Розділ LV ДЕНЬ НОВИН

— З якого дива такий переполох? — запитує Ісідора. Це запитання звернене до управителя — першого,

хто трапився їй на очі.

Виявляється, десь у прерії вбито людину. Жертвою став один з новоселів Каса-дель-Корво — син американського плантатора, що придбав той маєток. Кажуть, убивство вчинили індіанці.

Індіанці! Це слово одразу пояснює весь шарварок, що зчинився в гасієнді дона Сільвіо. Зрозумілим стають і молитви, і гарячкові пошуки зброї.

Те, що вбито людину, — випадок у цій країні непога- мовних пристрастей цілком ординарний, і сам собою він не справив би такого враження, тим більше що загинув чужинець, «американо». Але те, що в околиці з'явились індіанці, — зовсім інша річ. Це вже реальна небезпека.

У доньї Ісідори новина викликає інше почуття. Не страх перед дикунами — їх вона не боїться. А от ім'я загиблого пробуджує в ній думки, що вже завдавали їй болю раніше. Ісідора знає, що в нього є сестра, яку всі вважають дивовижною красунею. Вона й сама бачила ту дівчину і змушена була погодитись із загальною думкою.

Та не це крає серце молодій мексиканці. Вона чула, що ту славлену кралю бачили в товаристві Моріса Джеральда. І тепер звістка про смерть її брата збудила в душі Ісідори оте ревниве почуття. Але за хвилину воно минуло, поступившись місцем звичайній байдужості до долі незнайомої людини.

Минає кілька годин, і донья Ісідора з болісною цікавістю, не на жарт стривожена, чує вже іншу новину. Виявляється, той кривавий злочин вчинили не команчі, а біла людина — Морі с-м устангер!

Отже, ніяких індіанців поблизу немає.

Ця нова звістка заспокоює слуг дона Сільвіо, зате на його небогу справляє цілком протилежне враження. Ісідора не знаходить собі місця, і не минає й півгодини, як вона вже спиняє свого коня в селищі перед готелем.

Ось уже кілька тижнів молода мексиканка невідомо чому віддає чимало часу вивченню «la lengua Americana».[67] І хоч вона знає ще не так багато англійських слів, цього досить, щоб розпитатися про те, що її цікавить, — не про саме вбивство чи його обставини, а про чоловіка, якого вважають убивцею.

Власник готелю, знаючи, хто ця сеньйорита, відповідає на її запитання охоче й догідливо. Від нього Ісідора довідується, що Моріс Джеральд там уже не мешкає, а на додачу вислуховує «всенькі подробиці» вбивства, відомі на той час у селищі.

З тяжким серцем вирушає Ісідора назад, до «га-сієнди Мартінеса».

Коли вона повертається, в садибі знову панує тривога. Цього разу її викликала причина, здавалося б, зовсім сміховинна, проте забобонним пеонам не до сміху.

До гасієнди дійшла нечувана новина: десь поблизу Ріо-Нуесес бачили безголову людину — un hombre descabezado, — що їхала прерією верхи на коні!

І хоч якою нісенітницею здається та звістка, ніхто не сумнівається, що вона правдива. Мовляв, у селищі всі тільки про це й говорять. Та є й певніші докази. Пастухи дона Сільвіо, що шукали в прерії заблукану худобу, на власні очі бачили того вершника без голови і, покинувши своє діло, дременули звідти геть, так наче то був сам нечистий.

Пастухів троє, і всі вони ладні заприсягтися, що кажуть правду. Та їхній переляк свідчить про це краще, ніж будь-яка присяга.

Настає вечір, і вся садиба аж гуде від моторошних чуток. Та ні ті чутки, ні умовляння дона Сільвіо і його сестри не можуть спинити їхню норовисту небогу, яка раптом надумала повернутися додому, на Ріо-Гранде. Їй байдуже до того, що десь у тих місцях, якими вона має їхати, вбито людину, а тим паче до того, що там-таки бачили й оту страшну примару — вершника без голови. Все, що могло б сполохати будь-кого іншого, начебто тільки принаджує донью Ісідору.

Навіть більше — вона каже, що поїде сама! Дон Сільвіо пропонує вирядити з нею десятеро озброєних до зубів вакеро. Вона рішуче відмовляється.

То, може, вона візьме з собою хоч Беніто?