Розділ «3. Екопацифізм чи постіндустріальний мілітаризм та експлуататорські відносини між Північчю і Півднем»

Цікава іронія долі полягає в тому, що постіндустріальні автори, які віддають стільки енергії аналізу й зображенню майбутнього, так мало говорять про ті катастрофи, що безпосередньо загрожують світові зараз. За винятком Баро, постіндустріальні теоретики або є кричущо непослідовними у своїх висловлюваннях стосовно таких важливих питань, як ядерна зброя, високі технології, екологічні проблеми та майбутнє людей у третьому світі, або ж мало чи нічого не говорять про ці важливі проблеми. Хоча Баро й Ґорц справді брали активну участь у дебатах навколо руху за мир, є багато важливих питань, які вони обійшли увагою чи проігнорували. Тому надзвичайно важливо проаналізувати, чи погляди постіндустріальних утопістів на воєнну політику, відносини між Північчю та Півднем і екологію доповнюють або суперечать їхнім поглядам на маломасштабні, демократичні децентралізовані суспільства. У попередніх розділах я намагався показати, як характер будь-якого майбутнього постіндустріального суспільства наперед визначатиметься ступенем його глобальної інтеграції — чи, інакше кажучи, рівнем самодостатності домінуючих політичних сил. Що менше розвинута самодостатність у будь-якому конкретному суспільстві, то меншою є ймовірність досягнення максимального децентралізованого контролю на місцях і національного суверенітету щодо ключових соціально-економічних політичних рішень. Також я наголошував на важливій ролі, яку муситимуть відігравати нові державні інституції в розвитку адекватної програми «соціального захисту». Що менше зрозумілою є для нас ця роль, то вищою є ймовірність того, що й надалі процвітатимуть соціальна нерівність і дискримінація.

Зважаючи на вічний конфлікт «більше зброї чи більше хліба», слід поставити постіндустріальним теоретикам надзвичайно важливі запитання. Чи можливо, що постіндустріальне суспільство у своїх витоках не буде заражене теперішніми військово-промисловими комплексами? Чи логічно послідовним є опанування й водночас підтримка ядерної зброї? Чи здатне радикально децентралізоване суспільство мати надійну альтернативну оборонну систему? Чи можна покласти край теперішнім експлуататорським відносинам між Північчю й Півднем, не зупинивши зростання мілітаристського екстремізму? Чи концепція постіндустріального суспільства має глобальне значення чи стосується лише провідних країн, що входять до ОЕСР? Ці та інші питання будуть розглянуті у зв'язку з загальними концепціями постіндустріалізму, запропонованими нашими теоретиками-утопістами. У цьому розділі я спочатку охарактеризую відмінності між постінду-стріальними теоретиками у питаннях ядерної зброї, оборонної політики й альтернативних стратегій. Потім ітиметься про до-тичність теорій постіндустріалізму до всіх тих країн, які нині характеризуються як доіндустріальні.

Малі бомби — не прекрасні

Перш за все слід зазначити, що загалом постіндустріальних теоретиків відповідно до їхніх поглядів можна розділити на дві групи. До першої входять Баро, представники руху зелених та інші, які є противниками ядерної енергії, а також мілітаристських стратегій, політики й альянсів, що складаються навколо ядерної зброї. Друга група, до якої належать Джонс, Тоффлер і багато реформаторів і лібералів, прихильників ідей «мале — прекрасне», займає негативну щодо атомної електроенергії позицію, але відкрито чи приховано підтримує НАТО, АНЗЮС та інші альянси, що спираються на ядерну зброю. Головна проблема, з якою стикається перша група, — це необхідність розробки альтернативної оборонної політики, а також політики щодо міжнародної торгівлі й міжнародних відносин, що були б сумісними з «зеленим» постіндустріальним суспільством. Представники другої групи або ж виявляють фатальну нездатність визнати нерозривний зв'язок між ядерним паливом і гонкою ядерних озброєнь, або підтримують ядерну зброю на засадах так званої реальної політики. У цьому підрозділі я проаналізую суперечності й проблеми, властиві постіндустріальній утопії, як вона представлена Тоффлером, Джонсом та іншими прихильниками мілітаристської політики, що спирається на володіння ядерною зброєю.

