Розділ «5. Звідси — туди»

Джонс і Тоффлер ніколи не вважалися приналежними до лівих, на відміну від Баро й Ґорца. Тому розрив останніх з ортодоксальною теорією класової боротьби спричинив широку дискусію11. Книжка «Прощавай, робітничий класе» призвела до поляризації серед лівих. Вона була опублікована в час, коли відбувалася широка дискусія щодо «кризи в марксизмі» й розчарування в стратегії єврокомуністів і леніністів. Залежно від контексту недавня праця Ґорца може бути прочитана як ще один напад на марксистську теорію класової боротьби чи як критика сумнівних аспектів ортодоксального марксизму, радше ніж його тотальне заперечення. Я не схильний уважати, що Ґорц повністю відкидає марксистську теорію класової боротьби, попри його вельми критичні коментарі щодо обох аспектів Марксової теорії й буденної політичної практики класової боротьби. У 1964 р. Ґорц видав книжку «Стратегія для робітничого класу», тоді як його друг Маркузе опублікував свою «Одномірну людину»12. Контраст між обома книжками був вражаючим. Маркузе стверджував, що пролетаріат поступово стає інтегрованим до тотально адміністрованого суспільства й уже не є однозначним запереченням капіталізму. Хоча Маркузе вважав, що ця тенденція інтеграції пролетаріату була на той час домінуючою, він здебільшого покладав надії на аутсайдерів і вигнанців — безробітних, непрацездатних, бідних і жертв дискримінації — як на опозицію системі. Навпаки, Ґорц розробив стратегію для європейського робітничого руху — комплекс радикальних реформ, — оскільки вбачав у цьому русі найкраще джерело надії на кінець панування класу капіталістів.

До 1980 р. Ґорц наблизився до позиції Маркузе 1964 р., тоді як Маркузе незадовго до його смерті в 1979 р. виявляв більше прихильності до марксистської тези про класову боротьбу, ніж раніше до політичних заворушень у середині 1960-х років. Але тоді як Маркузе стверджував, що «вигнанці» були лише меншістю, Ґорц наполягав на тому, що новий «декласований клас постіндустріальних неопролетарів» становить більшість населення13. Згідно з Ґорцем, традиційний пролетаріат був не тільки привілейованою меншістю, але й перестав бути запереченням капіталізму. Вдаючись до термінології, що нагадує «Одномірну людину» Маркузе, Ґорц проголошує:

Ми залишилися в одномірному всесвіті. У своїй боротьбі з капіталізмом пролетаріат приймає образ, який йому дав капітал. Замість того щоб інтерналізувати свою позбавленість власності й почати будувати універсальне пролетарське суспільство на руїнах буржуазного устрою, пролетарі інтерналізували свою позбав-леність власності, аби утвердити свою цілковиту залежність і потребу в тому, щоб хтось взяв на себе відповідальність за них14.

Виходячи з нової якості відносин між пролетарями й капіталістами, Ґорц стверджує, що для робітників

питання вже полягає не в тому, щоб звільнитися всередині самої праці, здобути контроль над працею чи здобути владу в рамках організації праці. Тепер проблема полягає в тому, щоб звільнити себе від праці, відкинувши її характер, зміст, необхідність й форми. Але відкинути працю означає також відкинути традиційну стратегію й організаційні форми руху робітничого класу. Отже, питання тепер полягає не в тому, щоб здобути владу як робітники, а в тому, щоб здобути її, переставши бути робітниками. Це зовсім інша влада. Клас як такий переживає кризу15.

