Розділ «2. Здійснимість альтернатив до бюрократичної соціальної держави»

Тепер рідко можна стикнутися з представниками нових лівих чи нових правих, які б обстоювали так звану кейнсіанську соціальну державу. Останніми роками нові праві доволі успішно вели кампанії проти «соціальної держави». Попри неоднозначну поведінку «нових правих» політиків у країнах, що належать до ОЕСР, багато соціал-демократів останні десять років займали оборонні позиції. Спрощені гасла, які зображують індивіда, пригнобленого державою-терапевтом чи державою-Левіафаном, вимоги дати змогу покладатися на себе замість масового розпещування з боку «соціальної держави», а також заклики на підтримку закону й порядку, традиційної патріархальної сім'ї, трьох R в освіті[15] та інших старих і «нових правих» цінностей мали помітний успіх на ідеологічному рівні1.

З протилежного боку багато лівих радикалів і реформаторів прихильно зустріли різку критику «кейнсіанської соціальної держави», запропоновану такими різними дослідниками, як Маркузе, Ілліч, Леш, Оффе, Донзелот та ін.2 Такі повсюдні явища, як нагляд, дисципліна, зловживання, зверхність, приниження, технократична ірраціональність тощо, вдосталь зафіксовані критиками й жертвами сучасних систем охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення та юридичних інституцій. Спільний наступ нових правих і нових лівих на «соціальну державу» мав подвійні наслідки. По-перше, це цілком виправдана зневіра у «соціальній державі» як реакція на проблеми бідності, нерівності й недотримання громадянських прав. По-друге, це поява поширеної думки про те, що певна форма небюрократичного надання й розподілу послуг має замінити централізовані бюрократичні інституції, які займаються соціальним забезпеченням.

Як завжди, більшість авторів набагато чіткіше говорять про те, що їм не подобається, аніж про те, які альтернативні практики вони хотіли б бачити в майбутньому. Немає ясної перспективи щодо того, чи потрібно зберегти теперішні послуги соціального забезпечення і хто має виконувати цю роль (наприклад, члени сім'ї, чи наймані працівники, чи і ті, і ті). Ба більше, майже відсутня ясність у питанні фінансування альтернативних практик соціального забезпечення та зв'язку цих практик із загальною політичною та економічною структурою суспільства. Аналіз поглядів постіндустріальних утопістів на соціальне забезпечення виявляє загальну тенденцію ігнорувати питання соціального забезпечення (у чому постіндустріальні теоретики близькі до багатьох лівих), а також проблеми, що особливо зачіпають жінок. Недостатньо засудити теперішні бюрократичні практики й проголосити такі чесноти, як децентралізація, гарантований мінімальний доход, самодопомога, альтернативні освітні й медичні практики і т.ін. І річ не в тім, що ці пропозиції є за своєю суттю неслушними чи небажаними. Радше захисники радикальних альтернатив до «кейнсіанської соціальної держави» майже всі (за винятком авторів таких журналів, як «СгібсаІ БосіаІ Роїісу») виявляють хибне розуміння політичної економії теперішніх систем соціального забезпечення, а також ролі державних інституцій. Небагато з них ставлять запитання: чи може перерозподіл багатства чи загальне відтворення суспільних відносин відбуватися без існування центральних державних організацій?

Якщо постіндустріальне суспільство характеризується децентралізацією, малим розміром інституцій і підприємств, «виробниц-твом-споживанням», «базовими комунами» чи «електронними котеджами», тоді ми повинні мати чітке уявлення про те, як люди, що виконують оплачувану чи неоплачувану роботу, одержують соціальні чи громадські послуги і як ця самодопомога чи оплачувані послуги фінансуються або утримуються. Чи будуть нові послуги соціального забезпечення доповненням до «економіки» постіндустріальних відносин? Чи напруга, що існує між найманими працівниками й тими, хто залежать від соціального забезпечення в сучасних країнах, що входять до ОЕСР (тобто необхідність зберігати виплати з соціального забезпечення нижче того рівня, на якому буде знівельована «трудова етика»), збережеться у видозміненій формі? Якщо ліквідувати центральні державні інституції, чи не призведе це до того, що соціальне забезпечення буде різним за якістю й кількістю залежно від ресурсів і суспільних пріоритетів кожної окремої громади? І чи будуть критерії рівності й громадянських свобод підтримуватися деякими поки що невизначеними децентралізованими інституційними механізмами? Ці та інші життєво важливі питання потребують негайної відповіді, якщо ми прагнемо подолати очевидні недоліки та ірраціональність теперішніх «кейнсіанських соціальних держав».

