Сутність концепції вченого полягає у визнанні постулату, що будь-яка шкідлива залежність за умови духовного мистецького впливу ззовні й духовно-творчого самонастроювання особистості витісняється захоплюючою творчою залежністю від випробування себе, виявлення й розкриття прихованого до цього свого обдарування.
Любов людини до мистецтва й художньої творчості, до краси, й свободи самовираження, які вона надає, є за Ю. Азаровим, засобом різнобічного розвитку її особистості й становлення її творчої індивідуальності. Адже, як зазначає О. Рудницька, саме завдяки художній творчості відбувається вплив на духовне становлення особистості. Специфіка мистецтва полягає в тому, що воно розвиває здатність творчо мислити, яка пізніше реалізується в будь-якій галузі людської діяльності та пізнання, вважає вчена. Увага, спостережливість, пам'ять, асоціативні здібності, уявлення, відчуття ритму, пластика рухів, а головне – розвинені здатності до співпереживання, вміння бути чуйним, делікатним, управляти своїм настроєм, емоціями, поведінкою – все це у комплексі створює найкращі передумови для формування інтелектуальних, естетичних та етичних якостей особистості.
Про здатність художнього переживання підносити людину говорили ще романтики, які вважали, що воно сильніше за інші переживання впливає на неї, оскільки є вільним від заданих меж, здатне надати свободу й самодіяльність імпульсам людини, послабити її залежність від оточуючого світу, допомагає людині перевершити його. Гідність людини, з погляду романтиків, полягає в можливості вільного самоздійснення, чому чи не найбільше сприяє сфера мистецтва. Перебувати під владою мистецтва – означає, на переконання романтиків, звільнитися від влади дійсності, й саме в такому стані й можна належати самому собі, оскільки відпущена на волю уява дозволяє будувати, розширювати й перевершувати себе.
Ці думки творчо розвинули представники мистецтва та естетики XX ст., зокрема А. Мальро, який стверджував, що – якщо на межі XVIII – XIX століть справедливим було визначення мистецтва Г. Гегелем як уявлення про уявлення, то у XX столітті уявлення замінить фантазія. Основною метою мистецької творчості вчені вважають гармонізацію розвитку особистості через формування в неї здатності до самовираження і самопізнання, оскільки виявлення та узагальнення неусвідомлюваного змісту психіки шляхом художньої експресії, творчий процес відкриває доступ до тих галузей досвіду, які зазвичай є недоступними для концептуального аналізу. На розв'язання таких завдань спрямована арт – терапія та психодрама, сутність яких полягає у використанні людиною різноманітних художніх символів з метою вираження змісту свого внутрішнього світу.
Дж. Морено зазначає, що люди, які тяжіють до творчої діяльності є більш чутливими та легше піддаються травматизації, ніж інші внаслідок своєї більшої вразливості в реагуванні на навколишню дійсність. З іншого боку, саме вони, завдяки своїй більшій сприйнятливості до творчості, краще справляються з життєвою кризою. Це дозволяє, на думку Дж. Морено, розглядати творчість як потужний захисний процес, в якому відбувається не лише компенсація тих чи інших проблем, але й самотворення, що протистоїть особистісному саморуйнуванню.
Художньо-творча діяльність виступає засобом терапії у випадку "фрустрацій теперішнього", сублімуючи недосяжні прагнення. Наприклад, нерозділене кохання у реальному житті спонукає людину до пошуку цього відчуття в уявному творчому світі (найчастіше поетичному чи музичному). Про це яскраво свідчать приклади Ф. Петрарки, М. Цвєтаєвої та інших відомих поетів. Тому психологи радять тим, хто переживає кризу кохання, описати своє нерозділене почуття в поезії або прозі, оскільки ця сповідь має сильний психотерапевтичний ефект. При "фрустраціях майбутнього" творчість може стати шляхом для відкриття нових життєвих перспектив самореалізації людини. Так, літературна творчість стала засобом подолання життєвої трагедії паралізованого й осліплого М. Островського, поета В. Титова, який втратив обидві руки, молодого українського поета Ю. Титова, хворого на ДЦП.
Заняття різними видами художньо-творчої діяльності сприяють психологічному розвантаженню людини, виступають однією з форм самодетермінації особистості, засобом пізнання себе в інших. Відчуття прекрасного й піднесеного, викликані мистецькими творами, одухотворюють людину, захоплюють її, породжуючи в неї інтерес і прагнення до освоєння й пізнання світу. Вони "окрилюють" людину, роблять її сильною, причетною до великої світобудови, дають відчуття безмежних творчих сил, зумовлюють бажання використати їх задля створення чогось значущого, величного й прекрасного, героїчного вчинку, в якому людина забуває себе задля інших.
