Розділ XX НЕБЕЗПЕЧНА СИТУАЦІЯ

— Школи в житті! — бундючно промовив відставний каштан. — Кассій Колхаун до такого не звик. Ха, перепрошувати! Та ще й кого — оцю виряджену мавпу!

— Годі! — вигукнув молодий ірландець, уперше виказуючи гнів. — Я дав йому нагоду врятувати своє життя. Він відмовився, і тепер, присягаюся Богом, один з нас не вийде звідси живий! Майоре, дуже прошу вас і ваших друзів залишити нас. Я не можу терпіти далі його нахабство!

— Ха-ха-ха! — глузливо засміявся Колхаун. — Він дав мені нагоду врятувати своє життя! Вийдіть звідси, всі вийдіть! Ось я зараз покажу йому!

— Стривайте! — гукнув майор, не наважуючись повернутися до нього спиною. — Так не можна. Ви ще, гляди, почнете стріляти, перше ніж ми вийдемо. На той час ми вже маємо бути за дверима. Крім того, панове, — провадив він, звертаючись до всіх, хто був у барі, — слід дотримувати певних правил. Якщо вони хочуть стрілятися, треба, щоб і той, і той мали рівні шанси. Щоб були однаково озброєні й стріляли водночас.

— Авжеж! Так і має бути! — в один голос підтримали його ті, що стояли навколо, й подивилися на суперників: чи згодні вони з цією пропозицією.

— Ви не заперечуєте? — спитав їх майор.

— Я не можу заперечувати проти чесних умов, — відповів ірландець. — Аж ніяк.

— Я стрілятиму з тієї зброї, яку тримаю в руці, — затято відрубав Колхаун.

— Згоден! Ця зброя і мені до душі! — озвався його супротивник.

— Я бачу, у вас обох шестизарядні револьвери системи Кольта, номер два, — сказав майор, подивившись на зброю в їхніх руках. — Поки що все гаразд, озброєні ви однаково.

— Чи немає в них ще якоїсь зброї? — спитав молодий Генкок, гадаючи, що у відставного капітана десь під сюртуком схований ніж.

— У мене нічого більш немає, — відповів ірландець так щиро, що всі повірили йому на слово.

Очі присутніх звернулися до Колхауна, що видимо вагався. Він зрозумів, що треба зізнатись.

— Ну звісно, — мовив він, — я маю при собі й ножа. Ви ж не можете зажадати, щоб я віддав його. Кожному вільно битися тією зброєю, яку він має.

— Але ж, капітане Колхауне, — не вгавав Генкок, — ваш суперник не має ножа. Якщо ви не боїтесь зітнутися з ним на рівних, то повинні віддати свій.

— Певно, що повинен! — почулися голоси. — Повинен, а то ж як?

— Ну ж бо, містере Колхауне, — заспокійливо мовив майор. — Шість пострілів — цілком досить для будь-якої розсудливої людини, і холодна зброя вам ні до чого. Ви ще й не вистріляєте всіх набоїв, як один з вас…

— К бісу ніж! — перебив його Колхаун, розстібаючи сюртук. Діставши ніж, він пожбурив його в найдальший куток бару, а тоді хвалькувато, щоб залякати супротивника, додав: — Для такого розцяцькованого птаха він мені не знадобиться. Я покладу його з першого пострілу.

— Почекаймо, поки дійде до діла, отоді й поговоримо. Лякайте своїми гучними словами птахів, містере Колхауне, а мене вам не злякати!.. Покваптеся, панове! Мені вже не терпиться покласти край цим нахабним погрозам!

— Собака! — не тямлячи себе, просичав «благородний південець». — Мерзенний ірландський собака! Зараз ти в мене завиєш і поповзеш у свою будку! Я тобі…