Розділ «ІІ»

Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:

– А справді! Вони ж колись кликали до себе… Як я забув!

Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі – Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною усмішкою: «Та й за віщо ви завелися? От люди!» А поруч Настя: сірі очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу – дражниться:

Одчепись, препоганий,

ти ж мені не рівня:

що ти швець, вражий мнець,

а я Бондарівна.

Так усі й звуть її у школі – Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, «святий хлібець»; обдує на йому порох, у кишеню ховає: «оддам чиїйсь корові, щоб з’їла». Пригадували, як він завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: «Гур-гур – і немає дня».

– Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?

Ліщина простягнув руку.

– Лясь! Лясь! – Погодились.

– Підем.

– Ну от, – зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:

– Де живуть Бондарі – ти знаєш?

– Десь у Лубенському повіті… В Лубенському чи в Лохвицькому.

– От тобі й маєш! Треба знати докладно – в якому селі, в якій окрузі.

– Стій, – зразу пригадав Вітя, – Кость, здається, Ясінський листується з ними. В нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.

У Валі блиснула ще одна нова думка:

– Може, і його умовимо з нами. Правда?

– А цей піде! – певно чогось промовив Вітя. – Неодмінно піде!