Розділ «5. Звідси — туди»

До цього моменту я намагався проаналізувати альтернативні пропозиції й бачення постіндустріального суспільства, висунуті постіндустріальними утопістами, ізольовано від проблем, пов'язаних із вибором політичної стратегії. Інакше кажучи, я намагався визначити внутрішню цінність і здійснимість альтернативних економік, систем соціального забезпечення, оборонних систем, культурних зв'язків і відносин із навколишнім середовищем, розглядаючи їх суто як поняття й не торкаючись питання, які шанси вони мають на політичний успіх. Хоча я вже піддав сумніву здійснимість різних пропозицій у межах нинішніх капіталістичних і комуністичних суспільств, однак ще залишаються нерозглянути-ми такі важливі питання, як політична рушійна сила й політика переходу до постіндустріального суспільства. Натомість я намагався показати, що багато з пропонованих альтернатив мають внутрішні вади, є недостатньо продуманими, навіть якщо припустити, що на шляху до їхнього здійснення немає серйозних політичних перешкод. Насправді, подібну роль будь-якої пропонованої соціальної інституції чи альтернативної практики, звичайно, неможливо передбачити, якщо не взяти також до уваги соціальні сили, що мають їх здійснити, — зазвичай в обставинах, які не вони самі обирають. Отже, необхідно також дослідити, чи мають постіндустріальні теоретики політичну стратегію кращу за їхні привабливі, але доволі проблематичні ідеї. Перш ніж звернутися до цього важливого питання, я хотів би коротко змалювати ті ключові соціальні й політичні зміни, що зараз відбуваються і що їх має враховувати будь-яка стратегія, націлена на постінду-стріальне соціалістичне суспільство.

По-перше, навряд чи можна сумніватися в тому, що реорганізація трудових процесів, впровадження нових технологій, зростання кількості робочих місць із неповною зайнятістю та збереження високого рівня безробіття матимуть суттєві наслідки для профспілок, а також лівих і центристських партій у капіталістичних країнах. Конфлікт цілей і пріоритетів — коли одні віддають перевагу збільшенню дозвілля перед високою зарплатнею, чи покращенню умов для жінок і негрів перед традиційними вимогами чоловіків, чи екологічно безпечному виробництву перед програмами збільшення споживання та кількості робочих місць — робить солідарність робітничого руху все складнішою і недосяжнішою метою1.

По-друге, діапазон політичного вибору, що мають лідери комуністичних країн, схоже, складається лише з малоприємних альтернатив, в яких змішуються стагнація, подальше сповзання в ринок і ерозія планування, зростання авторитаризму й поглиблення суперечностей у поглядах. Третій світ продовжує нести значні соціальні втрати внаслідок імперіалістичної експлуатації Півдня капіталістичною Північчю і так само продовжує виявляти вперте небажання реформ. Тим часом маоїстський і радянський шляхи розвитку значною мірою дискредитували себе, хоча громадянська війна й досі вирує в низці країн завдяки воєнній і соціальній підтримці з боку СРСР, Куби та Китаю. З іншого боку, в 1980-х роках ми стали свідками кризи в капіталістичних країнах, що йдуть шляхом індустріалізації (наприклад, Бразилія, Філіппіни, Мексика), коли авторитарні режими похитнулися чи були скинуті політичними повстаннями в поєднанні з величезним боргом, падаючими товарними цінами й обмеженнями на експорт споживчих товарів, виготовлених за допомогою нових технологій, до країн, що входять до ОЕСР.