Культуротворчий потенціал мистецтва виявляється в том у, що "у русі до реалізації нових можливостей і створення нових усвідомлених реальностей знаходить своє вираження змістово-творчий аспект людської діяльності, з яким безпосередньо пов'язана вся його культурно-історична місія" (В. Іванов). У мистецькій діяльності практичне формування дійсності, звільняється від утилітарної спрямованості й само стає формою смислових, а не функціональних "досліджень про суще". Таким чином, мистецтво перетворює "духовну предметність" людського світу шляхом цілеспрямованого створення смислотвірних і значущих форм. Перетворюючи форми дійсного світу, воно розширює межі осмислення можливостей культурного впливу на нього, розкриваючи його нові раціональні рівні найбільш розумних продовжень. Лінії його реальних відкриттів і надбань пролягають в напрямі загальнолюдської здібності до творчості за законами краси. У цьому його культуротворча функція зближується із культурологічною функцією особистості як її здібністю творити культуру (М. Каган, Е. Маркарян, Б. Йєменський).
Своє обгрунтування купьтуротворчий потенціал знаходить у філософії, яка розглядає творчість як діяльність, що породжує дещо якісно нове та відрізняється неповторністю, оригінальністю й суспільно-історичною значущістю. Це – культурно-історичне явище, що надає людині можливість подолання кінцевості свого існування у світі шляхом створення нової реальності. Ототожнюючи культурну і творчу діяльності, П. Тілліх аргументує це тим, що примноження культурних цінностей передбачає досягнення у цій галузі кожного індивіда як члена суспільства. Якісне зростання культурних здобутків забезпечується, на його думку, зростанням культурного рівня особистостей, які створюють цю культуру. А творцем нового, відмінного від існуючого, може бути лише творча індивідуальність.
Цієї ж думки дотримувався і Г.В.Ф. Гегель, зазначаючи, що індивідуальність формується "шляхом переробки себе у процесах культури".
Розглядаючи культурну і творчу діяльність як > автономні, Г. Давидова, О. Рудницька й В. Шудря наголошують на існуванні між ними генетичного зв'язку, завдяки якому творчість "неможлива поза культурою, тому що у відриві від неї вона позбавляється умов і механізмів свого існування, того, завдяки чому і в чому вона реалізується. Але й культура неможлива поза творчістю, оскільки вона є її об'єктивованою формою, її предметним буттям". Таким чином, творчість виступає інтегральною ознакою культури, у межах котрої розгортаються універсальні зв'язки різних форм людської творчості, відбувається їх взаємодія. Наведена інтерпретація культури доводить значення творчої діяльності у формуванні особистості майбутнього педагога, що охоплює усі сфери його духовного життя: розум, почуття, волю, поведінку, а також відкриває шляхи у практику розвитку педагогічної культури засобами мистецтва, котре є найвищим ступенем творчості й духовності людини, "самосвідомістю культури".
Художньо-творчий потенціал мистецтва полягає в тому, що воно є творенням художніх образів, відповідно до бачення митця, змісту його внутрішнього світу. Тому будь-який художній образ можна назвати у певному сенсі, своєрідним портретом художника. Це зумовлює суб'єктивність мистецтва як феномену художньої творчості, яка, за О. Зисем, виступає одним із найважливіших показників самобутності та оригінальності творчої індивідуальності митця. Найвищим проявом суб'єктивного О. Гройсман вважає ідеальне, яке притаманне лише людській творчості й становить собою усвідомлений компонент пізнання та відносин як атрибутів свідомості особистості.
Вченими доведено, що процес художньої творчості грунтується на різноманітній інформації, отримуваній митцем у ході пізнання дійсності. Її оцінювання й відбір уможливлюється завдяки художньообразному мисленню, творчій уяві, художнім і творчим здібностям, які трансформують ці враження за законом того чи іншого виду мистецтва й виступають необхідною умовою художньо-творчої праці. Надаючи особливого значення серед цих творчих якостей образній уяві, Б. Юсов зазначає: "Творчість і уява тісно пов'язані між собою. Уява – це вектор майбутнього, прагнення до нового, а творчість – це розкриття нового, його вираження по-новому, здатність самостійно поглянути на світ, зробити крок у невідоме у формі думки, задуму або продукту – творчого мислення та творчої діяльності".
