Розділ «Утопічне мислення: перемінливі функції та доля»

XX століття стало свідком багатьох кардинальних трансформацій, які змусили радикально переосмислити природу віддавна відомих і освячених ореолом традиції та вікової непорушності сутностей нашого світу — від соціальних інститутів до уявлень наукових і повсякденних. Зазнала змін навіть сама мапа нашого мислення, наші уявлення про уявлення, тобто про структуру та механізми когнітивного осягнення нами світу. Ще недавно вважалося, що ми акумулюємо знання про світ, усі разом працюємо над глобальним проектом досягнення якнайповнішого та якнайдетальнішого знання про фізичний і соціальний світ, який об'єктивно існує та зберігає свою самототожність у хронотопі. Хронологічна самототожність об'єктів уваги була припущенням, яке дозволяло робити висновок про все більше й повніше пізнання цих об'єктів. Іншим припущенням, яке стояло за всім цим, було існування абсолютного незалежного спостерігача або єдиного, також самототожного, суб'єкта пізнання фізичної дійсності — суспільства, тобто всіх нас, об'єднаних спільною метою пізнання природи.

За мовчазною згодою припускалося, що в минулому знали менше, тому що менше встигли нагромадити й узагальнити достовірної інформації; це минуле знання було гіршим за сучасне, менш надійним і точним відображенням реальності, але воно в повному обсязі, за винятком відкинутих хибних міркувань, збереглося в сучасному знанні. Тому-то й набули популярності різні максими, на зразок твердження Альфреда Вайтгеда, що наука, яка вагається забути своїх засновників, утрачена.

Такій теорії нагромаджувального розвитку знання було завдано удару: піддано сумніву самототожність єдиного суб'єкта пізнання (суспільства), який змінює свої історичні форми, поставлено під питання думку про поступальність розвитку, а в суспільних науках — ураховано несамототожність розвиткового об'єкта пізнання. Це означає, що поряд із відрізками неперервності було звернуто увагу на розриви в розвитку суспільства та пізнання, наукові революції, відмирання старих і народження нових парадигм і легітимних шляхів набуття знання (наприклад, визнання експерименту як наукового методу отримання достовірного знання в епоху Відродження). Замість кумулятивного лінійного нарощення знання прийшло уявлення про круговерть трафаретів (парадигм), які ми накладаємо на реальність, за рахунок чого дістаємо різні картини світу, одні з яких плідніші для одних завдань, а інші — для інших.

Зазнало змін і наше уявлення про відношення між топологією об'єктів і топологією понять, які віднині вже не мисляться як дві розділені реальності — об'єктивна та ментальна, з яких друга покликана бути дзеркальним відображенням першої. За такого уявлення динаміка відношень між цими реальностями зводилася до забезпечення максимально точного та невикривленого відображення об'єктивної реальності в реальності ментальній, швидкого реагування та відповідної корекції ментальних конструктів у відповідь на зміни об'єктів. Об'єкти були джерелами та критеріями понять.

Ті зміни, про які ми ведемо мову, можна описати як черговий поворот у одвічному протистоянні матеріалізму та ідеалізму або як прихід ідеаціональної соціокультурної системи на заміну чуттєвій. Підходів до її концептуалізації можна знайти безліч. Для нас достатньо окреслити основні їхні наслідки для інтелектуального поля та фокусу нашої уваги — утопічного мислення — зокрема. Унаслідок епістемологічної переміни речі втратили свою первинність і монополію на остаточну істинність, своє значення як критерію істинності. Віднині вже не вважається аксіомою, що річ передує уявленню про неї, а все частіше висловлюється теза, що буває і навпаки — уявлення про річ може передувати самій речі. Спочатку може виникати топологія понять, а слід за нею оформлюватися відповідна топологія об'єктів/явищ, що відобразилося, зокрема, в долі та зміні суспільного значення й функцій утопічного мислення, суспільного прогнозування та планування, постанні новітніх суспільно-політичних практик маніпулювання свідомістю з метою породження раніш відсутніх соціальних фактів тощо.

