Розділ «14»

– Ритуал двох таць? – глипнув очима Мерега. – Це ви про що?

– Чорна таця, біла таця, – промуркотіла Sаня. – Чорна киця, біла киця, на хвостах у них китиці.

– На столі було дві таці для келихів – чорна і біла, – нагадав Ярковський.

– Так, здається, – погодився офіціант. – І що з того?

– Ви знали, що в салоні Пелагеї Вержо існують два ворожі одне одному угруповання, кожне з яких п’є шампанське, так би мовити, зі «своєї» таці?

– Ні, не знав. Мене таке не цікавить.

– Невже? – муркнула Sаня.

– Так, – обернувся до неї Мерега.

– Ви ж обслуговували вечірки Вержо на постійній основі? – хитро посміхнулась дівчина.

– На постійній основі їх обслуговував наш ресторан, – офіціант посміхнувся у відповідь, як здалось Ярковському, рефлекторно. – Хто саме буде працювати на зібраннях у Пелагеї Дмитрівни, вирішувала наша менеджер Таня. Якщо вона посилала мене, то працював я.

– Ми вас зрозуміли, – кивнув Ярковський. – Ви пам’ятаєте, скільки було пляшок шампанського?

– Так, пам’ятаю. Їх було дві.

– Чому так мало? Там було двадцять п’ять гостей.

– Ви помиляєтесь. Було двадцять три запрошених до вечері. Ви порахували Пелагею Дмитрівну з Миколою Григоровичем. Але ж вони не були гостями. Ми вже мали досвід щодо кількості алкоголю. Мені казали, що Пелагея Дмитрівна зберігала якісь там військові звичаї і не заохочувала чоловіків до шампанського. Того вечора було дванадцять жінок. Я на дві таці поставив дванадцять келихів. Ті пляшки були великі. Одна пляшка йшла на шість келихів. Шість келихів з золотими поясками і монограмами на одну тацю і шість на другу. На попередніх вечірках не всі жінки пили шампанське… До речі, там було багато іншого алкоголю, було червоне і біле сухе вино. Тому замовили лише дві пляшки.

– Вони були однаковими?

– Хто?

– Пляшки.

– Ні, різні. Одна була з брютом, інша – з напівсолодким.

– А чому так?

– Я не знаю.