Відокремлення соціального забезпечення від «економіки»

Донедавна більшість радикальних економістів, а також радикальних політичних економістів, зосереджувалися на проблемах, пов'язаних із виробництвом товарів, фіскальною політикою та іншими аспектами монетаризованої економіки. Що ж до соціального забезпечення, то хоча воно й зачіпалося у спеціалізованих дослідженнях (наприклад, соціально орієнтована економіка, теорії людського капіталу) чи загальних дослідженнях фінансів державного сектору, проте загалом на соціальне забезпечення дивляться як на таке, що має важливе, але другорядне значення.

Як зауважує Орайо Ґ'ярині, «“економія” протягом останніх двох століть була «економією індустріалізації», а не економіки, яка включає всі активи й зусилля, що роблять свій внесок у суспільний добробут; ...екологічні й інші сучасні рухи (наприклад, за звільнення жінок тощо) усі спрямовані на реабілітацію немо-нетаризованих активів і видів діяльності, які роблять внесок у багатство й добробут і які були марґіналізовані чи відсунуті на периферію традиційної економічної (та соціально-економічної) системи»3. Уже багато років невеличка купка критиків постійно нагадували про те, що загальні показники, такі як внутрішній валовий продукт, який обожнюють традиційні економісти й політики, неспроможні виміряти соціальні та екологічні збитки чи зафіксувати відсутність поліпшення добробуту людей4. Упродовж останніх десяти років мільйони безробітних чи бідних людей ніяк не відчули на собі позитивні результати щорічного збільшення ВНП, ВВП та інших конвенційних економічних показників. Навіть якщо щорічний приріст становив би 6-10% у провідних країнах ОЕСР, дуже малоймовірно, що від цього значно скоротилося б безробіття (адже висока продуктивність праці часто досягається без додаткового залучення робочої сили), тоді як високі темпи зростання призвели б до загострення екологічних проблем, таких як кислотний дощ. Тому будь-яка концепція екологічно безпечної постіндустріальної економіки мала б не тільки вирішити проблему масового безробіття, але й зробити своїми пріоритетами нові форми суспільного добробуту та можливостей і послуг освіти й колективного дозвілля.

Зростаюче визнання того, що високий рівень економічного розвитку навряд чи несе з собою якісне поліпшення життя як марґіналізованих людей, так і добре оплачуваних робітників, є постійним мотивом, присутнім у багатьох книжках, присвячених темам бідності, психічних хвороб, наркотичної залежності, урбаністичних способів життя та професійного «перегоряння». Раніше багато ортодоксальних марксистів дотримувалися думки, що соціалізм буде зведений на фундаменті продуктивних сил, розвинутих капіталізмом, і планова економіка сприятиме подальшому зростанню. Що ж до проблем соціального забезпечення, то вони мають якось вирішитися за допомогою простого перерозподілу результатів все більшого економічного зростання серед бідних і нужденних. Увага радикалів майже повністю була зосереджена на найманих робітниках соціалістичних підприємств, робітничій демократії, невідчуженій праці та інших питаннях, що могли б цікавити найманих робітників, які зазнають експлуатації на капіталістичних підприємствах. Зазвичай малося на думці — але ніколи не виголошувалося, — що соціальне забезпечення, освіта, охорона здоров'я тощо перестануть бути проблемами лише тому, що соціалізм відрізняється від капіталізму і бідність має просто зникнути. Варіацію на цю тему можна знайти в багатьох анархістських і синдикалістських теоріях. Створення радикально знедержавленого суспільства — вільного від бюрократичних служб соціального забезпечення, тюрем, закладів для психічно хворих, репресивних шкіл і небезпечної для здоров'я медичної промисловості — здавалося, має випливати з простого факту знищення західних капіталістичних і східних «державно-капіталістичних» підприємств. І ортодоксальне марксистське уявлення про зростаючі продуктивні сили, і уявлення анархістів і лівих утопістів про радикальні знедержавлення й децентралізацію ґрунтуються на безпроблемних відносинах між продуктивними силами й соціальним забезпеченням. І лише меншість марксистських і соціалістичних феміністських теоретиків (наприклад, Корриґан, Дикон, Ґау, Оффе, Пайвен, Вейнрайт5) звернулися до складних проблем політичної економії соціального забезпечення.