Нове відношення між двома топологіями легітимізувало, а відтак і уможливило суспільне планування та соціальну інженерію, відкрило шляхи до реалізації сміливих задумів про майбутній стан справ не лише окремого індивіда, а вже самого надіндивідуального Левіафана. Про еру планування та конструювання майбутнього суспільства мріяли ще на світанку новітнього суспільного знання. Однак марення Огюста Конта про кероване у майбутньому жерцями-соціологами суспільство на позитивній (науковій) стадії його розвитку ще лишалися грою уяви, оскільки сам провісник майбутнього суспільства не намічав конкретних кроків з метою досягнення цього стану. Хай там як, ми можемо підсумувати, що вже на самому своєму старті проект Просвітництва таїв у собі цей іманентний наслідок — прагнення утилітарних суспільних наук, що несуть не меншу користь, ніж науки фізичні. Тому було лише питанням часу та індивідуального генія, коли і кому ця галузь науки почне приносити практичну користь — маніпулювати відповідною топологією об'єктів.

Нове відношення між поняттями та об'єктами можна описати як експансію панівного знання за рахунок пригнобленого знання, якщо вдатися до термінології Мішеля Фуко та поєднати її із Ман-нгаймовим протиставленням ідеології та утопії, або як прецесію (передування) симулякрів, якщо говорити мовою Жана Бодріяра. Ніхто не відміняв і ленінського «випереджального відображення дійсності» та «самоздійснюваного пророцтва» Роберта Мертона. Усі ці концептуалізації, попри свою співвіднесеність із відмінними між собою концептуальними каркасами, вказують на усвідомлення та спроби знайти вираження, місце і виправдання одному й тому самому процесу — процесу зворотного зв'язку між об'єктами та поняттями, коли у суспільній практиці останні передують першим. Затверджене позитивізмом розділення двох реальностей-топологій із одностороннім зв'язком між ними чинило опір уведенню елементів зворотного зв'язку. В оригінальному варіанті марксизму наука, наприклад, відображала світ об'єктивно і точно, тоді як ідеологія (різновидом якої була утопія) подавала викривлене відображення реальності, зумовлене інтересами своїх пропонентів. Не дарма свою позицію Маркс і Енгельс називали «науковим комунізмом» на противагу «утопічному соціалізму», який вони різко критикували. Проте, щоб реалізувати свою мету — поліпшення умов існування, — науці потрібне бачення бажаного, а отже, відмінного від наявного стану справ. Як же вона могла знайти таке бачення, якщо за марксистським означенням не повинна виходити за межі відображення наявного? Хіба уявлення про бажане не є викривленням реального, тобто ідеологією? Отже, сам марксизм, попри його претензії на абсолютну науковість і осягнення універсальних законів суспільного розвитку, містив позанаукові утопічні елементи — візію майбутнього утопічного комуністичного ладу. Для «залатування» цієї суперечності Володимир Ленін і винайшов «випереджальне відображення дійсності», яке притаманне науці й дозволяє їй бачити наперед.

Містив марксизм у собі ще одну «пекельну машину» само-спростування, через яку згодом спіткнувся Карл Маннгайм і яка стала відомою як парадокс Маннгайма. Дотримуючись успадкованого від марксизму протиставлення науки та спотвореного відображення справдешньої дійсності, яке представляють ідеологія та утопія, Маннгайм стверджував, що всі наші висловлювання зумовлені інтересами, які стають джерелом відхилень від справдешності. І ця установка — підозра до всіх висловлювань і пошук підспудних інтересів, що криються за ними, — перетворилася у специфічний метод аналізу, який слугував засобом викриття ідеології панівних класів. Однак, як зауважив Поль Рикер, «ідея про соціоекономічну закоріненість інтелектуальних явищ є тією зброєю, яка не може впродовж тривалого часу залишатися в руках тільки одного класу»[1]. Логічне розширення закладених у марксизмі тверджень про упереджений характер ідеологічного спотворення реальності панівним класом вело до релятивізації та підривання самого ж марксизму, адже він також обстоював інтереси певного класу, хоч і наполягав, що вони тотожні інтересам усього людства. Крім того, ідеологізація всіх висловлювань вела до неможливості застосування поняття ідеології до самого цього поняття. Рикер резюмував цей парадокс так: «Яким чином ми можемо побудувати теорію ідеології, яка сама по собі не є ідеологічною?»[2].