По-третє, соціальні рухи в країнах, що входять до ОЕСР — а надто пацифістський, феміністський і енвайронменталістський рухи, — небагато домоглися в тому, щоб змінити теперішні практики й політику урядів, попри мобілізацію значних мас і поширення нової соціальної свідомості за останні приблизно десять років. (Дещо пізніше ми торкнемося пекучого питання класової боротьби й стратегії соціального руху «за межами держави».) Тим часом консервативні й соціал-демократичні уряди змінюють один одного, очолюючи застійні суспільні формації, для яких характерні урбаністична задуха, руйнація навколишнього середовища, соціальні розлади й нездатність запобігти зростанню відчуження й бідності. Перед лицем цих хронічних проблем навіть нові праві втратили більшу частку свого євангелічного оптимізму щодо реформування капіталізму, тоді як соціал-демократичні й комуністичні партії в більшості відмовилися від багатьох своїх ідеалів, яким колись були віддані. Нездужання серед як лівих, так і правих політичних організацій є більш-менш серйозним залежно від країни. Однак ця недуга спричинена не тільки відразою до традиційної політики й політичної практики. Скорочення кількості членів партії, а також їхньою традиційного електорату також частково пояснюється значним зростанням приватизованих форм споживання (наприклад, домашні відеомагнітофони, комп'ютерні ігри й інші розваги)2.

Серед електорату відбувається перегрупування; політична активність громадян падає; характер промисловості, способи життя та урядова політика трансформуються здебільшого без будь-якого плану. Усі ці тенденції обмежують і взагалі ставлять під сумнів шанси лівих партій на успіх в їхніх намаганнях змінити головний напрямок соціально-економічного розвитку.

Дуже безрадісна картина відкривається, коли ми підсумовуємо деякі з головних аспектів сучасних суспільств, але, з іншого боку, було б безвідповідальним пораженством ігнорувати всі позитивні моменти в політичному розвитку нових соціальних сил останніми роками. Навіть більше, саме впродовж періодів глибокої соціальної недуги з'являються можливості для мобілізації громадян навколо нових програм, що ігнорують традиційні партії та організації. Позитивний внесок таких авторів, як Баро й Ґорц, полягає в їхній спробі вийти за межі традиційної політики й змусити нас замислитися про нові суспільні відносини й нові пріоритети. З цього погляду навіть їхні кричущі теоретичні й практичні слабкі місця мають певну цінність, оскільки вони змушують нас шукати і знаходити кращі й реальніші альтернативи та стратегії. Тому матеріал цього розділу групується навколо двох тем: а) придатність традиційних теорій класів, громадянського суспільства і держави; б) роль партій, робітничих рухів, нових соціальних рухів у постіндустріальній теорії.

«Держава» і «громадянське суспільство» в постіндустріальній теорії

Немає нічого дивного в тому, що різноманітні концепції того, як виникають постіндустріальні суспільства, нерозривно пов'язані з певними предметами аналізу ролі державних інституцій, актуальності класових конфліктів, віри в «новий клас», «знаннєвої еліти» чи значення нових соціальних структур для характеру й стану нових соціальних рухів. Більшість постіндустріальних теоретиків — разом із багатьма зеленими, анархістами та активістами інших альтернативних рухів — поділяють однобічне розуміння складних ролей і функцій, виконуваних сучасними державними інституціями. Ба більше, їхнє бачення політичного й соціального життя в постіндустріальних суспільствах усе ще надто тісно пов'язано з традиційними уявленнями про «державу» і «громадянське суспільство». Я маю на увазі поширену тенденцію зводити державні інституції до лише політико-адміністративних апаратів, відокремлених від «економіки» чи «громадянських» і «культурних» відносин та інституцій певних суспільних утворень3. Це одномірне тлумачення «держави» й «громадянського суспільства» парадоксальним чином суперечить саме тим тенденціям соціально-політичного розвитку, які постіндустріальні утопісти розглядають як хвилю майбутнього, наприклад «електронний котедж». Я спробую розкрити детальніше політичні імплікації цих явищ.

