Розділ «Висновки»

У цій книзі я намагався провести чітке розрізнення між двома питаннями, що виникають у зв'язку з різними моделями чи концепціями постіндустріального суспільства: наскільки вони бажані за своїм змістом, з одного боку, і наскільки вони здійснимі, з другого. Я часто критикував тези пропозиції альтернативних інституцій, пропоновані постіндустріальними утопістами, але було б серйозною помилкою й навіть короткозорістю стверджувати, що їхні праці не заслуговують на пильну увагу. Особисто я згоден з багатьма їхніми критичними тезами стосовно сучасного суспільства. Я також хотів би, щоб багато з того, що пропонують такі автори, як Баро, Ґалтунґ та Ґорц стосовно альтернативних еко-соціалістичних суспільних відносин, стало дійсністю, але я далеко розходжуся з ними в розумінні ключових аспектів їхніх теоретичних і практичних пропозицій. Висловивши більшість з моїх критичних зауважень у попередніх розділах, я хотів би завершити цю книгу на позитивній ноті й окреслити деякі з характеристик того, що я назвав би здійснимою «конкретною утопією». Ця «конкретна утопія» відштовхується від важливих аспектів теперішніх суспільств й прихованих у них потенціалів альтернативних суспільних відносин.

По-перше, хоча я приймаю термін «постіндустріальний» як загальну назву для різноманітних моделей, які описують нові по-сткапіталістичні суспільства, я не вважаю, що ми справді перестали жити в капіталістичних суспільствах із чітко вирізними правлячими класами. По-друге, я не вважаю, що відбувається конвергенція капіталістичних і комуністичних країн, які переходять до постіндустріальної формації. Політико-економічні відносини й структури в комуністичних країнах позначені політичними конфліктами й процесами, що суттєво відрізняються від суперечностей, притаманних капіталістичним суспільствам. Проте всі суспільства стикаються з такими проблемами, як військові конфлікти й спустошення природного середовища, проблемами, що виходять далеко за межі геополітичних кордонів. По-третє, хоча я не вважаю, що капіталістичні суспільства породили безкласові суспільства, в яких домінують «знаннєві еліти», було б нерозумним і короткозорим заперечувати серйозні зміни в суспільних відносинах, як актуальні, так і потенційні, завдяки генетичній інженерії, робототехніці, високотехнологічному машинобудуванні й іншім технологічним інноваціям1.

Технологічна революція — не те саме, що соціальна революція. Але трансформація трудових та інформаційних процесів разом із постійною руйнацією природних ресурсів сприяють появі нових форм соціальної організації, політичного протесту й оборонної системи. Навіть якщо суспільство, в якому здійснюються всі ці зміни, залишається капіталістичним і класовим, це, звичайно, не означає, що старі форми класової політики, використовувані лівими партіями та профспілками, відповідають актуальним і потенційним соціально-технологічним інноваціям. Постінду-стріальні теоретики є не дуже переконливими, надто квапливо святкуючи народження нового суспільства (Тоффлер і Джонс) чи відкидаючи старі політичні рухи (Баро й Ґорц). Але те саме можна сказати про ортодоксальних марксистів-леніністів, що відкидають усі розмови про постіндустріальні тенденції як «буржуазну ідеологію». Соціалісти марно чекали на неминуче збідніння пролетаріату, що мало призвести до пролетарської революції, і так само було би серйозною помилкою думати, що капіталістичні класи не загнуздають нову технологію та не поставлять її на службу своєму процвітанню. Я готовий погодитися з Ґорцем (хоча не в усіх деталях), що постіндустріальне суспільство також може піти за «правим» сценарієм до страхіття технократичного авторитаризму, для якого будуть характерні меншість привілейованої еліти й маса марґіналізованих безробітних. Проте я не вважаю, що ця «права» версія постіндустріалізму матиме тривалу історію, хоча його альтернативою може бути варваризм, радше ніж соціалізм. Ми справді переживаємо критичний період переходу від однієї суспільної формації до іншої, де реструктуризація виробництва, споживання й адміністрування, здійснювана домінуючими політико-економічними силами, є надто плинною, щоб можна було передбачити її можливі наслідки.

