Так само як і Генрі, він їхав проти течії річки, в напрямі до форту. Але десь на півдорозі між Каса-дель-Корво і фортом спинив коня й, роздивившись довкола, звернув на стежку, що вела між чагарями до берега річки. Їдучи тією стежкою, він тихо бурмотів сам до себе:
— Дарма, лишилася ще одна нагода, теж непогана, хіба тільки дорожча. Вона обійдеться мені в тисячу доларів. То й що? Зате я нарешті позбудусь того триклятого ірландця, що отруює мені все життя! Він казав, що рано-вранці поїде до своєї оселі. Цікаво б знати, о котрій годині. Вони тут у прерії як і вдосвіта встануть, то вважають, що вже пізно. Ет, пусте. Койотові вистачить часу, щоб перестріти його на дорозі. Здається, це та сама дорога, якою ми їхали тоді в прерію. Він згадував свою хатину на Аламо. Так зветься річка, на березі якої ми снідали. Його кубло має бути десь недалеко звідти. Мексиканець напевне знає, де воно чи принаймні як туди їхати, — а для нашого діла й цього досить. На біса нам та його хатина! її господар навряд чи доїде туди. Дорогою йому можуть трапитись індіанці. Повинні трапитись, і ще до сходу сонця!
Отак міркуючи вголос, Колхаун дістався до іншого «кубла» — до хакале мустангера-мексиканця, що й було метою його поїздки.
Зіскочивши з сідла й припнувши коня до дерева, він підійшов до хатини.
Двері були розчинені навстіж, і в хатині лунав розкотистий звук, в якому неважко було впізнати хропіння сонної людини. Але не тієї, що спить спокійним, рівним сном. Воно то уривалося, то змінювалось гучним рохканням і невиразними словами, що їх, заплітаючись, вимовляв язик, неначе розпухлий від надміру випитого нещодавно спиртного. Брутальна іспанська лайка пересипалася побожними чи, скоріш, блюзнірськими вигуками: «Sangre de Cristo! Jesus! Santissima Virgen! Santa Maria! Dios! Madre de Dios!»[55] — так наче господар хакале вів уві сні розмову чи не з усім католицьким пантеоном.
Колхаун стояв на порозі і слухав.
— Mai… dit… to! — вигукнув сонний і гикнув.- Buen… nas nove… dad… des! Добрі новини, por sangre Cris… to!.. Атож, сеньйоре 'мерикано, чудові новини! Індіанці… команчі на стежці війни — el rastro de guerra! Благослови Боже к… команчів!..
— Цей мерзотник геть п'яний! — сам незчувшись як, уголос промовив гість.
— А, сеньйоре! — вигукнув господар, трохи прочумавшись від звуку людського голосу. — Хто має честь… чи то пак, я маю щастя… я, Мігель Діас, або ж Койот, як звуть мене бродяги… Ха-ха! К… койот!.. Е! А як звати вас? Вас, сеньйоре!.. Mil demonios![56] Хто ви такий?..
Підвівшись на своєму тростиновому ложі, п'яний мексиканець якийсь час сидів, утупивши напівзапитливий, напівбезтямний погляд у гостя, що порушив його хмільний сон. Та це тривало не більш як з десяток секунд. А тоді господар хакале, щось бурмочучи собі під ніс, знову звалився на ліжко, і гучне, розкотисте хропіння сповістило, що він і Думати забув про гостя.
— Ще одну нагоду втрачено! — крізь зуби процідив Колхаун, з досадою повертаючи від дверей. — Тверезий дурень і п'яний шахрай — добра мені компанія на таке діло, як моє! От клятий неталан! Усе сьогодні проти мене! Мабуть, годин зо три мине, поки цей кнур проспиться. Цілих три години… а тоді яка з нього користь? Буде надто пізно… надто пізно!
З цими словами він узявся за поводи й став обіч коня, ніби не знаючи, що робити далі.
— Нема чого тут дожидати! Поки з його клятої
голови вийде хміль, уже настане світанок. Краще їхати назад до гасієнди й чекати там. Або ж… або ж…
Яка ще можливість спала йому на думку в цю критичну мить, відставний капітан уголос не сказав. Але хоч би що то було, воно поклало край ваганням і спонукало його до негайної дії. Одним порухом зірвавши з дерева поводи й перекинувши їх через голову коня, він скочив у сідло й поскакав геть від хатини, але не туди, звідки приїхав, а в зовсім інший бік.
Розділ XXXVI ТРОЄ НА ОДНІЙ ДОРОЗІ
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вершник без голови» автора Майн Рід Томас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XXXV НЕГОСТИННИЙ ГОСПОДАР“ на сторінці 2. Приємного читання.