Майже всі постіндустріальні теоретики єдині в своєму запереченні розвитку атомних електростанцій як основного джерела електроенергії1. Головними причинами цього є форма технології та соціальні й екологічні наслідки, що випливають з переваги, наданої цьому виду енергії. Враховуючи природу ядерної технології — її масштаб, централізованість, капіталомісткість й високу вартість, — прихильники ідей «мале — прекрасне» та «відповідних» технологій, стверджують, що атомна електроенергія як така суперечить потребам постіндустріального суспільства. З екологічної точки зору важливо, на їх думку, не тільки те, що уран є вичерпною сировиною (а перевага має бути віддана відновлюваним джерелам енергії, як, наприклад, сонячна енергія), але й не меншою мірою те, що величезні ризики, пов'язані зі зберіганням відходів ядерного палива, є більш ніж достатньою підставою для того, щоб боротися проти поширення атомних станцій. Урешті-решт, за використання ядерної технології доводиться сплачувати соціальну ціну — значне посилення соціального нагляду й бюрократизація громадянського життя, тобто заходи, потрібні для того, щоб убезпечитися від постійної загрози тероризму на електростанціях, крадіжок ядерного палива й зростаючого ризику ядерної війни2. Тому як прихильники демократії на місцях, «відповідних» видів технології та противники забруднення навколишнього середовища і панування бюрократії постіндустріальні теоретики заперечують не тільки бажаність, але й необхідність атомної енергії в постіндустріальному суспільстві.

Але якщо ми проаналізуємо загальний зв'язок між постінду-стріальним економічним розвитком, ставленням до споживання енергії та оборонної політики, який ми знаходимо у Джонса й Тоффлера, стає очевидним, що технологічний поступ розглядається майже цілковито ізольовано від сучасної воєнної й енергетичної політики. Для того щоб вибудувати зв'язний погляд на дуже важливу проблему атомної енергії, Джонс, Тоффлер та інші адвокати «змішаної економіки» мали б показати, як можна було б суттєво змінити сучасні тенденції в споживанні енергії без шкідливого впливу на рівень прибутків приватних корпорацій, національну й міжнародну зовнішню політику тощо. Хоча Тоффлер і Джонс є прихильниками м'якої енергетики, їхні практичні дії як прихильників жорсткої енергетики й консервативної зовнішньої політики далеко переважають будь-який флірт з енвайронмен-талістами та представниками руху за мир. Наприклад, Баррі Джонс як міністр лейбористського уряду Гока не зміг дис-танціюватися від проблеми видобування й експорту урану — проблеми, що є головною для австралійських лейбористського, екологічного й пацифістського рухів3. Він також не виступив з критикою присутності американських військових баз на території Австралії (що є ключовими компонентами американської політики з ядерних питань). Крім того, він не виступив проти візиту озброєних ядерними ракетами американських кораблів до австралійських портів і навіть без розголосу сприяв розвитку австралійсько-американських зв'язків у військовій галузі й зовнішній політиці.

