Розділ «IX»

– Кость, ось про тебе говорять! – гукає Вітя. Кость – мов і річ не до нього.

– Та буде вже! Отак засоромили козака, – сміється Оксана.

– Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? – неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: – Насте, не гори так, а то жито запалиш!

Настя сердито вертить головою:

– Оці ще! Як почнуть…

Бондариха:

– О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого – нікого не минає, щоб не зачепити.

– Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.

… Сонце палить. Дедалі дужче, аж варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка – ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, сонце ніби нерухоме стало серед неба. Пече, аж у голові туманіє. Пов’яли хлопці, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь Кирило:

– А що, хлопці, та коли б оце той дзонтик?

Або:

– Оце б, хлопці, того квасу чи мороженого, що в Києві продають на Євбазі! Еге?

Бондариха одкашлялась:

– Може, вже, хлопці, їсти похотіли? Ось зараз, діти, зараз будемо обідати.

Та довгий здався хлопцям той «зараз». Спина не розгинається, руки як дерев’яні – не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся на сніп. То лічили снопи, а то забули. Позирали на сонце. Наостанку не витримав Василь, кинув серп на сніп.

– Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.

Бондариха кинулась, мов проснулась:

– Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, діти, буде вже.

– Ху! – витирають піт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз повипрягали з плуга.

– Потомились, хлопці? – співчуває їм Бондариха. – Це добре гостювання – тільки прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.