Згідно з Ґорцем, сучасна капіталістична промисловість стала бюрократизованою й перетворилася на техноструктуру, де влада не належить нікому16. Традиційні робітники перестали бути кваліфікованими робітниками, і їхня роль звелася до ролі дрібної деталі в механізмі. «Постіндустріальний неопролетаріат» більше не ідентифікується як клас; «неопролетарі» постійно проходять перекваліфікацію задля тимчасової, контрактної та часткової роботи, тоді як робочі місця постійно ліквідуються чи видозмінюються через нові технології17. Оскільки робота перестала бути постійною й відігравати головну роль життєвій кар'єрі людини, Ґорц пророкує два можливих соціальних наслідки — негативний і позитивний варіанти розвитку. Негативний варіант майбутнього полягає в зростанні автоматизації, що своєю чергою призводить до зростання «неопролетаріату». Змушений жити в стані безробіття чи марґіналізованої контрактної роботи, «неопролетарі» не розглядають себе як членів робітничого класу чи як людей, що виконують корисну роль у суспільстві, оскільки майбутнє їм нічого не обіцяє й поступово втрачає будь-який сенс. «Цілі сфери економічного життя тепер мають єдину функцію — «забезпечувати роботу», тобто виробництво заради того, щоб люди мали місце роботи. Але коли суспільство виробляє, аби забезпечити роботу, радше ніж працює, аби виробляти, тоді праця в цілому втрачає сенс»18. Саме тому, що «неопролетаріат» не бачить майбутнього в капіталістичному постіндустріальному суспільстві, позитивна розв'язка може бути результатом його опозиції до машини «про-дуктивізму». Через те, що він не ідентифікує себе з марнотратним виробництвом, руйнацією навколишнього середовища й позбавленою сенсу працею задля гаяння часу, «декласовані неоп-ролетарі» єдині, уважає Ґорц, хто зруйнують «етику накопичення», притаманну «продуктивізму», і побудують постіндустріальне соціалістичне суспільство19.

Хоч я й погоджуюся з Ґорцем у тому, що багато людей у західних країнах набувають характеристик нових «неопролетарів», і з тим, що намальована Ґорцем картина ірраціональності ключових сфер капіталістичної економіки й позбавленої сенсу роботи є багато в чому слушною, але я також погоджуюся з багатьма зауваженнями, що належать критиками Ґорца. Ці критичні зауваження можна поділити на дві основні групи звинувачень:

1) Ґорц неправильно тлумачить Маркса й створює хибну чи ідеалізовану картину пролетаріату;

2) Ґорців «декласований неопролетаріат» не є ані більшістю, ані єдиною політичною силою революційних змін.

Не розпочинаючи дискусії стосовно праць Маркса чи сучасних історичних студій стану робітничого класу, я хотів би підсумувати головні слабкості, притаманні аналізові Ґорца. По-перше, робітничий клас завжди був відчуженим від своєї праці й не складався з кваліфікованих ремісників20. Високий рівень безробіття, тимчасова робота й марґіналізоване існування були характерними не тільки для «неопролетаріату», але й для минулих поколінь робітничого класу. По-друге, Ґорц перебільшує масштаби втрати кваліфікації. Дослідження трудового процесу виявляють значно складнішу картину: залежно від досліджуваної галузі робітники насправді отримують нові комплексні навички, а не просто потерпають від неминучої втрати кваліфікації21. По-третє, багато представників «неопролетаріату» — на відміну від того, що каже Ґорц, — почувають себе винними в своєму безробітті, все ще ідентифікують себе з марнотратним споживаннями й трудовою етикою і не є орієнтованими головно на альтернативне бачення автономного вільного часу — життя без роботи.

Питання кількості традиційного пролетаріату й «неопролетаріату» має важливі наслідки для політичної стратегії й переходу до постіндустріального соціалістичного суспільства. Мова не йде про підтримку традиційної стратегії лівого робітничого руху й заперечення значних змін у технології, трудових процесах чи відмови від способів життя, пов'язаних зі споживацтвом, трудовою етикою й т.ін. Радше Ґорцева віра в «неопролетаріат» як нову революційну рушійну силу змін здається хибною й до того ж погано обґрунтованою. Парадоксальним і далеко не зрозумілим залишається те, чому «декласовані неопролетарі» (які не ідентифікують себе з робітничим класом) мають боротися за безкласове суспільство, враховуючи те, що вони не мають класової свідомості! Якщо ми приймемо уявлення про капіталізм як бюрократичну техноструктуру, де «влада не належить нікому», то як можна чекати від Ґорцевих «неопролетарів», що вони ідентифікують клас капіталістів із панівним класом, який має бути скинутим? Адже «система» майже рухає себе сама. Не менш важливо й інше: проголошуючи нинішній пролетаріат привілейованою меншістю, Ґорц спотворює реальність капіталістичних суспільств, де пролетарі, що виконують найману працю (навіть якщо вони працюють у новій професійній якості й у нових галузях — приватних чи державних), усе ще складають разом зі своїми сім'ями переважну більшість населення.