Тоффлер, відповідаючи на запитання, що стосувалися амери-кано-японських відносин, також виявив свою прихильність до теперішніх відносин у військовій галузі. Висловлюючись проти переозброєння Японії, Тоффлер припустив, що, можливо, доволі швидко змінить свою думку, якщо побачить ознаки китайсько-радянського rapprochement[17], і отже, приєднався до традиційної доктрини «світової комуністичної змови», що загрожує «вільному світові»4. Крім того, згідно з Тоффлером, японський «мирний параграф[18] базувався на економічному домінуванні Сполучених Штатів і присутності американської військової парасольки над Японією. Мірою того як військова присутність Сполучених Штатів зменшується, а економічне суперництво США і Японії загострюється, стає все важче й важче зберігати Дев'яту статтю»5. Тоффлер, хоча й вилучає можливість повторення історії в Тихоокеанському регіоні, не тільки погоджується з необхідністю тримати американську ядерну парасольку над Японією, але й, схоже, просто ігнорує американські та японські військово-промислові комплекси та їхнє тривале співробітництво, а також економічне суперництво. Попри інтенсивне суперництво у сфері бізнесу, сучасні взаємопов'язані інтереси японських і американських корпорація та урядів є важливим чинником, що впливає на можливість будь-якого неядерного постіндустріального майбутнього. Тоффлер припускає, що економічне суперництво буде інтенсивним, що наступні десятиліття в Тихоокеансько-Азійському регіоні характеризуватимуться крайньою нестабільністю, але він чомусь уважає, що двигун постіндустріальної економіки наділений імунітетом від сучасних військово-промислових комплексів чи не має до них стосунку. Отож, праці на кшталт «Третьої Хвилі» зяють відсутністю будь-якого ґрунтовного обговорення чи дослідження військових технологій: Тоффлер як справжній утопіст ігнорує рушійні сили економіки, виробництва й споживання в його «постіндустріальних» націях, що зараз формуються.

Спад у будівництві в галузі ядерної енергетики в США та інших країнах викликаний не тільки політичними й економічними витратами, які спричинені масовим спротивом новим атомним електростанціям (що сильнішим є спротив, то більшими є витрати внаслідок затримок), але також помилкою економічних прогнозів, що стосуються рівня споживання, цін на нафту, синтетичне пальне, можливість використання електроенергії та великих витрат на фінансування нових станцій. Ці проблеми пов'язані з недостатньо стабільним рівнем економічного зростання в країнах, що входять до ОЕСР. Будь-який прогноз стосовно постіндустріальних економічних і енергетичних тенденцій мусить відповісти на запитання: майбутнє суспільство спиратиметься на такі самі чи на радикально відмінні форми транспортування, обсяги промислового виробництва та рівень споживання енергії? Крім туманних тверджень на користь відновлюваних джерел енергії, Джонс і Тоффлер навіть натяком не пояснюють, як вплине на основні наявні галузі промислового капіталістичного виробництва, наприклад, автомобілебудування, нафтовидобування, виробництво сталі, алюмінію, хімічних продуктів, авіабудування, будівництво тощо, зміна політики в енергетичній і військовій галузях. Ураховуючи той факт, що понад півмільйона вчених-до-слідників та інженерів у провідних промислових країнах працюють в галузях, пов'язаних з обороною, що бюджетні кошти на дослідження й розвиток таких країн, як США, Франція, Велика Британія й Західна Німеччина, здебільшого націлені на військові технології6, що електронна, кібернетична й аерокосмічна галузі є ключовими компонентами теперішніх військово-промислових комплексів, постає запитання: як може Тоффлер сподіватися на те, що вільне від ядерної зброї й енергетики постіндустріальне суспільство (яке використовуватиме м'яку енергетику) взагалі може виникнути за сучасних тенденцій і форм виробництва? Наприклад, у США, що є наймогутнішою економічно державою в світі та має найбільший бюджет досліджень і розвитку, три з кожних п'яти федеральних доларів, витрачених на ці цілі, йдуть на оборонні проекти7.

