Зміна філософської та освітньої парадигм, що відбулася на зламі минулого і прийдешнього століть, зумовила переосмислення сутності й призначення людини у світі. Це, в свою чергу, стало причиною відмови від технократичного розуміння особистості як гвинтика суспільного механізму та утвердження гуманістичного підходу до процесу її формування як людини-творця. При цьому важливим є не просто творчий розвиток особистості, а виявлення і розкриття її неповторності та унікальності, становлення її' як яскравої творчої індивідуальності.
Ефективним засобом реалізації даного завдання правомірно вважається хореографічне мистецтво, адже в хореографії фантазія, різноманітність, непередбачуваність відіграють винятково важливу роль, оскільки кожне нове виконання танцю, створення нових елементів лексики і фігур вимагає імпровізаційності, творчості, свіжості.
Танець є пластично-просторово-часовим видом мистецтва, у якому художні образи створюються за допомогою естетично забарвлених, музйчно Організованих, ритмічно змінюваних рухів і поз людського тіла. Його творчий потенціал генетично закладений вже у самій його природі. Так, танцювальні рухи з прадавніх часів слугували індивідуальним художнім вираженням сприйняття виконавцем оточуючого світу. За допомогою різноманітних поз і міміки танцюристи висловлювали свої почуття, емоції та думки. Не випадково, З.Фрейд вважав, що, вивчаючи тілесне самовираження людини ("Я"), можна зрозуміти її психічний стан та підсвідомі процеси ("Воно").
Танець дозволяє створити комфортне навчальне і комунікативне середовище, адже його структура й чіткий малюнок формують зовнішні опори для поведінки людини. Створюючи емоційну рівновагу в групі, танець заспокоює, "збирає" виконавців, полегшує налагодження стосунків між ними. Навіть дуже розгальмовані люди, потрапляючи до його атмосфери, починають будувати власну поведінку у відповідності з його правилами, виконують загальні для всієї групи рухи. Це зумовлюється тим, що у процесі танцювання виконавці, хоча й імпровізують під музику, виявляючи в пластичних рухах свої фантазії й почуття, але все ж підпорядковуються чіткій ритмічній і композиційній структурі танцю, яка організує їх, уможливлює розуміння комунікативних сенсів.
Творчі можливості цього виду мистецтва були високо оцінені видатними хореографами та педагогами, які створили власні хореографічно-педагогічні системи: В. Верховинцем, М. Вігман, М. Грехем, А. Дункан, Е. Жак-Далькрозом, Р. Лабаном, У. Лембом та ін.
На основі творчого використання танцю був створений новий напрям арт-терапії – танцювальна терапія, яскравими представниками якого стали Г. Аммон, М. Вайтхауз, Е. Грьонлюнд, Л. Еспенак, Л. Мова, Н. Оганесян, М. Чейз, Т. Шкурко, Т. Шуп та ін.
Значний внесок у теорію та практику творчого розвитку особистості засобами хореографічного мистецтва зробили українські вчені К. Василенко, В. Куплених, В. Пастух, Ю. Станішевський, Б. Стасько, О. Таранцева та ін.
Разом з тим, слід зазначили, що, незважаючи на досить глибоку розробленість у працях цих науковців різноманітних аспектів проблеми творчого застосування танцю з педагогічною та лікувальною метою, поза увагою дослідників значною мірою залишилися питання розвитку творчої індивідуальності особистості засобами хореографії.
Для того, щоби виявити специфіку реалізації креативних можливостей танцювального мистецтва, необхідно, передусім, визначити зміст даного поняття.
Сьогодні у мистецькій практиці термін "танцювальне мистецтво" вживається паралельно з термінами "хореографія" та "хореографічне мистецтво" і нерідко підмінюється ними. Проте, незважаючи на генетичну близькість їх змісту, ці поняття не тотожні. Узагальнення існуючих у сучасній мистецтвознавчій та довідковій літературі дефініцій танцю дозволило визначити його як просторово-часовий інтегрований вид мистецтва, в якому художні образи створюються за допомогою естетично значущих, музично організованих, ритмічно змінюваних рухів і поз людського тіла.
Термін "хореографія" з'явився у ході історичного розвитку танцювального мистецтва дещо пізніше від терміну "танець". Він має декілька значень:
• запис танцювальних рухів за допомогою особливої системи умовних позначень;
• мистецтво композиції та постановки танців і балетних спектаклів;
• увесь обсяг танцювальних елементів, що входять до певного танцю чи балетної вистави;
• поняття, яке охоплює всі види танцювального мистецтва.
Досліджуючи танець, науковці й мистецтвознавці аналізують його з різних позицій: естетичної, історико-культурологічної, соціологічної, психологічної, терапевтичної, педагогічної тощо.
Значна кількість праць вітчизняних і зарубіжних вчених присвячена проблемі походження й. розвитку танцювального мистецтва, його основних форм і жанрів.
Ряд дослідників пов'язує появу танцю з обрядовими дійствами первісної людини (Р. Краус, Л. Морган, Г. Добровольська). Інші вважають, що він народився як природна потреба людини у русі, викликана її емоціями (А. Хаскелл, А. Меррей).
Біологічна теорія походження танцю вбачає його, витоки у любовних танках птахів і звірів, а також у наслідуванні їхніх рухів і повадок людиною.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогіка мистецтва» автора Турчин Т.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Хореографічне мистецтво у розвитку творчої індивідуальності студентів“ на сторінці 1. Приємного читання.