Обидві описані вище суперечності свідчили про невдалість і неплідність протиставлення науки та ідеології (у тому числі утопії) в традиційному марксизмі. І Маннгайм, а за ним і Рикер бачили вихід із зачарованого кола в заміщенні неможливого співвідношення ідеологія—наука співвідношенням ідеологія—утопія. Обоє наголошували однакові риси цих форм суспільної уяви, зокрема рису невідповідності, розбіжності зі станом реальності, в якій вони існують. Однак характер невідповідності ідеології має наслідки, відмінні від тих, які породжує розбіжність утопії з реальністю. Утопія, і в цьому її сутнісна характеристика, за Маннгай-мом, здатна руйнувати чинний лад, тоді як ідеологія, навпаки, цей лад оберігає. Предметом конфлікту між ними виступає леґітимність панівних груп і наявного стану справ, що пов'язує утопію з групами, які прагнуть влади, а ідеологію — з групами, які владу мають. У природі цього конфлікту лежить також ключ до розуміння здійсненності утопій. Щоб уберегти свою леґітимність, правлячі групи всіляко зображують утопію як нездійсненне, хоч формально, вважає Маннгайм, утопія може бути реалізованою. Натомість утопія завдає удару ідеології тим, що вказує на дистанцію між нею та реальністю, розхитує леґітимність status quo, показуючи альтернативи йому. Обидві форми суспільної уяви набувають сенсу лише в протистоянні одна з одною, тому вони невіддільні. Зникнення чи послаблення однієї з них неодмінно призвело б до занепаду іншої. За кожною з них Рикер бачить як позитивні, так і негативні функції, тому послаблення будь-якої зі сторін вело б до негативних наслідків для суспільства. Ідеологія має справу з трьома рівнями — спотворенням, легітимацією та ідентифікацією, й утопія також працює з цими рівнями: по-перше, як ідеологія є спотворенням, так і утопія є фантазією. По-друге, там, де ідеологія забезпечує леґітимацію, утопія заперечує поточну владу. Нарешті, подібно до того, як найвищою функцією ідеології є збереження ідентичності групи, так і найвища функція утопії — «функція безпритульності» або дослідження «побічних можливостей реального». Утопічний елемент — неодмінний компонент нашої ідентичності[3].

Ідеї Маннгайма хоч і зняли накладене Марксом на утопічне мислення тавро як чогось «не від миру сього», втечі від реальності, проте не реабілітували утопії сповна, не створили концептуальних передумов поєднання утопії з політикою та перетворення її на топологію понять, яка могла б стати моделлю майбутньої топології об'єктів. Власне, утопія завжди була топологією суспільних понять, тобто сукупністю уявлень про можливий стан суспільства, однак метою громадської дії вона не ставала, а лишалася просто відірваною від реальності мрією, яка могла хіба що виконувати перелічені вище функції, за Рикером, і слугувати прихистком для втікачів від дійсності, але не переростала в реально здійсненну альтернативу цій дійсності. У Маннгайма вона так і не стала чимось більшим, ніж метафоричний наратив, який підважує леґітимність і ставить під сумнів інший наратив.

Подібний статус утопії лишав її осторонь сфери політики та громадської дії. Марксизм був першим ученням, яке поставило собі за мету втілити в життя утопію — комунізм, але при цьому марксисти гаряче заперечували утопізм своєї візії майбутнього, вважаючи її науково обґрунтованою, виснуваною з незаперечних законів розвитку суспільства та, отже, протилежною утопії. Ми вже показали, до яких епістемологічних труднощів призвело подібне марксистське протиставлення: ідеологія та утопія — versus — наука. Але інакше це вчення діяти просто не могло, оскільки ризикувало зашкодити своїй основоположній тезі про первинність буття щодо свідомості, яка означала передування топології об'єктів топології понять. Щоб усе ж таки уможливити активне творення майбутнього, тобто легітимізувати соціотехно-логічний підхід, Ленін і винайшов «випереджальне відображення реальності».

