас, але в різних місцях, і, на ходу збиваючись докупи, женуть їй навздогін.

Одного швидкого погляду досить, аби помітити, що вони голі до пояса, бронзовошкірі, з яскраво розфарбованими обличчями й червоними перами у волоссі.

— Індіанці! — шепоче Ісідора і, щосили вганяючи остроги в боки коня, шаленим чвалом мчить через рівнину туди, де стримить верхівка кипариса.

Вона озирається ще раз і бачить, що індіанці таки переслідують її, — хоча й без того вже зрозуміла це. Але бачить ще й інше: вони вже зовсім близько й женуть так затято, що, всупереч своєму звичаю, навіть не озиваються войовничими покликами. І їхня лиховісна мовчанка свідчить, що вони намислили захопити її в полон і, як видно, змовилися про це наперед.

Досі Ісідора не дуже боялася зіткнутися з червоношкірими бродягами прерій. Уже не один рік ті дотримували миру й не нападали ні на техасців, ні на мексиканців, і чекати від них лиха можна було хіба тоді, коли вони напивалися п'яні. Одного разу Ісідорі довелося зазнати такої лихої пригоди, і цей спогад дотепер краяв їй серце — не так на думку про саму небезпеку, що загрожувала їй тоді, як про невтішне горе, що ним зрештою обернулася для неї та давня пригода.