Розділ «XXVII»

слізоньками примочила…

– Було, ні світ ні зоря – клунок на плечі, цього на руки, цю за руку…

І Оксана почала розповідати про своє гірке вдовине життя з малими дітьми.

Свідки цього – Настя й Василь – тепер сиділи задумані і серйозні.

Хлопці-кияни слухали й розуміли все те, з чого в школі сміялись: і те, що Василь і Настя за очі матір взивали «вони», і нащо здіймали у класі з підлоги «святий хлібець»… А чорна земля, що стільки шуму-грому збивається за неї на світі, здавалась уже їм заповітними, здавна омріяними скарбами, що не даються до рук людям… та земля, що вся од краю до краю народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рішуче хитнув головою синьоокий Кирило, повернувся він до Василя й Насті, далі витер вуса і заспівав

Мати ж наша, мати,

не журись ти нами, —

ми повиростаєм

та й розійдемось самі…

– Так-то… – До Оксани: – Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде. Почало розвиднятись – буде день.

Загули люди:

– Хоч не ми – діти наші, а таки зазнають чогось кращого.

Василь щось шепнув матері на вухо. Оксана кинулась.

– Ну, що ж, діти, як пора, то й пора. Заворушились, встали, цілим натовпом висипали з хати; прощались.

– В час добрий!

– Їдьте та й знову приїздіть до нас на літо! Тут ми вас, може, й поженимо, – жартував хтось.

– Пишіть листи!

– Присилайте газетку!

А дід Маркіян до Валі:

– Та розпитай там, Петровичу, про «кліточку»! Дядько Кирило сів на віз, узяв віжки в руки. Цьвохнув батогом, і віз заскрипів із двору. А в селі гомін.