Вони вже, як радив майор, намірилися звернутись до нього із запитаннями, та їм завадила поява нового відвідувача.
То був Кассій Колхаун. Розпитувати мустангера про те, що їх цікавило, при ньому не випадало.
Із звичайним своїм зухвалим виглядом Колхаун підійшов до гурту офіцерів та цивільних і недбало кивнув головою, як ото вітаються люди, що разом перебули день і не бачилися лише якусь годину. Видно було, що відставний каштан коли й не п'яний, то добре напідпитку. Його очі збуджено блищали, обличчя було неприродно бліде, кашкет з'їхав набакир, і з-під нього на чоло вибилися скуйовджені пасма волосся. Усе те свідчило, що він випив більше, ніж дозволяв здоровий глузд.
— Ну що, панове, — голосно мовив він до гурту, в якому був майор, і ступив до прилавка, — вип'ємо так, щоб аж стіни задвигтіли? А то старий Доффер-Пфеффер скаже, що даремно переводить світло! Частую всіх! Що ви на це?
— Згода!.. Згода!.. — озвалося кілька голосів.
— А ви, майоре?
— З приємністю, каштане Колхауне.
Як було заведено, ті, що мали пити разом, ставали в ряд перед прилавком, і кожен вигукував назву напою, який був йому до смаку. Різних напоїв замовили майже стільки ж, скільки чоловік стояло в гурті.
— А мені темного! — вигукнув Колхаун і одразу ж додав: — 3 гіркою настоянкою.
— Бренді з гіркою для вас, містер Кольхаун? — перепитав господар, улесливо нахилившись через прилавок до відставного капітана, якого вважали співвласником великого маєтку.
— Та вже ж, пришелепуватий німчиську! Я й сказав — темного, хіба ні?
— Так-так, майн гер,[42] усе є так! Бренді з гіркою… бренді з гіркою… — повторював німець, кваплячись поставити карафку перед нечемним клієнтом.
Коли чимала майорова компанія долучилася до тих, що вже стояли із склянками біля довгого прилавка, там не лишилось ані щілинки вільної. Чи то випадково, чи зумисне, Колхаун став з самого краю, праворуч від запрошеної ним компанії, і таким чином опинився поряд з Морісом Джеральдом, що стояв собі сам-один, спокійно пив віскі з водою і курив сигару.
Обидва дивилися в різні боки й начебто не помічали один одного.
— Маю тост! — вигукнув Колхаун, узявши з прилавка свою склянку.
— Слухаємо! — озвалося кілька голосів.
— Хай живе Америка для американців, і хай згинуть усякі зайди, а надто кляті ірландці!
Виголосивши цей зухвалий заклик, він ступив крок назад і штовхнув Моріса Джеральда, що саме підніс до рота склянку. Трохи віскі хлюпнулось із склянки просто мустангерові на сорочку.
Чи була то випадковість? Ніхто й на мить цього не припускав. Після такого тосту вчинок відставного капітана не міг здатися чимось іншим, як свідомою, наперед обміркованою образою.
Усі присутні чекали, що мустангер зараз же кинеться на свого кривдника. Та як же вони були здивовані й розчаровані, коли побачили, що той нібито й не думає нічого такого. Дехто навіть вирішив, що він мовчки проковтне образу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вершник без голови» автора Майн Рід Томас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XIX ВІСКІ З ВОДОЮ“ на сторінці 3. Приємного читання.