Але хоча ми не знаємо цих наслідків, не важко оцінити ймовірний результат певної форми розвитку чи моделі бажаної альтернативи. Я хотів би запропонувати начерк «конкретної утопії» — утопії, яка виходить із визнання того, що ми маємо зробити чіткий вибір між протилежними тенденціями сьогодення. Кожна тенденція підтримується певними соціальними групами чи індивідами (чи викликає в них опір), що розподіляються на лівих і правих згідно з традиційною термінологією. Я можу погодитися з Тоффлером у тому, що ми є свідками боротьби між адвокатами нового і прихильниками старого устрою. Проте боротьба розгортається насамперед не між прихильниками Другої та Третьої Хвиль. Це є набагато складніша боротьба між різними опонентами всередині теперішніх капіталістичних чи комуністичних суспільств, з одного боку, та захисниками цього статус-кво, з іншого. Серед опонентів нинішніх суспільних формацій є групи та індивіди, що відрізняються одне від одного за певними фундаментальними принципами та організаційними концепціями альтернативних суспільств. Це такі розбіжності:

1) більша глобальна інтеграція — чи більша самодостатність;

2) централізація — чи децентралізація;

3) державне планування — чи ринкові механізми, простий бартер, інші механізми координації;

4) екопацифізм — чи захисна оборонна система;

5) регіональні та національні судові й політичні структури — чи бездержавні, прямі форми маломасштабної демократії;

6) єдиний глобальний рівень життя — чи довготривалі розбіжності між Північчю і Півднем;

7) запровадження гуманістично-раціоналістичної традиції — чи утвердження спіритуалістичних, ірраціональних і натуралістичних культурних цінностей.

Важко знайти певну групу, що послідовно підтримувала б той чи той набір цінностей (які я навмисно розподілив на полярні протилежності). Це тому, що дуже мало груп та індивідів мають чітко артикульовану філософію чи політичну програму, яка охоплює всі важливі питання: ставлення до технології, імплементацію програм «соціального захисту», зв'язок між плануванням і демократичними структурами і т.ін. Подібним чином, немає автоматичної відповідності між соціально-політичними практиками й переконаннями — наприклад, політика традиційних лівих партій, політика надзвичайних станів, цінності нових суспільних рухів — та підтримкою державного планування, екопацифізму, нової технології чи спіритуалістичних цінностей. Усі ці різноманітні орієнтації й частково програмні цілі, притаманні різним протилежним групам і партіями, є несумісними. І це слід визнати, якщо ми хочемо сформулювати логічно узгоджену й здійсниму життєздатну «конкретну утопію» та здобути підтримку населення, що невдоволене сьогоденням, але налякане новим майбутнім. Я хотів би вказати, які нові тенденції, на мою думку, слід підтримати, а які — ні, а також які віддавна виплекані ідеали, можливо, нам доведеться визнати несумісними з демократичним соціалістичним суспільством.

На захист напівавтаркії

Соціалісти й гуманісти впродовж десятиліть намагалися запропонувати глобальне розв'язання проблеми ірраціональності й конфліктів, породжених імперіалістичними й націоналістичними інституціями й практиками. Завжди залишалося питання, як світовий уряд, федерація рад чи інші інституційні рішення зможуть гарантувати місцеву пряму демократію і водночас навести лад у світі за допомогою глобального планування. Я ризикну стверджувати, що континентальний центральний уряд як мета (приміром, єдиний уряд для всієї Європи), а про світовий уряд годі й казати, є антидемократичним страхіттям. Ураховуючи життєво важливу роль, яку відіграють місцеві, регіональні та національні державні інституції в усіх площинах повсякденного життя, було б небезпечним замінити ці національні інституції ще віддаленішими бюрократіями. Безперечно, існує нагальна потреба для екосоціалістів виробити координований інституційний відгук на політико-еко-номічні, екологічні й військові проблеми. Але наднаціональні координування й кооперація — це не те саме, що й заміна національних і місцевих урядів світовим урядом.

Оскільки державні інституції є необхідними для будь-якої по-справжньому демократичної соціалістичної альтернативи (як стверджувалося вище), важливо попередити розвиток тих політи-ко-економічних тенденцій, що зменшують чи руйнують місцевий і національний контроль над життєво важливими ресурсами, майном, навиками й технологією — природними чи створеними людиною. Цей процес руйнації відбувається мірою того, як великі приватні корпорації та урядові інституції створюють різноманітні наднаціональні політико-економічні форми інтеграції. Інтеграції також сприяють багато лівих партій та індивідів. Уявлення про цілковито інтегровану «соціалістичну Європу», що має прийти на зміну капіталістичного Європейського спільного ринку, — це могутня ілюзія. Багато соціалістів обстоювали ідею «соціалістичної Європи» в дусі інтернаціоналізму та як пряму критику найгірших форм містечковості й національного шовінізму. Наприклад, Ґорц в своїй книжці «Стратегія для робітничого класу» (1964) висловився на користь планування в Європі. Своєю чергою ліві партії продовжують пропагувати ринковий соціалізм чи неокейнсіанське європейське розв'язання проблеми постійно високого рівня безробіття, бідності й суспільних розладів.