Отже, спочатку утопія розглядалася як мрія, цілком відірвана від реальності фантазія. У цьому полягала її кардинальна відмінність від науки, яка, гадалося, чітко відповідала реальності, тому могла слугувати її моделлю. Утопія ж належала до окремого поля — поля художньої уяви та літературної творчості, була цариною вільного, не обмеженого законами поцейбічного світу польоту думки. Звідси походив сам термін «утопія», який означає «місце ніде». Не дивно, що утопія конституювалася в окремий літературний жанр, утілюючись у прозових творах. Перші утопії позірно ні на що не претендували: не закликали до громадської дії, не заявляли серйозних претензій на альтернативність щодо наявного стану справ і на реалізацію у близькому майбутньому. Характерно, що коли Маркс уперше помістив утопію в єдине з іншими формами суспільної та культурної уяви концептуальне поле, він відніс утопію до одного класу з ідеологією — до класу того, що не є реальним. У цій ранній Марксовій схемі, викладеній у «Німецькій ідеології», ідеологію було протиставлено реальності як практиці, а не науці. І лише згодом виникає описаний нами другий рівень марксистської концепції ідеології, на якому ідеологія (включно з утопією) ставиться в опозицію до науки. Це вже період «Капіталу», під час якого марксизм сам перетворюється на наукове знання, а ідеологія охоплює всі форми донаукового знання.

Тепер ми підійшли до корінної трансформації утопії, яка відбувається у наш час. Епістемологічно ця трансформація уможливилася завдяки переосмисленню відношення між топологією об'єктів і топологією понять. Як ми вже згадували, протягом ХХ ст. до соціологічних парадигм поступово вводяться концепти, які вказують на зворотний зв'язок між цими двома реальностями: це і «самоздійснюване пророцтво», і «прецесія симулякрів», й інкорпорація панівним знанням знання пригнобленого, яка, в термінах Маннгайма, означає поглинання утопії ідеологією, і вже не раз згадане «випереджальне відображення». Усі вони перевертали традиційну систему координат з ніг на голову, але були надто обмеженими, щоб відкрити шлях широкомасштабному застосуванню соціальної інженерії та технології, яке ховалося вже в самих основах ідеалів Просвітництва. їхня обмеженість полягала в тому, що вони не виходили за межі гадано неупередженої, об'єктивної науки, а така наука через свій відображувальний характер принципово не здатна переступити поріг теперішнього, щоб задати пункти призначення своїх соціоінженерних заходів. Майбутнього стану суспільства науково обґрунтувати не можна. Усе, на що здатна наука, — це сприяти його досягненню, але в царині ідеалів вона цілковито безсила. Майбутній ідеал може задати лише утопія, але для цього потрібно, щоб вона була універ-сальнішою, аніж відображення інтересів тільки одного класу, а це, своєю чергою, щоб створило передумови для її розгляду як серйозної альтернативи, а не просто гри уяви. Для реалізації проекту Просвітництва потрібен симбіоз утопії, науки та політики, в якому утопія задає топологію, наука оцінює її на узгодженість і здійснимість, указує оптимальні шляхи реалізації, а політика реалізує топологію понять у топологію об'єктів.

Соціологічно ця трансформація стала можливою завдяки процесу, протилежному до пророкованої Марксом поляризації соціальних класів. Постання численного середнього класу, який забезпечив політичну та соціальну стабільність капіталістичних суспільств, сприяло послабленню традиційних антагонізмів між пролетаріатом і капіталістами. Революція в управлінні, яка розділила функції власника та менеджера, завдала удару класові капіталістів, розмивши його межі, а тенденція до «обуржуазнення» (переймання стилів життя буржуазії) робітників вела до скорочення дистанції між ними та капіталістами знизу. Це звужувало прірву між ідеологією та утопією, заохочувало до набуття утопією конкретних і здійсненних форм, вело до діалогу між двома формами суспільної уяви, а також до тяжіння утопії до універ-сальніших, ніж вузькокласові, цінностей та ідеалів. Суспільство, яке не розділене між двома центрами тяжіння на своїх полюсах, а характеризується єдиним центром ваги посередині між цими полюсами, вочевидь менш схильне до крайнощів і насильства, ніж поляризовані суспільства. Утопія і наука в соціологічному плані поєдналися, коли до «старого» середнього класу долучився «новий» середній клас, важливий компонент якого складають інтелектуали — викладачі університетів і кваліфіковані фахівці. Вони змогли поставити питання про утопію на цілковито нову основу, перетворити її на дискурс — дискурс, що перебуває в тісному діалозі з науковим дискурсом.