В останньому розділі я показав, що постіндустріальних теоретиків можна розділити на тих, хто пророкують посилення глобальної інтеграції, й таких авторів, як Баро, які виступають на захист національної самодостатності. Попри протилежні й несумісні концепції майбутнього економічного розвитку, постіндустріальні утопісти поділяють думку щодо необхідності більшої децентралізації громадських послуг і ліквідації наявних бюрократичних інституцій. Усі теоретики, незважаючи на інші розбіжності, є прихильниками посилення демократії, ліквідації відчужених і безликих адміністративних структур, усунення сексуальних утисків, расизму та інших форм соціальної нетолерантності й містечковості. Однак жоден із постіндустріальних утопістів, схоже, не має чіткого уявлення про політико-економічні умови, що уможливлять їхні гуманні альтернативи (а про те, як ці нові суспільні відносини зможуть відтворюватися, якщо вони будуть встановлені, годі й казати). Важко пояснити, чому теоретики, які приділяють так багато уваги критиці ірраціональності теперішніх «соціальних держав», водночас надають так мало ваги інституційним засадам постіндустріальних громадських послуг. Баро й Тоффлер майже нічого не говорять про соціальне забезпечення (хіба що у випадкових коментарях), тоді як Ґорц і Джонс мають набагато певнішу думку стосовно того, що вони жадають зрештою бачити, ніж того, як здійснити їхні численні рекомендації. Далі я розгляну проблеми, пов'язані з випадковими зауваженнями стосовно соціального забезпечення, розкиданими в працях постіндустріальних утопістів. Я також спробую показати, що більшість їхніх ідей щодо майбутніх суспільних альтернатив (які також сповідують інші радикали й реформатори) ґрунтується на неадекватному розумінні відносин між соціальним забезпеченням і «економікою». Інакше кажучи, саме штучне відокремлення соціального забезпечення від «економіки» дозволило висунути вкрай плутані й наївні концепції майбутнього.

Сутність сучасних соціальних держав

Використовуючи всеохопні поняття Другої і Третьої Хвиль, Тоффлер змушений підкреслювати радше подібності між капіталістичними й комуністичними країнами, ніж суттєві розбіжності у політичних та економічних інституціях. Але доводиться констатувати не лише серйозні розбіжності між капіталістичними й комуністичними країнами стосовно оплачуваних і неоплачуваних робітників, надання й фінансування соціального забезпечення, охорони здоров'я й освіти, а й значущі відмінності всередині капіталістичних суспільств. Тож, для того щоб надати поняттю по-стіндустріального суспільства більшої ґрунтовності, слід приділити більше уваги важливим політичним і економічним розбіжностям між так званими суспільствами Третьої Хвилі, що тільки-но виникають (США, Японія, Швеція). Подібним чином, якщо Баро й Ґорц прагнуть побачити трансформацію праці, нові відносини між автономною і гетерономною сферами чи локальні спільноти, здатні підтримувати своє існування, тоді набагато більше уваги слід приділити таким темам, як нинішні професійні відносини, частка робочої сили в приватному й державному секторах, джерела надходжень до місцевих і національних бюджетів і т.ін. Річ не в тім, що Баро й Ґорц бажають зберегти теперішні відносини — аж ніяк, — але вони відмовляються від стратегії революційного насильства, отож, покладаючи надії стосовно рішучих суспільних змін на наявні суспільні рухи, які знайомі тільки з теперішніми структурами соціального забезпечення й формами отримання доходу. Це означає, що постіндустріальним соціалістам доведеться впритул зайнятися складними проблемами, пов'язаними з демонтажем наявних бюрократичних інституцій соціального забезпечення, тоді як потрібно забезпечити й навіть підсилити масову підтримку радикально альтернативних способів життя. Тож, слід з'ясувати основні аспекти наявних інституцій соціального забезпечення, які не можна ігнорувати? Постає запитання: як можна примирити розмаїтість форм місцевого контролю, що його обстоюють постіндустріальні утопісти, з наявними формами соціальної нерівності й запереченням потреби підвищення податків для забезпечення соціальних витрат?