Коли Ґорц пропонує, щоб робітники звільнили себе радше від праці, ніж усередині самої праці, він не робить крок до можливості життя без роботи. Адже зрозуміло, що те, чого прагне Ґорц, — це кінець трудової етики, самоуправління часом й збільшення частки автономної праці, а не цілковита ліквідація праці. Але стратегічно Ґорцеве позірне прощання з робітничим класом приречене на провал22. Це очевидно з його книжки «Прощавай, робітничий класе», в якій Ґорц створює враження того, що вся боротьба робітників за контроль над власною працею, за зміни в продукції, яку вони виробляють (наприклад, експеримент Лукас Аероспейс), є марною, оскільки більшість «неопролетарів» не в змозі ідентифікувати себе з меншістю привілейованих робітників.

Але водночас Ґорц попереджує про те, що праві готують на-півавтоматизоване капіталістичне страхіття («південноафри-канізація» суспільства), яке полягає в створенні елітної меншості найманих робітників і більшості безробітних і витиснутих на узбіччя життя23. Ґорц волів би, щоб робітники боролися за альтернативи, не пов'язані з економікою, й радикально змінили свої пріоритети, тобто відмовилися від споживацтва й обстоювали екологічно гармонійну солідарність і збільшення обсягу вільного часу, що витрачатиметься на колективні й індивідуальні потреби. Але як Ґорц наміряється перешкодити цьому замисленому правими страхіттю (а про побудову постіндустріального соціалізму годі й казати), якщо він відкидає навіть обмежені форми боротьби нинішнього робітничого класу? Або Ґорц має підтримати класову боротьбу (після тимчасового нападу антипролетарського песимізму в книжці «Прощавай, робітничий класе»), або він поєднує свою долю з «неопролетаріатом», незважаючи на те, що останній аж ніяк не становить більшість, попри твердження Ґор-ца. Хоч би як стояли справи в дійсності, Ґорцева рішуча спроба наголосити на необхідності поновлення антикапіталістичної боротьби буде корисною лише тією мірою, якою він зможе точніше визначити, хто має вести цю боротьбу і як це зачепить решту населення.

Мені здається, що Ґорц перебільшив кількість людей, які виявляють «неопролетарські» симптоми, і тому створив нову соціальну категорію «неопролетаріату», що в точному значенні не веде до заперечення теорії класової боротьби. Насправді Ґорц досі значною мірою залишається в межах марксистської системи понять, навіть попри те, що його аналітичні розвідки є дуже критичними щодо «пролетарської» стратегії, а його праця почасти насичена ідеями, що походять із немарксистських джерел, наприклад, запозичені в Ілліча й Тоффлера. Ґорц не єдиний, хто запропонував нові категорії у відповідь на зміни в соціальному розвитку капіталістичних суспільств. Постіндустріальна теорія також висунула такі поняття, як «новий клас» і «знаннєві еліти», — поняття, що покликані пояснити зростання кількості «білих краваток», професійних і технічних робітників, які працюють у приватних і державних інституціях. Подібно до концепції «неопролетаріату», теорія «нового класу» схильна до перебільшення і кількості людей, ідентифікованих як «новий клас», і їхньої відмінності від інших класів. Я не заперечую зростання нового середнього класу, спосіб життя й кар'єра якого відрізняються від життя й роботи тих робітників, що виконують низькооплачувану роботу на заводах і в офісах. Але зовсім інша річ стверджувати, що «новий клас» витіснив клас капіталістів як панівний чи зробив застарілою теорію класового конфлікту. Проте з позиції стратегії й прийняття рішень диспропорційний вплив професіоналів, представників середнього класу в партіях і суспільних рухах, а також поширене розчарування в політиці й діяльності профспілок з боку тих людей, яких Ґорц називає «неопролетаріатом», є в різних відношеннях дуже важливими сучасними явищами, які теоретики класової боротьби не можуть собі дозволити ігнорувати. Я коротко розгляну політичні наслідки появи цієї нової суспільної верстви.