Якщо проаналізувати історію теорії суспільства за минулі двісті років існування капіталістичних суспільств, то легко помітити загальну тенденцію ділити людські стосунки на сфери «держави», «економіки» і «громадянського суспільства». У різних марксистських і немарксистських теоріях нерідко категорії «ринку» (чи «економіки») та «громадянського суспільства» перетинаються. Але обидві вони чітко відділяються від «держави». Отже, аналіз суспільства часто спирається на засадничу тезу про домінування, контроль чи втручання з боку «держави» щодо «громадянського суспільства». Звичайним для авторів теорій суспільства є також тлумачення, наприклад, «сім'ї» як сфери чи утворення всередині «громадянського суспільства», що знаходиться за межами «економіки». Насправді, одначе, ці концептуальні розрізнення є карикатурним спрощенням незрівнянно складніших соціальних взаємодій у повсякденному житті. У більшості провідних капіталістичних суспільств мільйони робітників працюють у державних інституціях, що є невідлучною частиною «економіки». Також так звані культурні інституції «громадянського суспільства», наприклад, медійні засоби, освіта, театр тощо, є складовими багатьох національних і місцевих структур.

Однією з головних проблем, що постають у зв'язку з традиційним поділом суспільного життя на «державу» й «громадянське суспільств», є те, що, хоча більшість теоретиків і активістів легко визнають політико-адміністративну роль і функції державних інституцій (навіть при тому, що більшість ігнорує економічну й соціокультурну роль держави), немає згоди стосовно всіх тих відносин та інституцій, що вважаються приналежними до «громадянського суспільства». Отже, протягом декількох поколінь політичних теоретиків лівих і правих точаться розмови про «відмирання держави», «мінімальну державу», «громадянське суспільство проти держави» і т.п. Баро, Тоффлер та інші відлунюють бажання всіх тих, хто прагнуть суспільства, вільного від бюрократичного державного апарату, де громадяни контролюють свої місцеві, маломасштабні інституції і «громадянське суспільство» знову ж таки виходить з-під тіні «держави». Але ті самі суспільні сили й технологічні інновації, які описують Тоффлер і Джонс, роблять ці розрізнення між «сім'єю», «економікою» і «державою» все більше й більше історично застарілими. Адже мірою того, як «економіка» проникає в домівку й трансформація індустрії послуг, організації дозвілля, соціального забезпечення, засобів комунікації та освіти (спричинена революцією в мікроелектроніці) руйнує межі між старими сферами «громадянського суспільства» і «держави», політична ціль звільнення «громадянського суспільства» від «держави» стає все сумнівнішою. Або ми орієнтуємося на бездержавне суспільство — вірогідно, організоване навколо «базових комун» — і намагаємося довести здійснимість цієї постіндустріальної утопії, або ж ми змушені визнати, що державні інституції не є просто політи-ко-адміністративним апаратом (тобто, що держава — це набагато більше, ніж просто партії, бюрократи тощо, які приймають закони) і надалі відіграватиме важливу роль у розвитку суспільних відносин, які зазвичай приписують «громадянському суспільству». Якщо ми це визнаємо, тоді постають такі запитання: які державні інституції нам потрібні, хто їх контролюватиме, як їхній розмір і масштаб вплинуть на рівність і свободу та, зрештою, як створити ці нові постіндустріальні інституції?

Звісна річ, є багато тих, хто вважають, що важливо зберегти поняття «громадянського суспільства», щоб його демократизувати і зробити соціалістичним. Наприклад, Девід Гелд і Джон Кін стверджують, що ліві мають повести боротьбу за відновлення «громадянського суспільства» у відповідь на розгорнуту новими правими критику старомодного «великодержавного» лейборизму («соціалізм дорівнює націоналізації промисловості»)4. Я повністю погоджуюся з тезою про демократизацію інституцій місцевої громади, а також про потребу демократизації національних державних інституцій. Однак, наводячи приклади, що мають правити за моделі відродження «соціалістичного громадянського суспільства» (приміром, фонди соціальних інвестицій у Швеції, пропозиції партії зелених щодо зміни співвідношення між оплачуваною роботою і неоплачуваною домашньою роботою та «оренда» соціальних інституцій у держави), Гелд і Кін практично не аналізують, якими мають бути головні принципи економіки «соціалістичного громадянського суспільства». Тобто «шведська модель» фондів соціальних інвестицій передбачає соціалістичні ринкові механізми, натомість пропозиції партії зелених спираються на суміш ринкових механізмів, неринкового розподілу й простого бартеру. Якщо хтось вірить у чисту сферу «громадянського суспільства», тоді слід з'ясувати, чи спиратиметься «соціалістичне громадянське суспільство» головно на ринкові механізми, централізоване планування, суміш централізованого й децентралізованого планування та ринкових механізмів або на якийсь інший механізм. Чи є постіндустріальне суспільство радикально децентралізованим, чи має програму ГМД, чи регулюється за допомогою централізованого планування в ключових галузях, чи має ринкові соціалістичні інституції — ці аспекти матимуть важливе значення для характеру самих державних інституцій.