На відміну від комуністичних суспільств, рівень державної участі у «соціальному захисті» товарами і послугами (тобто всі ті товари й послуги, що забезпечують нормальний рівень життя, але не обов'язково заробляються чи виражаються у грошовій формі) в країнах, що входять до ОЕСР, залежить від низки соціально-історичних змінних. Ці змінні включають тривалість перебування при владі соціально-демократичних чи лейбористських урядів за минулі вісімдесят років, рівень класової боротьби й активності суспільних рухів, що привело до певних покращень у сферах соціального забезпечення, освіти й охорони здоров'я, тиск бізнесових груп і соціальних реформаторів, які мали на меті здійснення певних проектів оновлення житлового фонду, транспортних магістралей і міської інфраструктури, запровадження схем освітнього перенавчання чи імміграційних програм і потреба деяких націй у реконструкції після війни та природних катастроф6. Якщо комуністичні країни обтяжені величезними чорними ринками й соціальною нерівністю, що впливає на рівень індивідуального добробуту7, то величезним недоліком капіталістичних країн є очевидні й кричущі розбіжності в освітніх, медичних та інших послугах (тобто між приватним і державним секторами). Фундаментальний поділ «соціального захисту» товарами й послугами на такі, що надаються на приватних чи державних засадах, далі ускладнюється різноманітністю схем фінансування, податкової політики, місцевих, регіональних і національних структур, яким постіндустріальні теоретики майже не приділяють уваги. Наприклад, Японія має трьохярусну систему соціального забезпечення, що складається з робітників великих бізнесових монополій чи державних інституцій, охоплених схемами кращого пенсійного забезпечення порівняно з робітниками у малому бізнесі та рештою населення, яке отримує мінімальні виплати. У Західній Європі та США існує ціла низка пенсійних схем, що виходять з професії та зайнятості й, урешті-решт, закріпляють нерівність між робітниками протягом трудового життя і на пенсії. Інші схеми, згідно з якими соціальні виплати робляться з загальної суми податків (Австралія), надають менше забезпечення, ніж професійні нарахування та інші схеми, що поєднують роботодавця й робітника. Важливість цих різних систем соціального забезпечення, а також приватних додаткових і адресних форм виплат, стануть очевидними, коли ми розглянемо можливості радикальних альтернатив.

Також важливо зазначити ще декілька аспектів сучасних «соціальних держав». Фінансові кризи, пережиті багатьма «соціальними державами», що входять до ОЕСР, тісно пов'язані з загальними проблемами, які обтяжували капіталістичну економіку впродовж минулих десяти років. Значне зростання безробіття, збільшення частки людей старше п'ятдесяти п'яти та інших отримувачів соціальних виплат мали наслідком серйозну перенапругу різних соціальних і пенсійних бюджетів провідних капіталістичних країн8. Майбутнє цих схем соціального забезпечення зазнає дедалі більших проблем мірою того, як населення старішає9, немає жодних ознак зменшення безробіття, а ворожість громадськості до збільшення податків на соціальні потреби не зникає. Якщо додати до цього фінансового розладу той факт, що багато пенсійних фондів приватного й державного секторів залежать від стабільної прибутковості приватного сектору, то перед нами постає фундаментальна проблема: як забезпечити мільйони людей мінімальним доходом. Якщо теперішня фінансова ситуація багатьох урядових соціальних бюджетів виглядає похмуро, то легко уявити, яка бюджетна криза чекає на нас, якщо всі, хто мають право на соціальні виплати в капіталістичних країнах (до 50% окремих соціальних категорій у деяких країнах), справді вимагатимуть задоволення свого законного права на такі речі, як допомога по безробіттю.