Інакше кажучи, як можуть Джонс, Тоффлер та ін., які некритично захоплюються транснаціональними корпоративними гігантами, наївно вірити в те, що ці найсучасніші споживачі невідновлюваної енергії, які мають найбільший зиск від сучасної мілітаристської політики, зможуть побудувати мирне й екологічно гармонійне постіндустріальне майбутнє? Як можуть ці постінду-стріальні теоретики з такою готовністю заплющувати очі на динамічний взаємозв'язок між великими військовими бюджетами й післяв'єтнамською консервативною наступальною програмою рейґанівської адміністрації? Реструктуризація капіталовкладень в американський бізнес в останнє десятиліття, торговельне суперництво між США, Японією і ЄЕС (а надто у високотехнічних галузях, пов'язаних із оборонними дослідженнями й розвитком) або просто проігноровані Тоффлером і Джонсом, або ледь ураховані в їхніх теоріях історичного переходу від індустріального до по-стіндустріального суспільства. Хоча ніхто не забороняє аналізувати розвиток нових галузей промисловості й нових технологій, не звертаючись при цьому до оборонної й зовнішньої політики, проте утопією є думати, що статки багатьох великих комп'ютерних компаній, електронних та інженерних фірм, обслугових галузей тощо не пов'язані з загальним станом економіки, що зумовлений зовнішніми відносинами, зокрема у військовій галузі, з конкуруючими державами. З цього погляду будь-які фундаментальні зміни у військових витратах, енергетичній політиці, торговельних і зовнішніх альянсах безпосередньо вплине на успіх чи невдачу багатьох — але не всіх — ключових галузей промисловості й, що ще важливіше, на майбутнє всіх постіндустріальних сценаріїв.

Вирішальна роль витрат на оборону далі ускладнюється незгодою аналітиків щодо впливу військового виробництва на решту громадянської економіки. Критики військових витрат, такі як Сеймур Мелман, стверджують, що оборонні галузі промисловості виснажують інвестиційні можливості націй, а також їхній талант. Згідно з Мелманом, млявий поступ американської, радянської, британської та французької економік зумовлений тягарем величезних військових промислових комплексів. На кожні $100 нових капіталовкладень у громадянську економіку в 1980 р. США вклали $38 у військову економіку (для порівняння Японія — лише $4). До 1988 р., за прогнозом Мелмана, ця цифра в США збільшиться до $878. Якщо Мелман виявиться правим, наслідки для провідних промислових держав, крім Японії, будуть потенційно жахливими. Адже якщо США має зараз найбільший сектор послуг в економіці в світі — а постіндустріальні сценарії залежать від швидкого зростання всіх цих нових високих технологій і галузей послуг, — як зможуть матеріалізуватися пророкування Тоффлера, Джонса та ін.? З іншого боку, якщо всі ті економісти, які вважають, що військові витрати дали поштовх для розвитку основних високо-технологічних та інших громадянських галузей промисловості, також праві, тоді як може майбутнє постіндустріальне суспільство формуватися, незалежно від зростаючої кількості мілітаризованих і залежних від них галузей промисловості? Кричуща суперечливість поглядів Джонса й Тоффлера на оборонну й зовнішню політику показує, наскільки поверховим є їхній аналіз зв'язків між індустріальним і постіндустріальним суспільствами. Балачки про маломасштабні підприємства, «відповідні технології», децентралізовані соціальні й політичні інституції тощо не гідні того, щоб їм вірити, доки «Дженерал Дайнемікс», ІВМ, «Дженерал Мо-торс», «Ексксон», «Дженерал Електрик» і відповідні їм компанії в Японії, Європі та інших країнах продовжують вести нас до «по-стіндустріального» світу.

