Розділ «14»

– У кожного свої проблеми, леді, – на обличчя офіціанта повернулась маска байдужості. – Я можу йти?

– За вами прийдуть, – погляд Ярковського випадково впав на кулю й все його тіло вкрилось холодним потом. В кришталевій глибині наче відкрився крихітний сірий екранчик. Він ясно побачив там ноги повішениці Рози Казимирівни. Ярковський змигнув, екранчик щез.

«Що це було?» – запитав він чи то кулю чи то самого себе.

Поміркувати над видінням йому завадили Осинський з Гаїним. Вони вийшли з ліфту, Осинський ввімкнув світло.

– За мною, – наказав Гаїн Мерезі; обоє зайшли до ліфту.

– Я все бачив, – сказав власник «Адміралу», коли стінна панель тихим клацанням повідомила, що заїхала на своє місце. – Тут в мене відеокамери.

– Ми здогадувались.

– Цей щурик поверне всі гроші.

– Бусурманкові?

– Мені.

– Сподіваюсь, ви не вірите у причетність Федора Андрійовича?

– Вірю, не вірю… – Осинський зайшов за барну стійку, налив собі віскі. – Я з ним побалакаю. Сьогодні.

– Про що?

– Про японську поезію.

– Може, спочатку ми? – озвалась Sаня.

– Ні, не ви, – похитав головою Осинський. – Я сам буду з ним говорити, сам… А вас Давидич відвезе за місто, на мою дачу. Там вам буде безпечно.

– Нехай він відвезе нас туди, куди я скажу, – запропонував Ярковський.

– І куди це?

– В мене є надійне місце.

– Надійне? – Осинський скептично примружився. – На моїй дачі триметровий паркан, цілодобовий відеонагляд, охоронці.