Складні проблеми виникають не тільки навколо питання підвищення бюджетних надходжень задля різних «соціальних програм». Не менш важливим є також питання робочих місць у державних інституціях10. Доволі відомим є той факт, що національні та місцеві системи охорони здоров'я, освітні інституції, транспортні організації та органи міського управління є одними з найбільших роботодавців у капіталістичних суспільствах. Саме у цьому життєво важливому сенсі соціальне забезпечення є невідлучною частиною «економіки». Навіть якщо не брати до уваги вирішальної ролі для «соціальних» послуг капітального будівництва (наприклад, будинки для шпиталів чи школи) чи переказових виплат (наприклад, пенсії), що уможливлюють споживацькі витрати, капіталістичні економіки зазнали б потужного потрясіння (можливо, навіть руйнації), якби в державному секторі відбулося значне скорочення робочих місць. З одного боку, самий масштаб і природа «соціальних програм» загрожують прибутковості приватного бізнесу. З іншого боку, рівень державної зайнятості й надання послуг у сфері охорони здоров'я, освіти та загального забезпечення підтримують накопичення прибутків, відтворюють робочу силу та запобігають небезпечним проявам суспільного безладу. Саме ця суперечність сучасних «соціальних держав» змушує людей вимагати нових раціональних альтернатив (з причини їхнього бюрократичного функціоналізму). Одначе кращі аспекти «соціальних програм» також підштовхують громадян до того, щоб вимагати радше збільшення, ніж зменшення обсягу цих самих послуг.

Коли в капіталістичних суспільствах у 1970-х роках почалася реструктуризація промисловості й характеру зайнятості, праві партії цілком логічно повели першу партію в хорі голосів, що закликав до скорочення «соціальних» виплат і послуг. Я вже говорив про фінансові кризи, з якими зіткнулися програми соціального забезпечення на місцевому й національному рівнях, про різноманітність фінансових схем, податків, прав, а також про дуже значну частку робітників, що зобов'язані своїми робочими місцями державним інституціям. Попри значне зростання «соціальних програм» упродовж XX ст., цілковито ясною є одна річ, а саме, що ці великі за обсягом послуги все ж таки залишаються болюче неадекватними у плані забезпечення доходу для бідної частини населення й надання соціально необхідних послуг11. Якщо ми рухаємось у напрямку до постіндустріального суспільства, яке характеризується згортанням і децентралізацією послуг, що й так є вкрай недостатніми, то обов'язок постіндустріальних теоретиків показати, як цю суспільну трансформацію можна досягнути. Майже всі постіндустріальні теоретики висловлюються на користь таких важливих цілей, як скорочення робочого дня, збільшення громадських послуг й урізноманітнення дозвілля. Але якщо ми хочемо уникнути перспективи перетворення мільйонів людей на вахтерів, офіціантів чи прибиральників, якщо ми відкидаємо короткострокові схеми професійної перепідготовки (тільки для того, щоб знизити показники безробіття), зростання освітньої підготовки до незадовільних видів роботи та інші негативні риси капіталістичної реструктуризації, тоді альтернативні «соціальні програми» мають бути надійно й продумано інтегрованими в загальну концепцію нової постіндустріальної економіки. На жаль, наші теоретики-утопісти дуже погано уявляють собі, як зробити постіндустріальну економіку реальною, і ще гірше — те, як подолати бюрократичну природу теперішніх «соціальних програм».

Гарантований мінімальний доход: універсальна панацея?

Так само, як між Тоффлером і Баро існують серйозні розбіжності стосовно природи постіндустріальної економіки, немає згоди й щодо бажаності гарантованого мінімального доходу (ГМД). Утім, Джонс, Тоффлер та інші теоретики висловлюються на користь проектів такого доходу і, отже, є представниками міжнародної армії суспільних реформаторів, які всі обстоюють ГМД як засіб проти нинішньої бідності та безробіття. Пропонується два загальних типи програм гарантованого мінімального доходу (ГМД). Перший тип зазвичай конструюється за зразком теперішніх форм пенсійних виплат і податкових структур в окремих країнах, що входять до ОЕСР12. Програми другого типу є багатонадійнішими й амбіційними, оскільки мають на меті замінити чи трансформувати наявні форми праці, а також програми соціального забезпечення13. Обидва типи програм ГМД є вельми проблематичними, оскільки вони або дуже аскетичні (а отже, не ведуть до подолання бідності), або передбачають щедрі виплати, отож, ставлячи під загрозу подальше існування капіталістичних підприємств. Майже всі пропоновані програми ГМД позбавлені адекватного обґрунтування можливості їхнього фінансування чи аналізу їхніх наслідків для нинішніх суспільних відносин, ринків робочої сили, Тендерних відносин, бюрократій у галузі соціального забезпечення та показників прибутковості. Деякі проекти, наприклад, Сієтлівсько-Денверовські експериментальні програми, що мали місце між 1970-м і 1976 р., довели вплив таких програм на трудову мотивацію, стабільність шлюбів, міграційні процеси, освіту, стан здоров'я та житлові умови для чоловіків і жінок різних вікових груп14. Але досі в капіталістичних країнах не було висунуто програм ГМД національного масштабу, які б забезпечували адекватний доход для бідних і покинутих.