Творче, евристичне та образне мислення функціонують у мистецтві, на думку О. Гройсмана, у співдружності, об'єднуючись у художньому мисленні. Специфіку останнього С. Ейзенштейн вбачав в умінні творця "занурюватися у стан первісної психіки", де "немає ще розподілу на почуття і думку". Кожний глядач, на думку видатного режисера, відповідно до своєї індивідуальності, по-своєму, з власного досвіду і фантазії, з тканини своїх асоціацій творить образ за точно спрямованими зображеннями, підказаними йому автором, який непохитно веде його до пізнання і переживання теми. Це той самий образ, що задумав і створив автор, та цей образ водно час створив і власним творчим актом глядач. Асоціативна природа художньої творчості зумовлює варіативність розуміння явищ мистецтва, можливість їх інтерпретацій.
Оскільки кожній особистості властиві індивідуально- психологічні особливості, в її уяві створюється свій суб'єктивно забарвлений варіант художнього образу. В такий спосіб твір мистецтва викликає в людини очікувані емоції й водночас "пристосовує" художній смисл до неї, тобто, втілює, за висловом О. Рудницької, авторську ідею в особистішу структуру реципієнта. Виходячи з цього, вчена робить висновок щодо тісного зв'язку емпатії й креативності як здатності людини до творчого спілкування з мистецтвом, до глибоко індивідуального бачення художнього світу, яке знаходить своє виявлення в особистій інтерпретації змісту твору, у схильності суб'єкта до ідентифікації з художніми образами, до "входження" у систему мислення різних за стилем авторів.
Життєтворчий потенціал мистецтва виявляється у тому, що воно надає людині розуміння власного життя як творчості. Вона знаходить у ньому стійкі життєві основи й стимули, що спонукають її до творення свого життя й себе самої. Втілені в мистецьких творах ідеї наповнюють життя людини учинковим змістом, виступають рушійними силами, взірцями для наслідування, перетворюючись на особистісно значущу мету діяльності особистості – її ідеал, що, маючи нормативний характер, значною мірою визначає стиль життя і особисті пріоритети людини, характер її поведінки та діяльності.
У світогляді людей регулююча функція ідеалу стосовно поведінки розкривається у формі морального, правового кодексу правил, законів, прикладів; стосовно діяльності – у формі вибору мети. Наявність ідеалу у світогляді пов'язана з особливим станом еталонності свідомості, що передбачає не лише прийняття ідеї чи чиєїсь поведінки, діяльності, творчості в якості зразка, а й наявність переконань, абсолютної віри у правоту обраних ідей.
Мистецтво виступає основою формування в особистості, передусім, естетичного ідеалу, який відображає прагнення людини до прекрасного, пов'язані з ним уявлення про шляхи творчого розкриття у мистецтві предмета спостереження (природа, людина у її даності через зовнішні атрибути – тіло та внутрішній світ). Соціальна функція естетичного ідеалу полягає в тому, що він, "будучи формою усвідомлення недосконалості особистості й суспільства, надихає людей на зміну суспільства й самих себе, задає мету особистого Вдосконалення й суспільного розвитку, регулює відносин и між людьми".
Вперше поняття ідеалу ввів у теорію І. Кант. За Кантом, ідеал не може бути сформованим поза цілепокладанням, ВІН є можливим лише стосовно явищ, які можуть бути конституйовані в якості мети. Оскільки досягнення мети позбавляє ідеал статусу і снування, Остільки він, на думку І. Канта, реалізує себе як "ідея" виключно регулятивного порядку. Єдиною сферою, де втілення ідеалу є можливим, виступає, згідно із 1. Кантом, мистецтво, де ідеал набуває онтологічного статусу прекрасного.
Мистецтво, як відзначають І. Зязюн та Г. Сагач, "формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, за допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, естетичні цінності суспільства перетворюються на особистий досвід людини, яка сприймає ці образи, на органічні здобутки її характеру". Так, ідеалом античної доби виступала калокагатія, яка передбачала гармонію тілесно ї й душевної досконалостей, що визріває у зміні поколінь (на відміну від раптового спалаху краси, таланту чи доброчинності, взятих окремо); у філософії Платона – ідеал гармонійного поєднання фізичних та духовних здібностей людини, що природно доповнюються багатством та шляхетністю її душі; ренесансний суспільно-естетичний ідеал виявлявся у єдності тілесного й духовного начал, що трансформувалося у традиції Просвітництва в ідеал пропорційності духу (розуму й афектів) тощо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогіка мистецтва» автора Турчин Т.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 3. ПЕДАГОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МИСТЕЦТВА У РОЗВИТКУ ТВОРЧОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ МИСТЕЦЬКИХ ДИСЦИПЛІН“ на сторінці 4. Приємного читання.
