Розділ XLI ЧОТИРИ ВЕРШНИКИ

Готель був усього за кількасот ярдів від його хатини, на тому самому березі річки, й до нього вела стежка, якою Койот міг би пройти і з зав'язаними очима. Отож за двадцять хвилин він, злегка дохитуючись, підійшов до вивіски «Напоготові».

Йому пощастило: Обердоффер був уже в барі, обслуговував ранніх гостей — купку солдатів, що потайки прийшли з форту перепустити поо чарці після сну.

— Майн готт, міштер Дійас! — привітав господар гостя, безцеремонно полишаючи шістьох клієнтів, що пили в борг, задля одного, що, як він знав, заплатить готівкою. — Майн готт, чи це вас я бачить так рано? Я знаю, чого ви хоче. Ви хоче, щоб я льяти в оцей ваш великий пляшка мексиканський горілка. Аг… аг… — як це він?

— Агвардієнте! Ви вгадали, кабальєро. Саме цього я й хочу.

— Доляр… це коштувати один доляр.

— Carrambo! Ще б мені не знати, коли вже стільки разів платив! Ось вам долар, а ось посуд. Наливайте мерщій!

— Ха! Ви поспішати, майн гер! Гаразд, я вас не затримувати. Певно, ви їхати в муштанговий прерій? Тільки я боїться, що отой ірландець усе там зльовить перед вас. Він поїхав ще з ніч. Душе пізно поїхав з мій готель, після північ, душе пізно їхати в дорогу. Але він дивний людина, отой муштангер, міштер Моріс Шеральд. Ти не знаєш, чого від нього чекати. Але я нічого проти нього не скаже. Він був мій добрий клієнт. Заплятив за свій рахунок, як багатий людина, та ще й лишитись у нього чимальо. Майн готт, стільки там у нього долярів, повні кишені!..

Почувши, що ірландець поїхав, як висловився Обердоффер, у «мустангову прерію», Койот не міг приховати цікавості. Спершу він виказав її здивованим вигуком, потім видимим нетерпінням, що прозирало в усіх його жестах, поки він і далі слухав те нескінченне базікання. Та воднораз він явно не хотів, щоб його збудження помітили. Замість розпитати власника готелю докладніше чи якось іще виявити свій інтерес, він байдужно процідив:

— Мене воно все не стосується, кабальєро. А мустангів у прерії стільки, що вистачить на всіх ловців. Ну ж бо, сеньйоре, наливайте скоріш моє агвардієнте.

Трохи ображений тим, що йому не дали попліткувати, німець, не заходячи в дальшу розмову, швидко наповнив бутель, подав його клієнтові і, кинувши в шухляду під прилавком срібний долар, повернувся до своїх військових гостей, що були приязніші до нього, бо пили на рахунок.

Хоч як кортіло мексиканцеві спершу випити, проте він вийшов з бару, навіть не відіткнувши бутля, так наче вже й не думав про нього. Тепер його поривало щось сильніше, ніж звичайне бажання перехилити чарку, щось таке, що змусило його на час забути про спрагу.

Та хоч би що то було, а повело воно його не додому. Спершу він обійшов одну за одною три хатини на околиці селища — дуже подібні до його власної і з такими ж, як він сам, мешканцями, — і аж тоді подався до свого хакале.

Тільки тепер Койот помітив на стежці відбитки кінських підків, а далі побачив і те, що коня припинали до дерева поблизу хатини.

— Carrambo! — вигукнув він, збагнувши, що означає той слід. — То це ж капітан-американо був тут уночі. Чорт мене забирай! Я щось таке ніби пригадую, але думав, що то мені наснилося. Здогадуюсь, чого він приїздив. Дізнався про від'їзд дона Морісіо. Мабуть, завітає і ще, як розважить, що я вже проспався. Ха-ха! Та тбКер це вже ні до чого. Я й так усе знаю і обійдуся без його настанов. А тоді хай несе тисячу доларів. Mil pesos![60] Ціле багатство! Тільки-но вони потраплять мені до рук, я одразу ж гайну на Ріо-Гранде, і тоді побачимо, що скаже Ісідора!

Виголосивши цей монолог, Койот пробув у своєму хакале не довше, ніж потрібно було, щоб похапцем проковтнути кілька шматків смаженини й запити їх добрячою порцією агвардієнте. Потім він загнуздав і осідлав свого коня, надів величезні остроги, прилаштував до сідла короткий карабін, засунув у сідельні кобури по револьверу, почепив на пояс мачете в шкіряних піхвах і, скочивши в сідло, швидко поїхав геть.

Перше ніж виїхати у відкриту прерію, він на якийсь час затримався на околиці селища, дожидаючи трьох вершників, що мали супроводити його, — Койот сказав їм, що йому потрібна буде їхня допомога в одному таємному ділі.

Ті троє співвітчизників, напевно, були втаємничені в його план чи принаймні знали, що місцем дії мають бути береги Аламо. Коли, проїхавши трохи прерією, Койот повернув убік, вони гукнули йому, що він поїхав не туди.

— Я добре знаю Аламо, — сказав один з них, також мустангер. — Не раз ловив там коней. Треба їхати на південний захід. Найкоротша дорога туди — отією прогалиною між хащами. А ви, доне Мігелю, рушили просто на захід.

— Он як? — зневажливо відказав ватажок четвірки. — Ти часом не грінго,[61] сеньйоре Вісенте Барахо? Не забувай, чого ми туди їдемо і що наші коні підковані. Індіанці не їздять просто з форту Індж на Аламо, щоб… ну, та байдуже що. Ти мене зрозумів?

— Ай справді! — вигукнув «сеньйор Вісенте Барахо». — Прошу пробачення, доне Мігелю. Carrambo! Я про це й не подумав.