Більшість постіндустріальних теоретиків виступають противниками протестантської трудової етики і вимагають зменшення обсягу часу, який у житті індивіда займає найманий труд. Ми вже бачили, що Тоффлер та інші висловлюються на користь численних форм практик «зроби сам», розвагових інструментів, неофіційних мереж і практик самодопомоги як альтернативи до зашкарублої бюрократії. А Ґорц є прихильником не тільки гнучкого самоуправління робочим часом, але й можливості мати дві чи три роботи з неповною зайнятістю, сезонної роботи і т.ін.15 Джонс висловлюється за почергову працю й освіту, за те, щоб люди могли переходити від роботи до освіти, й навпаки, впродовж свого дорослого життя. Він також є прихильником встановлення віку тридцяти п'яти років як норми трудового життя, що дало б змогу вивільнити час для дозвілля й особистого розвитку16. Партія зелених Західної Німеччини пропонує визнати домашню роботу й догляд за дитиною як повноцінну роботу з повною зайнятістю й усіма відповідними правами17. Ці та інші пропозиції здаються дуже привабливими, якщо їх порівнювати з теперішніми суспільними відносинами. Проблема полягає в тому, що всі вони прямо чи непрямо залежать від певної форми ГМД, що може гарантувати: а) матеріальну базу свободи; б) вихід за межі царства необхідності (у його теперішній формі найманої праці й залежності від бюрократичної влади). Інакше кажучи, програма ГДМ не повинна бути лише голим мінімумом, що тільки увічнить чи збільшить бідність. Тож, треба сподіватися, що ГДМ звільнить індивідів від необхідності відчуженої праці й бюрократичного контролю.

Тоффлер підтримує ГДМ, тому що «навіть виробники-спожи-вачі потребують певного грошового доходу»18. Але, стверджує він, «такі переказові виплати не мають надходити через традиційні канали. Вони можуть надаватися як негативні податки на доходи, чи можуть бути децентралізовані, приватизовані, спрямовані через сім'ї, церкви, школи, бізнес, місцеві уряди й тисячі інших каналів для того, щоб скоротити централізовану бюрократію і накопичення влади в руках Старшого Брата»19. Зрозуміло, що Тоффлер має погане уявлення про складні моральні й фінансові питання, пов'язані з програмою ГМД. Існує більш ніж достатньо проблем, що стосуються регулювання ГМД із центру, а про Тоффлерову плюралістську утопію годі й казати. Якщо ГМД — це універсальний проект (якими були всі запропоновані програми ГМД), то негативний податок на доход передбачає національну податкову структуру зі стандартизованими нормами оподаткування й звільнення від податків. Податки можуть збиратися на місцевому рівні, і ГМД виплати можуть здійснюватися на місцевому рівні, але це, проте, потребуватиме певного центрального політичного органу, наділеного функціями стандартизації, якщо не великого централізованого податкового органу. Однак, якщо схема ГМД є децентралізованою й приватизованою, то дуже ймовірно, що універсальні стандарти права на виплату доходу будуть неможливими. По-перше, суперечливими є критерії такого права. Декілька таких критеріїв постійно випливають на поверхню дискусій щодо програм ГМД. Це такі дискусійні питання: ГМД має надаватися індивіду чи сімейній одиниці; що можна назвати сімейною одиницею, чи повинно надавати додаткові платежі на кожну дитину; чи має надавати ГМД індивідам, і якщо так, то чи повинен він надаватися жінкам, чоловікам і дітям, незалежно від рівня доходу іншого члена подружжя чи батьків; ГМД повинен надаватися починаючи з вісімнадцяти років чи раніше; якщо людина продовжує ходити до школи й жити з його/її батьками, чи повинен ГМД дорівнювати студентській стипендії і чи потрібно інші виплати, такі як житлові субсидії, додаткові пільги тощо, збе-регти/скасувати залежно чи незалежно від того, має індивід власне помешкання чи знімає його; чи дозволити отримувачу ГМД мати додатковий доход, і якщо так, за якого розміру додаткового доходу слід припиняти чи скорочувати виплату ГМД.