Розділ «12»

– Я Саша, а вона – Ксюха, – кивнув на Sаню Ярковський.

– Сашко і Оксана, значить, – уточнив черевань. – До Львову їдете?

– Далі.

– А я думав, що ви зі Львову.

– Не вгадали.

– Це добре. Дуже добре… Ну що, молодята, за знайомство!

– А вам що, Львів не подобається? – спитала Sаня, коли вони випили.

– Ні.

– Образили вас там?

– Образили? – перепитав черевань, заїдаючи пиво куркою. – Та ні, Оксано, ніхто мене там не ображав. Просто не люблю я отих львівських снобів. Багато про себе воображають. Одне слово – львівці.

Ярковський здригнувся від хвилі ворожості, яка вихлюпнулась з мозку череваня від згадки про львів’ян. Ця хвиля несла з собою купу дрібного ментального мотлоху: незнайомі есперові прізвища, спогади про неохайні приміщення у старих австрійських будинках та про тріпер, подарований череваневі повією з Левандівки.

– В мене у Львові багато знайомих, – не вгавала Sаня, – й жодного сноба. Класні люди, культурні, освічені.

– То вам сильно повезло. Культурних знайшли… А ви знаєте як ота хвалена львівська культура виникла і що то за культура? Не знаєте, а я вам розповім. Щоби ви знали. Я її називаю «культурою покоївок». От коли у сорок четвертому з Лемберга усіх панів до Сибіру забрали (а хто й на Захід чкурнути встигнув), то у тамтешніх панських будинках і квартирах залишилась сама лише прислуга. Покоївки, фірмани, двірники, лакеї усякі. І от фірмани стали мавпувати панів, а покоївки стали грати з себе великих пань. Залізли до панських шаф, повдягали на себе капелюшки, суконки та панчохи. Почали пити цикорій з рафінадом, бо в совітів кави ж не було, почали теревенити про театр, оперу, літературу. От вони взяли собі за взірець усе таке зовнішнє, що вважали за панське, а всіх інших почали вважати бидлом і селюками. Весь Львів потонув в їхніх плітках та теревенях. А їхні діти вивчились у совітських універститетах і стали себе вважати великими інтелігентами та митцями. Там, у Львові, кожний другий страшний інтелігент і кожний третій – геніяльний митець. Куди не плюнеш – усі професори, доценти, письменники, художники, співаки – оті всі діти фірманів і покоївок. Усі страшні європейці, просто й не підійдеш до них. Подивляться на тебе як на пусте місце. Як на слимака. Гидують нами, простими людьми, кажуть, що ми селюки, рагулями називають. А якщо придивитись, пошкребти їх – то що вони проти села? Ніщо. Пусте місце. Їх село годує, а вони бавляться у європейців. У селі люди працюють чорно, вигибають від злиднів, а вони по своїх кнайпах каву п’ють і малюють там і пишуть усяку порнографію. Що не картина, то, перепрошую, піські-сіські. Що не книжка, то про секс. Може я й рагуль, але я таке читати не буду і дивитись таке не буду і дітям не дозволю.

– А у вас є діти? – поцікавилась Sаня.

– Є дві доньки.

– І вони сучасного нічого не читають, не дивляться?

– Вони до церкви ходять. І до недільної церковної школи ходять. Там поганому не навчать.

Ярковський ледь стримався, щоби не розсміятись. Вербальне запевнення щодо недільної школи супроводжувалось ментальним вихлюпом, у якому бриніла невимовна туга за трьома тисячами гривень, що їх череваня змусили віддати на шкільну благодійність.

– Ви впевнені, що не навчать? – запитав еспер.

– Так, – кивнув черевань, розливаючи пиво і подумки криючи недільну школу та усю принагідну благодійність триповерховими матюками. – Там школою керує отець Пахомій, благодатний чоловік. Неабияку силу духовну має. Він бісів з людей виганяє і книжку написав, де викрив масонську змову.