Розділ XLII ГРИФИ НАД ХАЩЕЮ

Чи то промінь сонця пробився крізь напівзаплющені повіки, чи то відпочинок відновив природні, сили організму, але раптом молодик розплющив очі й ворухнувся всім тілом. Потім трохи звівся, сперся на лікоть і здивовано роззирнувся навколо.

Грифи шугнули високо в повітря і якийсь час нижче не спускалися.

— Я мертвий чи живий? — пробурмотів він сам до себе. — Сплю чи прокинувся? Що зі мною? Де я?

Сонце засліплювало його, і він нічого не бачив, поки не прикрив очі долонею. Але й після того все наче розпливалось перед очима.

— Дерева вгорі… й навколо… Лежу на камінні — це я й кістками відчуваю. Якась хаща… Як я тут опинився?.. Ага, згадав, — мовив він, якусь хвилю подумавши. — Я вдарився головою об дерево. Атож, онде й та гілляка, що вибила мене з сідла. Болить ліва нога… А, пригадую, я забив її об стовбур. О Боже, здається, вона зламана!..

З цими словами він спробував звестися на ноги. Але нічого з того не вийшло. Забита нога не корилась йому: вона була зламана чи звихнута й дуже набрякла в коліні.

— Де ж кінь? Ну звісно, втік. Тепер він уже, мабуть, у стайні Каса-дель-Корво. Та, зрештою, байдуже. Навіть коли б він стояв отут поруч, я однаково не здерся б на нього… А той? — трохи помовчавши, знов озвався він. — Боже милий, ото був жах! Не дивно, що й піді мною кінь злякався… Що ж мені робити? Нога, мабуть, таки зламана. Я не зрушу з місця без чиєїсь допомоги. А хто сюди заїде? Хіба що тоді, коли мене зжеруть оті бридкі птахи. Ну й мерзенні ж тварюки! Он як витягають дзьоби — наче вже певні, що поласують мною!.. Скільки ж це я тут пролежав? Здається, сонце ще не дуже високо. Коли я сів у сідло, тільки-но починало світати. Мабуть, з годину лежав непритомний. Хай йому чорт, кепські справи! Нога напевне зламана, я відчуваю, а хірурга ж тут немає, тільки кам'янисте ложе серед техаських заростей. На багато миль довкола — суцільні хащі, самому мені з них не вибратись, і допомоги сподіватись нема від кого. На землі — койоти, у повітрі — грифи… Боже ж ти мій, і чому я поїхав без поводів! Може, то була моя остання поїздка верхи!..

Обличчя молодика спохмурніло, і чим більше він думав про страшну небезпеку, якою обернулася для нього та невелика пригода, тим дужче воно хмурніло.

Він ще раз спробував стати на ноги — й на превелику силу встав, але тільки впевнився, що може розраховувати лише на одну ногу. Стояти отак не було ніякого сенсу, і він знову ліг.

Минуло дві години, але нічого не змінилося. Він почав був гукати на допомогу, але облишив ті спроби, бо був певен, що його однаково ніхто не почує.

Від крику пересохло в горлі й страшенно захотілося пити. А втім, у його становищі спрага була неминуча, тож, мабуть, крик тільки прискорив її напад.

Невдовзі спрага стала така нестерпна, що порівняно з нею навіть біль у нозі видався дрібницею.

— Якщо я залишуся тут, спрага вб'є мене, — міркував бідолаха. — Треба присилувати себе добутися до води. Десь тут у заростях, не дуже далеко, має бути струмок. Я повинен дістатись туди, хоч би довелося повзти на руках і колінах. На колінах! Служити мені може тільки одне… Та іншої ради немає, треба спробувати. Чим довше я тут лишатимусь, тим буде гірше. Сонце піднімається все вище й уже починає пекти мені голову. Я можу зомліти, а тоді… койоти, грифи…

Ця моторошна думка змусила його здригнутись і замовкнути. Та трохи згодом він обізвався знов:

— Якби ж то я знав туди дорогу! Сам струмок я добре пам'ятаю. Він тече до крейдяної прерії. Мабуть, десь на південний схід звідси. Спробую повзти туди. Добре, що світить сонце, показує напрям. Коли я знайду воду, може, все ще якось минеться. Боже, дай мені сили добутися до води!..

З цими словами він, тягнучи за собою по кам'янистому грунті скалічену ногу, поповз крізь хащу, мов величезна ящірка, якій перебили хребет.

Отак, мов ящірка, він повз і далі. За кожним порухом його проймав гострий біль, але страх, що краяв душу, був ще болісніший і не давав йому спинитися. Чоловік добре знав, що напевне загине, як не знайде води. І ця моторошна думка гнала його вперед.

Раз у раз йому доводилося спинятись і перепочивати. На самих руках і колінах узагалі далеко не порачкуєш, а ще коли одна нога тобі не служить, то й поготів.

Він посувався вперед повільно, на превелику силу. До того ж його весь час гризла непевність: чи той він обрав напрям? І тільки страх перед смертю змушував його неухильно повзти далі.

Так він проповз із чверть милі, коли раптом йому спало на думку спробувати інший спосіб, щоб просуватися швидше чи принаймні мати якусь переміну.