Те, що світ фінансів, технологій і товарного виробництва переживає зараз реструктуризацію, здійснювану гігантськими корпораціями та їх політико-адміністративними помічниками, є головною перешкодою, що стоїть на шляху прихильників ідей «мале — прекрасне». Але вірити в те, що Західна Європа, Австралія та Азія стануть вільними від ядерної зброї постіндустріальними суспільствами чи зонами, у той час як американські бази продовжують захищати західні економічні й політичні інтереси, є сміховинним. Що ж до країн Східної Європи, Тоффлерова порівняльна соціологія, що охоплює східноєвропейські країни загальною назвою індустріальних суспільств Другої Хвилі, натикається на рифи аналізу «реальної політики» — тієї самої «реальної політики», до якої він сам голосно закликає. Річ не тільки в тім, що західні капіталістичні військово-індустріальні комплекси боротимуться за кожний дюйм нових ринків, технологій, бюджетних коштів тощо, але й у тім, що будь-який перехід комуністичних суспільств від Другої до Третьої Хвилі неможливий, доки існують НАТО з його політикою «холодної війни», військово-промислові комплекси, внутрішні репресії й авторитарне ігнорування плюралістської децентралізації. У Східній Європі програма побудови атомних електростанцій — з їхніми конструктивними недоліками, які ведуть до катастроф (Чорнобиль), — розвивається під диктаторським контролем, що робить перехід до «м'якої енергетики» Третьої Хвилі ще більш далекою перспективою9. В Японії більшість невійськових високотехнологічних галузей промисловості є надзвичайно прибутковими, але вони надто залежать від вельми внормованих та ієрархічних суспільних і виробничих відносин, які Тоффлер уважає ознакою суспільств Другої Хвилі. У Західній Європі президент Міттеран висунув програму «Еврика» як контрзахід до рейґанівської програми «Зоряних воєн». Потреба зупинити «відплив інтелекту» із високотехнологічних галузей Європи й скласти конкуренцію розвиткові нових технологій у США та Японії є завданням, яке за загальним визнанням невіддільне від військових програм. Якщо не враховувати програму «Еврика», багато європейських корпорацій турбує можлива участь у дослідженнях стосовно програми «Зоряних воєн». Адже неясно, як розподілятиме уряд Сполучених Штатів комерційні вигоди від нових дослідницьких програм. Одне слово, абсолютно незрозуміло, як, на думку Тоффлера, Джонса та інших прихильників «по-стіндустріальної змішаної економіки», можна побудувати мирний, екологічно безпечний світ без драматичного процесу роззброєння, скорочення оборонних бюджетів і радикальних змін у транспортній та енергетичній політиці.

Постіндустріальні теоретики і рух за мир

На противагу до Джонса й Тоффлера, які дуже мало або взагалі нічого не говорять про військово-промислові комплекси й гонку озброєнь, Баро й Ґорц брали помітну участь у широких дебатах у лавах європейських лівих щодо ролі й політики руху за мир10. Хоча вони й не виражають усієї складності й розмаїття позицій, представлених різними пацифістськими рухами, їхній конфлікт навколо основних проблем дозволяє багато чого зрозуміти не тільки стосовно стратегічних питань, пов'язаних із розміщенням крилатих ракет у Європі та відносин між Сходом і Заходом. В одному з наступних розділів я розгляну стратегії, пропоновані постіндустріальними теоретиками для досягнення їхніх соціальних цілей. А поки що варто проаналізувати суперечку між Баро й Ґорцем як приклад різних підходів до проблеми атомної енергетики й індустріалізму, а також до дилеми щодо вибору належної форми оборонної стратегії, над якою б'ються ліві.