У наш час утопія існує в двох формах. До одного класу належать утопії, які виводять свої образи майбутнього з теперішніх тенденцій. Такими є, наприклад, описи того, яким буде змінене наукою майбутнє суспільство, якщо наука та технологія продовжуватимуть розвиватися відповідно до тих законів і логіки, яким вони підпорядковуються нині. До цього класу входять як апо-каліптичні сценарії, поширені й пропаговані суспільно ангажованими митцями в літературному та кінопросторі, так і сповнені оптимізму описи прихильників науки, які вважають, що вона зможе компенсувати вади, притаманні біології людини, вивести людей на новий рівень існування, вивільнивши їх від рутини виживання. Прикладами першої категорії можуть бути мальовані енвайрон-менталістами, гуманістами та їхніми прибічниками й утілені в кіно- або літературних полотнах картини ядерного апокаліпсису; затопленого внаслідок танення полярних льодовиків «водного світу»; вкритого кригою простору сучасної цивілізації внаслідок зміщення полюсів післязавтра; захопленого та поневоленого роботами-машинами людства з нашумілих кіноепопей; симульованого віртуального світу-матриці, до якого підключено мозок кожного; генетично закріплених категорій людей-альф, людей-бет і т.д.; тотального нагляду за індивідом у 1984 році; зомбованої людської особини, яка втратила своє «я», повністю злившись із тотальним «Ми»; зведеного до стану первісного варварства та взаємовинищення людства після Третьої світової війни. Ці негативні образи майбутнього дістали назву антиутопій. До другої категорії можна віднести бачення майбутнього відомим теоретиком науки Мічіо Кайку, а з певними застереженнями — і панорами неминучих суспільств майбутнього Олвіна Тоффлера, Карла Маркса та послідовників останнього. Обидві категорії об'єднує одне — виведення основних рис утопічного суспільства майбутнього із тенденцій розвитку певних сфер у сучасності, незалежно від того, як ці тенденції оцінюються: негативно чи позитивно. Мічіо Кайку навіть наводить часовий графік настання очікуваних від прогресу науки змін: коли буде створено штучний інтелект, винайдено ліки від раку, усунуто старіння. В основі його припущень — дійсні в сучасному закономірності, наприклад, закон Мура, який характеризує відношення між часом і потужністю комп'ютерних процесорів: остання подвоюється кожні вісімнадцять місяців[4]. Аналогічно й в інших сценаріях майбутнє випливає з чинних екологічних (парниковий ефект, вирубування лісів, глобальне потепління), соціальних (соціальна нерівність, споживацтво, розладнання механізмів соціальності), політичних (постійне ведення воєн, нарощення контролю над громадянином, глобалізація), технологічних (небувалий прогрес науки й техніки, прориви в генетиці та кібернетиці), демографічних (зростання населення планети в цілому, старіння та депопуляція європейських країн), економічних (експансія капіталізму, вичерпна експлуатація природних ресурсів, збільшення виробництва товарів і послуг), трансцендентних (закони діалектики, прогрес або циклічність) і моральних (руйнування традиційної моралі, релятивізація цінностей, послаблення зв'язку між батьками та дітьми) тенденцій. Із цих тенденцій виводяться як оптимістичні, так і песимістичні картини. Маємо достатньо підстав назвати ці обидві категорії утопій утопіями інерції.