Бойовий заклик: «громадянське суспільство проти держави» не розв'яже фундаментальних проблем перерозподілу доходу, самоврядування та інших не менш важливих проблем, якщо він не буде доповнений чітким аналізом організації виробництва, споживання й контролю. Наприклад, рух «Солідарність» спирався на робітників, працюючих у державних інституціях (на заводах, телевізійних станціях, в університетах, шпиталях, офісах), а тим часом вони проголошували свою опозиційність до «держави» в ім'я «громадянського суспільства»! Якби рух «Солідарність» не був заборонений, йому, однак, довелося б стикнутися з проблемою планування, ринкових механізмів і т.ін. І те саме можна сказати про будь-який рух, що намагається побудувати постінду-стріальний соціалізм чи «соціалістичне громадянське суспільство», незалежно від назви! Отже, потрібно прояснити відмінність між владою, здійснюваною державними інституціями (через однопартійну чи багатопартійну систему, військовий і бюрократичний апарат), і організованими державною соціально-економічними й культурними практиками, які є невідлучною складовою сучасного соціального відтворення повсякденного життя.

Я спробую показати, що проблеми, притаманні уявленням по-стіндустріальних теоретиків про альтернативну економіку, оборонну систему, культурні інституції й соціальне забезпечення, тісно пов'язані з недостатньою увагою до державних інституцій в їхніх концепціях. Це зазвичай свідчить про слабке відчуття «політичного виміру», що своєю чергою пояснюється непродуманістю таких важливих питань, як планування чи ринкові механізми й співвідношення між політичною владою та соціальним відтворенням. У цьому сенсі деякі постіндустріальні теоретики розглядають альтернативне суспільство в простих термінах (редукція складності), натомість як інші бачать майбутнє суспільство як таке, що базується на все більшій соціальній диференціації й складності. Ці суперечливі бачення виявляють певну подібність, що полягає в тому, що той чи той автор більш-менш усвідомлює політично-економічні ускладнення, небезпеки, перешкоди й потенційні кризи. Урешті-решт, ці уявлення, пов'язані з редукованою чи зростаючою складністю, самі є тісно пов'язаними з теоріями суспільної влади й дії. Аби адекватно оцінити роль державних інституцій, чи то в сьогоденні, чи то в майбутньому, необхідна відповідна оцінка теперішньої організації влади й рушійних сил соціальної трансформації.

