Розділ XXXIX КАЛЮЖА КРОВІ

— Кров, велика калюжа крові — наче з цілого бізона. Ходімо, побачите самі. Тільки ось що, — додав слідопит, стишивши голос. — Коли ви хочете, щоб я дослідив усе як належить, звеліть іншим лишитися там, особливо тим, що попереду.

Це застереження, певно, передусім стосувалося плантатора та його племінника, бо слідопит нишком позирнув на них.

— Авжеж, — відказав майор. — Гаразд, Спенглере, я подбаю, щоб вам ніхто не заважав. Панове! Я прошу вас кілька хвилин не рушати далі. Моєму слідопитові треба самому оглянути цю дорогу. З ним можу поїхати тільки я.

Звісно, це майорове прохання насправді було наказом, тільки в чемній формі, бо звертався він до людей, начебто йому не підлеглих. Проте всі до одного послухались і лишилися на місці, а майор рушив уперед за слідопитом.

Кроків через п'ятдесят Спенглер зупинився.

— Бачите, майоре? — спитав він, показуючи на землю.

— Треба бути сліпому, щоб не побачити, — відказав майор. — Калюжа крові, і, як ви казали, така, наче тут зарізали бізона. А якщо вся вона з однією людини, то я сказав би, що тієї людини вже нема живої.

— Мертва! — мовив слідопит. — Умерла ще раніше, ніж ця кров устигла потемніти.

— Чия ж це, по-вашому, кров, Спенглере?

— Тієї людини, яку ми шукаємо, — плантаторового сина. Тим-то я й не хотів, щоб старий їхав сюди.

— А може, нехай би знав усю правду. Так чи так згодом дізнається.

— Слушно кажете, майоре. Та все ж таки краще спершу з'ясувати, як того хлопця вибили з сідла. А це для мене поки що загадка.

— Звісно як! Його ж убили індіанці, команчі. Хіба Це не їхніх рук діло?

— Аж ніяк, — упевнено відказав слідопит.

— Чому ви так думаєте, Спенглере?

— Тому що коли б тут були індіанці, на землі лишилося б не чотири сліди, та й то від двох коней, а не менше як сорок.

Атож, ви маєте рацію. Не схоже, щоб один команч зважився на вбивство.

Це вбивство вчинив не команч, майоре, і взагалі ніякий не індіанець. Просікою йдуть сліди двох коней. Як бачите, це відбитки підків, і вони ж таки вертаються назад. Команчі не їздять на підкованих конях, хіба Що на крадених. На обох тих конях їхали білі вершники. Один слід залишив мустанг, але великий, а другий — копита американського коня. Туди, в глиб заростей, мустанг ішов попереду, це видно з того, що на деякі його сліди наклались інші. А звідти перед вів американський кінь, а мустанг ішов за ним, хоча й важко сказати, на якій відстані. Може, я краще побачу, якщо ми проїдемо до того місця, звідки вони повернули назад. Це має бути не дуже далеко.

— То їдьмо туди, — сказав майор. — Зараз я звелю, щоб усі лишалися на місці.— І, голосно віддавши наказ, щоб там його почули, він поїхав за слідопитом.

Ті два сліди тяглися в глиб заростей ще ярдів на чотириста, хоч майор бачив їх тільки там, де грунт був м'якіший, в затінку дерев. Слідопит пояснив, що коні й далі ішли так, як він казав: туди — мустанг попереду, а назад — навпаки.