Розділ «XI»

Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.

– Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?

Замахали ложками, руками:

– О, о, яка там дяка!

– Нічого не треба.

– Воно не стільки того жита, сама б зв’язала, коли ж одно що руку опарила, а друге – оцей, оцей, оцей… – почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вічі, – оцей мені кателик руки зв’язав! Оце моє горе!

Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв’язана, як прач.

Почала знову:

– Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула. Голова забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, – немає мого Уласа. До сусідів – ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять: «Слухай, молодице, вухом до землі, воно так не сидітиме, десь плаче». Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі – не чути. Побіжу на город – не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю – десь гуде. Я ухом припаду до землі – і далі, послухаю – і далі. Ну й що ж ви собі думаєте? – В очах молодиці затремтів острах. – Сидить моє золото коло самісінької криниці, а криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді, видно, понакидало. І як воно туди само не впало, – я вже й сама не знаю.

Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов’ю.

– Ну, що б ти собі думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!

«Золото» поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матері, позираючи чорними очицями на місяць.

Зітхнула. Кинулась.

– Ну, це ж я забалакалась. Спасибі ж вам, товариші, за вашу послугу. Прощавайте! Та ви хоч коли зайдіть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарці вип’єте!

В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.

– Чого? – дивувалась молодиця. – Не п’єте! Ну, так посидите. Заспіваєте.

Іде, приказує:

– Зайдіть же, зайдіть, – глядіть. Не погордуйте.

А наостанку:

– Воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.