У розділі 1 я стверджував, що всі концепції постіндустріально-го суспільства, що ґрунтуються на глобальній інтеграції (Тоффлер і Джонс), принесе нам світ, лице якого формуватимуть транснаціональні корпорації, де наявні військово-промислові комплекси стануть ще потужнішими. З іншого боку, ті соціалісти, які покладаються на наднаціональні проекти, мали б спершу зупинити тенденції індустріальної раціоналізації та посилення ринкових сил, спричинених наднаціональними заходами ЄЕС, Генеральної угоди з митних тарифів і торгівлі та інших структур. Ринковий соціалізм — що пропонується як альтернатива капіталістичним ринковим силам — також мав би зіткнутися з потребою скорочення й раціоналізації промисловості й ресурсів, місцевих чи національних, ураховуючи проблеми ринкової конкуренції, спричиненої перевиробництвом. Не слід уважати безумовно негативним явищем, якщо скорочення певних галузей промисловості мало б руйнівні наслідки для довкілля. Однак принципи ринкового соціалізму, що діють на наднаціональному рівні, неминуче сприяли б розвиткові прибуткових «галузей соціалістичної промисловості» за рахунок місцевих потреб. Якщо ми хочемо уникнути перманентної «фіскальної кризи» національних держав і наднаціональних інституцій (наприклад, ситуація з бюджетом ЄЕС), необхідно, щоб державні фінанси не залежали від ринкової ефективності постіндустріальних підприємств — соціалістичних чи капіталістичних. Усі життєво необхідні програми «соціального захисту» та ГМД опиняться перед загрозою скорочення, якщо бюджетні надходження залежатимуть від успішності підприємств у дедалі жорстокішій конкуренції в межах глобального економічного середовища.

Якщо ми прагнемо суспільства, де суспільні відносини не залежатимуть від успішності інституцій на соціалістичному чи капіталістичному ринку, тоді потрібне планування суспільних відносин. Якщо, з одного боку, ми також хочемо максимального демократичного контролю, тоді державне планування має бути обмеженим геополітичними та біорегіональними територіями, які за розміром дозволяють успішне управління. Звідси — чесноти напівавтаркії чи напівсамодостатності. Я не поділяю думку Баро щодо потреби в «базових комунах», які нараховують не більше декількох тисяч людей. Хоча я не маю заперечень стосовно розвитку цих «базових комун», «конкретна утопія» потребуватиме набагато досконаліших міських та інших адміністративних організаційних підрозділів місцевих, регіональних і національних рівнів.

Маломасштабні суспільні інституції можуть бути найуспішнішими в межах демократично організованих націй-держав саме на засадах самодостатності. Однак більшість націй, на мою думку, нездатні до повної самодостатності. Я не підтримую напівав-таркію чи повну самодостатність як бажану мету саму по собі. Сьогоднішні напівавтаркії не задовольняють багатьом еко-соціалістичним і демократичним критеріям. Наприклад, США до-сягли високого рівня самодостатності в тому розумінні, що лише невелика частка їхнього загального ВВП складається з імпорту та експорту. Але США навряд чи можуть слугувати зразком рівності, захисту довкілля та мирного співіснування! Так само СРСР досяг високого рівня самодостатності й економічної незалежності. Але його політекономія характеризується однопартійною диктатурою, нетолерантністю, бюрократичним марнотратством та нехтуванням навколишнім середовищем і альтернативними практиками, що розширюють життєві можливості. Урешті-решт, напівавтаркії існують також у третьому світі (найпомітніший приклад — Бірма), де нестатньо економічних ресурсів і демократичних політичних структур, а отже, ці неіндустріалізо-вані та недемократичні суспільства не можуть слугувати моделями для екосоціалістів.

Через поєднання природних, технологічних та інших матеріальних причин багато націй-держав не мають достатніх ресурсів, аби стати повністю самодостатніми. Тому реалістична «конкретна утопія» в більшості випадків може бути лише напівав-таркією. Адже певна частка життєво важливих продуктів харчування, сировини чи інших матеріальних товарів і послуг мають бути імпортованими з інших країн чи місцевостей. Повна самодостатність як мета суспільного розвитку може також призвести до вузької містечковості й егоїстичного нехтування потребами інших народів (яким не пощастило з ресурсами). Міжнародна торгівля і взаємодопомога є необхідними ланками, що поєднують країни світу. Тому напівавтаркія є водночас необхідністю (внаслідок нестачі природних і технічних ресурсів) і позитивною передумовою розвитку кооперації між різними спільнотами в усіх царинах, де відсутня експлуатація.