Розділ XIV МАНАДА

Якраз тоді дикі кобилиці з'явилися на узвишші, де перед тим стояв дозорець. А він — і сам мустангер — був уже в сідлі і, ввігнавшись усередину табуна, намагався накинути ласо на котрусь із них. Кобилиці мчали шаленим чвалом, сполохано іржали й хропли, так наче їх переслідувало якесь страхіття. Косуючи очима назад, вони не бачили поперед себе ні фургона, ні вершників, що скупчились коло нього, і неухильно мчали просто на них.

— За ними хтось женеться, — сказав Моріс Дже-ральд, помітивши, які наполохані мустанги. — Що там таке, Креспіно? — гукнув він до мексиканця, якому мало бути видно, хто переслідує табун.

На хвилю запала тиша — всі чекали відповідь На деяких обличчях можна було помітити розгубленість і навіть тривогу. Адже за мустангами могли гнатися й індіанці!

— Un asino cimmaron! — почулася відповідь мексиканця, яка майже нікому ні про що не говорила.- Un macho![37] — додав він.

— Он воно що… Так я й подумав, — тихо промовив мустангер. — Треба спинити цього негідника, а то він зіпсує нам лови. Поки він їх переслідує, вони так і гнатимуть аж на край світу.— І знову гукнув до мексиканця: — А він далеко?

— Зовсім близько, доне Морісіо. Мчить просто на мене.

— Спробуй накинути на нього ласо. А не зможеш — стріляй. Треба будь-що покласти край цій гонитві.

Ніхто ще не розумів, який переслідувач женеться за табуном, бо тільки мустангер знав, що означають слова «un asino cimmaron» і «un macho».

— Поясніть нам, у чому річ, Морісе, — зажадав майор.

— Погляньте отуди, — відповів молодий ірландець, показуючи на узвишшя.

Цих слів було досить, щоб усі очі звернулися на гребінь узвишшя, де, мов птах на крилах, мчала тварина, яку вважають взірцем дурості й повільності.

Але «asino cimmaron» дуже різнився від свого затурканого, отупілого свійського родича. То був великий самець, майже такий самий завбільшки, як мустанги, що за ними він гнався, і хоч біг він не швидше за найпрудкішого з них, проте й не відставав і зі справжньою ослячою впертістю все гнався і гнався.

Ця жива картина на зеленій траві прерії розгорталася так швидко, як буває хіба що в театрі чи на іподромі. Ті, хто спостерігав її, заледве встигли обмінятися й десятком слів, а дикі кобилиці вже опинились майже перед ними. І раптом, наче вперше помітивши групу вершників, вони забули про свого страшного переслідувача й метнулися вбік.

— Дами й панове! — гукнув мустангер, побачивши, що дехто з вершників насилу стримує своїх коней. — Залишайтеся всі на місці, коли можете! Я знаю, де звичайно буває цей табун. Він подався саме туди. Ми знайдемо його там і матимем кращу нагоду до ловів. А якщо почати переслідування зараз, мустанги розбіжаться по отих чагарях, і ми їх більше не побачимо… Гей, сеньйоре Креспіно! Ану вліпи кулю в цю тварюку. Він же не надто далеко для пострілу, правда?

Мексиканець відчепив від сідла свою куцу рушницю, квапливо приклав її до плеча і вистрілив.

Осел обурено заревів, але було видно, що постріл не завдав йому ніякої шкоди. Креспіно схибив.

— Я повинен спинити його! — вигукнув Моріс Джеральд. — А то він гнатиме мустангів до самого вечора!

Сказавши це, він ударив коня острогами, і гнідий, мов випущена з лука стріла, помчав за ослом, який, незважаючи ні на що, й далі гнав учвал.

Мустангер пустив свого гнідого навперейми, і той сягнистим скоком виніс його на відстань, з якої вже можна було кинути ласо. Довга мотузка блискавкою злетіла в повітря, і всі побачили, як зашморг майнув над довгими вухами осла.

Кинувши ласо, мустангер спинився й зробив півоберт: гнідий крутнувся, неначе навколо осі, і, звично скорившись волі господаря, весь напружився, чекаючи посмику.