Протистояння між Баро та Ґорцем дивує й, однак, є цілком прогнозованим. Обидва є поборниками радикально демократичного, еґалітарного та екологічно свідомого суспільства, обидва критикують обмеженість ортодоксального марксизму. Проте їхні спільні устремління опосередковані впливом різних політичних культур, до яких вони належать. Баро відображає тривогу німців, що живуть на передньому краї конфлікту між Сходом і Заходом. Ґорцева ж реакція на рух за мир опосередкована французькою політичною культурою з її замкненістю й шовінізмом — риси, що не менш виразно проявляються у французьких лівих, очолюваних Міттераном, ніж у французьких лівих, яким вони традиційно притаманні. Тоді як французькі праві сили зухвало проголошують свої націоналістичні шовіністські цінності, більшість французьких лівих (нешовіністи серед французьких лівих дотепер становлять меншість) схвалює майже ідентичну зовнішню й оборонну політику правих, щоправда під гаслами «реальної політики» й універсальної свободи11. Тож, з більшою частиною критики, яку Ґорц і французькі ліві спрямовують проти західнонімецького руху за мир, цілком би погодився Пентагон. Різниця лише в тому, що французи вбирають свої аргументи в абстрактну мову універсальних ідеалів — а відомо ж, що французькі ліві завжди вважали себе їхніми єдиними захисниками. Одначе, коли Ґорц та інші представники французьких лівих партій виступають з критикою західнонімецького руху за мир, що ті начебто обстоюють менш значущі цінності (наприклад, німці нібито цінують батьківщину більше за свободу), важко позбутися підозри у расизмі. У Британії, Голландії, Бельгії та інших країнах також існують сильні пацифістські рухи, але вони чомусь не викликають такої ворожості у французів, як «німецька культура»12. Однак, за іронією долі, загальна теорія Баро щодо співвідношення між ядерним роззброєнням та індустріальною демілітаризацією є не більш переконливою, ніж спроба Ґорца обґрунтувати стратегію ядерного залякування. Утім, не можна ігнорувати Ґорцеву критику західнонімецького пацифістського руху за браком реакції на репресії у Східній Європі, однак, якщо рух за мир хоче зберігати незалежність. Політична діяльність Баро (тобто його активна участь у пацифістському русі) на противагу його глобальної по-стіндустріальної теорії є набагато радикальнішою й конструк-тивнішою за Ґорцев політичний консерватизм-сит-квієтизм, який веде його до схвалення force de frappe[19], та значні витрати на оборону у відповідь на так звану радянську загрозу Західній Німеччині.

Більшість соціал-демократичних та лейбористських політиків у Західній Європі й Австралії можна більш-менш однозначно віднести до таборів лівих чи правих залежно від соціально-економічної та зовнішньої політики. Не випадково більшість соціал-демократів, які належать до правих центристів, підтримують альянс з Америкою, виступають за «змішану економіку» й є опонентами радикальнішої політики соціального забезпечення. Ґорц посідає непересічну позицію, оскільки, хоча він відкидає прозаїчну соціальну демократію на користь утопічних рішень, він також захищає бе їасїо атлантизм (тобто НАТО чи якусь іншу версію Атлантичного альянсу). Згідно з Ґорцем, Західна Європа

потребує того, щоб зруйнувати біполяризацію світової політики й перейти до багатополюсних відносин, оскільки це дозволить їй стати автономним суб’єктом у світовій історії. Для досягнення цієї мети Європа, звичайно, має відмовитися від американської опіки, але не від альянсу. Вона, безумовно, має бути здатною захищати себе сама й розробити власну стратегію залякування (навіть і за підтримки Сполучених Штатів), але вона не має (принаймні на цьому етапі) обов’язково повністю відмовлятися від власної ядерної зброї. Без цієї зброї Західна Європа залишатиметься підпорядкованою стратегії двох світових держав: вона залежатиме від їхніх взаємовідносин13.

У Ґорцевому проекті «нового народження» Європи як автономного суб’єкта у світовій історії є декілька кричущих суперечностей. По-перше, коли Ґорц говорить про європейську ядерну зброю залякування, він конкретно має на увазі ядерний потенціал Франції та Британії. Але чи погодиться решта Європи з тим, щоб потрапити під «опіку» Франції та Британії замість американської? Чи готові європейські нації-держави підпорядкувати свої економічні інтереси, а також свої програми дослідження й розвитку програмам і політиці, що є вигідними передусім для воєнно-промислових комплексів Франції чи Британії? По-друге, невже Ґорц справді вважає, що власна зброя залякування Європи є технічно можливою без насильства з боку Франції стосовно островів та острівного населення Тихого океану? Де в Європі випробовувати нову власну ядерну зброю, щоб при цьому уникнути радіоактивних опадів? Згадаймо про наслідки британських ядерних випробувань в Австралії, після чого Британія стала залежною від дозволу американського уряду випробовувати ядерну зброю на території США (а отже, втратила свою військову незалежність). Чи стане новий «європейський суб’єкт» залежним від залишкового французького колоніалізму, чи ризикне дозволити США контролювати нові європейські системи озброєння й, можливо, шантажувати цим Європу? По-третє, Ґорц припускає, що СРСР «нічого не отримає від ядерного нападу й воєнної окупації Західної Європи»14. Проте він думає, що Радянський Союз створює загрозу для економічних і суспільних відносин Західної Європи за допомогою залякування ядерною зброєю. Очевидно, Ґорц дотепер вірить у можливість локальних ядерних воєн. Однак, навіть якщо усунути американську «ядерну парасольку» з Західної Європи, важко уявити, що якась ядерна держава може сподіватися на те, що локальний перший удар по одній з європейських націй (якщо ця нація опиратиметься шантажу з боку Радянського Союзу) не переросте в повномасштабну ядерну війну — враховуючи вельми специфічні відносини між Сходом і Заходом, небездоганність систем військового командування і т.ін. Навіть більше, висока ймовірність того, що навіть так звана мала ядерна війна викличе ядерну зиму в усьому світі, робить Ґорцеву позицію щодо власної європейської зброї залякування фатально короткозорою й непродуктивною.