У попередньому розділі я намагався показати, чому бездержавне чи повністю децентралізоване суспільство, ба навіть поєднання місцевих і глобальних інституцій зіткнулися б зі значними складнощами за браком національних державних інституцій. Парадоксальним є те, що Тоффлер проголошує послаблення ролі державних інституцій саме на тому етапі історичного розвитку, коли суспільне життя стає набагато складнішим, ніж будь-коли. Так само парадоксально, коли Ґорц стверджує, що державні інституції необхідні, й водночас уважає постіндустріаль-ну державу цілковито аморальною. Відмовляючись від традиційного погляду, що прирівнює державу до вищого блага, Ґорц вдається до іншої крайності й проголошує, що «не існує “гарної” держави чи “гарної” форми влади і що суспільство ніколи не може стати “хорошим” завдяки своїй організації, а може стати таким тільки завдяки створенню простору самоорганізації, автономії, співпраці й добровільного обміну, які організація пропонує індивідам»5. Це означає, що суспільним силам немає за що боротися, оскільки заперечення можливості гарних державних інституцій або гарного суспільства залишає лівих обеззброєними й ре-лятивізує всі типи держави — як фашистську, так і демократичну, — так що жодна з них не є кращою за іншу. Ґорцева позиція також звеличує самоорганізацію та laissez-fair[26]. Але самоорганізація расистів чи шукачів прибутків є антитезою тих соціалістичних моральних принципів, які висуває Ґорц. Отже, насправді Ґорц захищає соціалістичну мораль як основу гарного суспільства, хоча він і заперечує будь-який зв'язок між мораллю та політикою.

Важливо зазначити, що історична полеміка між лівими й правими стосовно співвідношення між «державою» і «громадянським суспільством» часто залежить від предмету віри: чи це «індивід», чи достоїнства приватної власності, чи притаманні пролетаріату «прогресивні» якості. Тією мірою, якою література, присвячена питанням постіндустріалізму, тримається русла класичної соціології та політичної теорії, переносячи їх на новий етап історії та нові технологічні й культурні тенденції розвитку, вона зберігає старі стереотипи теорії суспільної угоди й марксистського поняття «громадянського суспільства». Однак, якщо ми виходитимемо з дійсного функціонування державних інституцій, ми побачимо, що штучне розмежування між «державою» і «громадянським суспільством» уже давно не має сенсу, якщо, звичайно, воно його колись мало. Сфері «громадянського суспільства» бракує чіткої й логічної дефініції. Відповідно мають змінитися надії й очікування щодо суспільних відносин у постіндустріально-му суспільстві, наприклад, віра в бездержавне суспільство, що спирається на засади самоврядування й «мале — прекрасне». Слід відзначити одну цікаву річ стосовно постіндустріальної теорії, а саме те, що в той час, як теоретики відкрито чи приховано спираються на старі ідеальні типи «громадянського суспільства» і «держави», класична марксистська теорія класової боротьби майже одностайно відкидається. До цього питання я зараз і звернуся.

Чи є теорія класової боротьби такою, що стосується тільки «індустріального суспільства»?

Прийняття, модифікація чи відмова від теорії класової боротьби матимуть вагомі соціально-політичні наслідки як у найближчій, так і в довгостроковій перспективі. У найближчій перспективі відмова від теорії класової боротьби означає, що ми маємо знайти інше пояснення сучасних суспільних відносин і, що найважливіше, створити альтернативну теорію політичних діючих сил і політичної стратегії. Безперечно, віра в те, що класова боротьба є головною, сама по собі не підказує чіткої й одностайної політичної стратегії. Варто лише вказати на проліферацію лівих партій і сект, кожна з яких пропонує «правильний шлях» до соціалізму. Але заміна теорії класової боротьби якоюсь іншою (теорією соціальних рухів або чимось подібним) одразу ж викликає запитання щодо характеру альтернативного майбутнього суспільства. Більшість теоретиків класової боротьби, попри значні розбіжності між ними щодо політичної стратегії, визнають важливість партій і профспілок, що спираються на робітничий рух. Теоретики, які заперечують класову боротьбу, стикаються з завданням пояснити не тільки те, як робітники будуть представлені в політичній боротьбі й інституційних процесах, але також — у ширшому контексті — те, чи існуватимуть у нових постіндустріаль-них суспільствах політичні партії, профспілки, національні вибори та інші засоби представницької чи прямої демократії. Далі я розгляну важливе питання політичних інституцій у постіндустріальних суспільствах, але спершу я хотів би проаналізувати відмову від теорії класової боротьби у теоретиків постіндустріалізму.