Якщо Ґорц модифікував теорію класової боротьби й майже відмовився від класової боротьби, попрощавшись із пролетаріатом заради «неопролетаріату», то Баро пішов далі. Як він сам висловився: «Я перейшов від класового виміру до популістської орієнтації»24. На думку Баро, Маркс досі залишається людиною буржуазної доби25. Як і Ґорц, Баро не заперечує факту класової боротьби, але він не вбачає у пролетаріаті революційної сили, що побудує нове суспільство26. Навпаки, робітничий клас утратив політичну войовничість. Ба більше, робітничий клас співпрацює з капіталом в обслуговуванні «відчуженої Мегамаши-ни»27. Згідно з Баро,

без підтримки робітничого класу метрополій колоніалізм був би неможливий, і саме позиція та сила профспілок забезпечують стабільність системи в цілому. Ми потерпаємо від індустріальної системи як такої — не від буржуазного класу, а від системи в цілому, в якій робітничий клас відіграє роль домогосподарки. Експансія за часів Цезаря була викликана потребою заспокоїти нижчі класи... Робітничий клас нашого часу є найбагатшим нижчим класом у світі. І якщо подивитися на цю проблему під кутом зору всього людства, а не тільки Європи, слід сказати, що робітничий клас метрополій є найгіршим класом експлуататорів у історії28.

Ураховуючи жорстку критику «експлуататорської» ролі робітничого класу з боку Баро, не доводиться дивуватися тому, що він уважає альтернативний план організації робітників, як, наприклад, план Лукас Аероспейс, дуже обмеженим у кращому разі й аж ніяк не ударом по індустріальній системі, незважаючи на ідею створення корисної технології29. Баро ворожо ставиться до робітників не як людей, а радше до робітників, які вимагають роботи в індустріальній системі за рахунок навколишнього середовища й глобальних проблем. Баро постійно наводить приклади з історії Давнього Риму чи середніх віків, проводячи паралелі з суспільними відносинами в сучасних суспільствах. Це також привело до його відмови від марксистського поняття пролетаріату на користь усеохоплюючого поняття «внутрішнього пролетаріату» Арнолда Тойнбі30. «Внутрішній пролетаріат» — це значна більшість (біднота чи ті, хто володіють матеріальними благами) тих, хто відкидають правлячу меншість, тому що вона порушує права більшості й перестала бути креативною силою. Зосередженість Тойнбі на підйомі й занепаді цілих цивілізацій, безумовно, справила враження на Баро, що особливо позначилося в схильності останнього мислити в широких релігійних, культурних і психосоціальних термінах31.

І Ґорц, і Баро, проте, вбачають у капіталізмі головного ворога. Але обидва суттєво змінили своє ставлення до робітничого класу і традиційних лівих організацій. Більшість постіндустріальних теоретиків оперують позакласовими чи антикласовими теоретичними поняттями. Ґорц і Баро також зробили крок у цьому напрямі, але їхня своєрідність полягає в тому, що вони однаково критичні щодо лівих, щодо класу капіталістів та інших соціальних консерваторів. Однак їхня ревізія чи відмова від Марксового поняття пролетаріату на користь «неопролетаріату» чи «внутрішнього пролетаріату» є зрештою незадовільною. Незадовільною як з концептуальних, так і зі стратегічних причин.

З концептуального погляду історично можливою є ситуація індустріального суспільства без панівного капіталістичного класу. Прикладом можуть слугувати східноєвропейські суспільства. Можлива також експлуатація робітничого класу з боку не-капіталістичних бюрократій, еліт чи класів. Але ніколи не було такого, щоб панівний клас капіталістів існував без класу пролетарів, над яким панують і який становить більшість. Ґорц визнає існування капіталістичного класу, але заперечує існування робітничого класу, що становить більшість. Баро намагається втиснути всі індустріальні суспільства — від СРСР до США — у «капіталістичну систему» і тому також змушений розширити значення поняття «пролетаріат» до метафоричного, але з соціологічного погляду значно менш чіткого поняття «внутрішній пролетаріат». Попри доречність критики Ґорцем й Баро профспілок, соціального консерватизму багатьох робітників тощо, їхня концептуальна відмова від теорії класової боротьби чи її модифікація ставить серйозні проблеми перед усіма тими, хто зацікавлені в радикальних змінах, а також неприємну проблему політичної стратегії та рушійних сил. До стратегічної проблеми я й збираюсь звернутися зараз.

Профспілки, партії та перехід до постіндустріального суспільства