Утопіям інерції протистоїть інший клас утопічної суспільної уяви, який можна за аналогією з першим назвати утопіями дії. Цей різновид візій майбутнього не випливає з необхідністю з сучасного. Для того щоб ці дії стали реальністю, потрібна організована громадська дія та цілеспрямовані стратегії втілення їх у життя. Контури ж цих візій вибудовуються на основі цінностей загального характеру, які вже не зводяться до вузьких інтересів пригнобленого класу. Загальність (а може, й загальнолюдська універсальність) цих цінностей стала можливою завдяки проміжному становищу та чисельності середнього класу, на теренах громадського простору якого відбувається діалог утопічного дискурсу з науковим. Лише розширення ціннісних горизонтів дозволило утопії потрапити до кола інтересів інших, і лише діалог із наукою призвів до того, що ціннісно забарвлені картини майбутнього суспільного ладу почали перевірятися на узгодженість і здійснимість, а потім розглядатися та розроблятися шляхи їхнього здійснення. Утопія та суспільна наука збагатили одна одну шляхом перехресного запилення: завдяки науці утопія стала здійснимою, а суспільна наука завдяки утопії — цілеспрямованою, а внаслідок їхнього поєднання постав суспільний проект. Бачення майбутнього стало не просто відірваною від реальності візією, елементом надреального чи позареального, а складником соціоінженерії. Змінилися функції та долі прогнозів, а на зміну ескапічним утопіям фантазерів прийшли ціннісно-раціональні утопії практичних людей.

Книга, що її читач тримає в руках, є par excellence втіленням описаних нами перетворень. За нею стоїть мовчазна претензія на науковість — і ми всі визнаємо леґітимність цієї претензії. Вона написана в рамках наукового дискурсу, хоч і присвячена предмету, який донедавна вважався ненауковим — утопічним ідеям. Ці ідеї розглядаються цілком серйозно, оцінюються, зважуються, піддаються суду історії та перевіряються на врахування уроків цієї ж історії. Це, власне, вже не утопія, а її синтез із наукою — проект. Не дарма насамкінець книги автор широко послуговується терміном «конкретна утопія» (немислиме в XIX ст. словосполучення, коли утопія могла бути лише грою уяви) для того, щоб дистанціювати свій раціональний системний підхід від утопічних ідей розглянутих ним постіндустріальних теоретиків, вказавши на його суттєві переваги. В їхніх поглядах його не задовольняє непослідовність, нездатність побачити взаємозалежність різних підсистем окреслюваної ними суспільної топології та шляхів трансляції своїх утопій зі сфери ментальної реальності в реальність справдешню.

Критичний розгляд постіндустріальних проектів Рудолфа Баро, Андре Ґорца, Баррі Джонса та Олвіна Тоффлера Борис Франкел, по суті, здійснює на основі трьох критеріїв: 1) універсальність цінностей, на які буде спиратися майбутнє суспільство; 2) внутрішня несуперечливість образів майбутнього суспільства; 3) наявність і реалістичність стратегій втілення їхніх проектів у життя.

Можливість обирати цінності та можливість дискусії про цінності взагалі спирається на існування спільного поля громадянської відкритості та громадянського резонерства, яке виникло на теренах громадської сфери середнього класу й стало перехрестям соціальних ідей та ідеологій із різних сторін суспільства. Хоча можна й ставити під сумнів погляд Юргена Габермаса, що тривале обговорення може змінити реальний стан справ, але приклад Франкела показує, що тривалі дискусії дозволили йому знайти підхід до відбору найзагальніших цінностей, від яких має відштовхуватися проектування суспільного ладу. Лише утопії, що переступили межу вузькокласових інтересів і задекларували свою відданість універсальнішим, ніж класові, цінностям, можуть стати предметом резонерства в модерній сфері громадянської відкритості, виконати роль фундаменту для життєздатного та здійснимого проекту, який би об'єднав суспільні сили, запліднити громадську сферу здійсненним і прийнятним для широкого спектра суспільних сил планом суспільної дії. Масштаби універсальності базових для утопій цінностей можуть розширюватися аж до своїх природних кордонів — загальнолюдської універсальності. Тільки так утопія може стати предметом резонерства.