Що стосується ставлення Джонса й Тоффлера до марксистської теорії класової боротьби, тут майже все зрозуміло. Обидва визнають інтелектуальний внесок марксизму, історичне значення робітничих рухів і величезну диспропорцію в розподілі багатства й привілеїв між багатими й бідними. Однак обидва, схоже, задовольняються еклектичною сумішшю понять і мовчазно чи відкрито відкидають тезу про те, що капіталістичні правлячі класи домінують у владній структурі країн заходу. Конфлікти та процес прийняття рішень описуються в некласових термінах як сумарний результат плюралістично організованих груп тиску, що взаємодіють з технологіями й природним середовищем. Тоффлер відкрито нападає на «одержимість» марксистів приватною власністю й натомість підкреслює значення «техноструктури» (Ґелбрейт) і менеджерського контролю (йдучи слідом за своїм учителем Бернгемом)6. Тоффлер не тільки відкидає думку про те, що приватні корпорації прагнуть максимальних прибутків, але й уважає, що на відміну від суспільств Другої Хвилі, де предметом власності були машини чи «засоби виробництва», у суспільствах Третьої Хвилі основною власністю стає інформація. Ця нова форма власності, стверджує Тоффлер, революційна, оскільки інформація є нематеріальною, невідчутною й потенційно безкінечною7. На відміну від конечної й недостатньої власності, типової для капіталізму, Тоффлер проголошує наукову фантастику необмеженої нової форми власності (метасимволічна інформація) в по-стіндустріальному суспільстві. Якимсь чином панування понад восьмисот транснаціональних капіталістичних корпорацій (що охоплюють зараз понад 80% світової торгівлі8), приватний контроль за виробництвом і продажем комп'ютерів і програмного забезпечення, монополізація та контроль за приватними фірмами обмежених ресурсів (символічних тією ж самою мірою, що й матеріальних) — якимсь чином усе це має зникнути в новій утопії тільки тому, що виробництво нібито переорієнтується з товарів на інформацію! Намагання Тоффлера не помічати природи капіталістичного виробництва, тобто розвитку нових технологій і виробництва нових товарів заради мінової вартості, а не споживної вартості, можна поставити поруч лише з його власною спробою не помічати існування правлячих капіталістичних класів за допомогою використання старого й зношеного аргументу «революції в менеджменті», що зробила капіталізм застарілим. Коли (і якщо) Третя Хвиля ліквідує фондові біржі й інвестиції великого бізнесу, пенсійних фондів та індивідів, пов'язаних з орієнтованими на прибуток підприємствами — та експлуатацію в усіх її аспектах, переважне використання ресурсів третього світу, марнотратне споживання, рекламу тощо, — тоді й лише тоді настане час замислитися, чи зможе Тоффлерова концепція «безкінечної» не-приватної за формою і контролем власності забезпечити революційний базис для нового суспільства.

Ставлення Баррі Джонса й Олвіна Тоффлера до марксизму є показовим для багатьох аналітиків — соціал-демократів, лібералів і лівих центристів. Вони визнають важливість класового конфлікту, коли йдеться про розвиток індустріального суспільства в XIX ст.; вони визнають важливість Марксового аналізу капіталістичної економіки й соціальних відносин, таких як відчужена праця9; вони навіть визнають те, що багато робітників у різних країнах і дотепер залишаються жертвами класової експлуатації. Але головна думка, яку обстоюють Джонс і Тоффлер, полягає в тому, що марксистське поняття класового конфлікту або є історично застарілим, або стосується лише однієї з багатьох форм конфліктів у сучасних суспільствах10. Тоффлер справедливо відкидає економічний детермінізм марксистів, який потракто-вує всі неекономічні явища як «надбудову», що походить від економічного «базису». Як і Тоффлер, Джонс намагається врятувати позитивний внесок Маркса, але конструює класовий аналіз із справжнього звалища вельми непорівнянних теорій, які він зіштовхує одне з одним, вирушаючи в путь від індустріального до постіндустріального суспільства.