Як і багато інших французьких теоретиків, Ґорц не зрозумів фундаментальної різниці між ядерною і звичайною зброєю. Його ядерна «лінія Мажино»[20] спирається на ту ілюзію, що новий «європейський суб'єкт» матиме імунітет від конфронтації двох супердержав, і навіть більше, зможе захистити себе так само, як і за допомогою звичайних озброєнь. Ще важливіше те, що Ґорц прирікає Європу на гонку озброєнь, оскільки «справжня» власна зброя залякування (припускаючи, що хтось вірить у це безглуздя) потягне за собою постійні технічні інновації й вдосконалення зброї масового знищення15. Майбутнє військово-промислових комплексів Західної Європи залежить від того, чи буде обрано варіант, пропонований Ґорцем, чи європейці оберуть стратегію ядерного роззброєння й дистанціювання від блокової політики. Ба більше, володіння власним ядерним потенціалом й великою звичайною військово-промисловою машиною веде не тільки до врятування якоїсь нації від конфлікту й суперництва між супердержавами. Наслідком військової і технологічної могутності є здатність утручатись у справи інших держав, наприклад французька інтервенція в африканські країни. Постіндустріальний світ, що включав би в себе незалежний, але оснащений ядерною зброєю Західноєвропейський блок, навряд чи був би ані безпечним, ані вільним від експлуатації країн третього світу з боку західноєвропейських націй-держав.

Ґорц стоїть на твердішому ґрунті, коли критикує пацифістський рух за недостатню увагу до радянських репресій у Східній Європі16. Серед пацифістів багато людей, що плекають наївні уявлення стосовно СРСР як безневинної жертви американського мілітаризму. Ґорцеву неупередженість (коли він протестує проти радянських репресій так само, як і проти американського імперіалізму) можна тільки вітати — але не тоді, коли ліві рухи продовжують підтримувати НАТО чи АНЗЮС. Солідарність із дисидентами в Східній Європі не слід пов'язувати з питанням ядерної чи неядерної зброї: турбота про дисидентів не є виправданням підтримки політики щодо ядерної зброї Міттерана чи будь-якого іншого політичного лідера. Прирівнюючи сучасний радянський режим до нацистської загрози у 1930-х роках, Ґорц не тільки робить серйозну помилку, але й ігнорує фундаментальну історичну відмінність між результатом суперництва зі звичайною зброєю в руках напередодні 1939 р. і катастрофічними наслідками подальшого педалювання політики, що спирається на ядерну зброю. Відсутність широкого незалежного руху за мир у Франції (відмінного від прорадянського руху за мир, підтримуваного Французькою комуністичною партією), запізніле пробудження багатьох прибічників французьких лівих стосовно радянського ГУЛАГу та нездатність французьких лівих партій протистояти консервативній внутрішній політиці уряду Міттерана і створили той контекст, в якому Ґорц та інші французькі ліві інтелектуали погодилися бе їасїо з запропонованою правими політикою стосовно руху за мир в Європі.