Розділ «5. Звідси — туди»

Постіндустріальні утопісти за своєю особистою діяльністю і кар'єрою (попри їхнє розмаїття) є типовими формами політичного активізму в західних капіталістичних суспільствах. Баррі Джонс є представником усіх тих, хто вважають, що гуманніше по-стіндустріальне суспільство можна створити завдяки активній діяльності в лавах орієнтованої на реформи партії, що належить до політичного «мейнстриму». Олвін Тоффлер намагається чинити вплив на політичних діячів — у приватному корпоративному та урядовому секторах — своєю індивідуалістичною діяльністю через журналістику, книжки та лекції. Свою віру, типову для багатьох теоретиків, які заперечують класову боротьбу, він покладає на так звану креативну енергію й таланти, пов'язані з системою вільного підприємництва — системою, що нібито має трансформувати наявні структури й соціальні відносини на радикально альтернативні. Андре Ґорц також журналіст і публіцист, але його виступи орієнтовані не на корпоративний сектор чи нинішні уряди (хоча Ґорц і підтримує політику Міттерана), на відміну від Тоффлера. Радше Ґорц грає роль лівого незалежного політика, який діє то як теоретик робітничого руху, то як жорсткий критик лівих за консерватизм, короткозорість і нестачу уяви. Головна різниця між Ґорцем і Рудолфом Баро полягає в тому, що останній є активістом альтернативного «постмарксистського» руху, тоді як Ґорц діє як незалежний інтелектуал. Кожний теоретик — і це не дивно — покладається на традиційні партії чи альтернативні рухи, що відповідають його індивідуальним смакам і вільному дрейфові інтелектуальної діяльності. Проте всі чотири теоретики віддалені від революційних рухів у країнах третього світу та від рушійних сил суспільних змін — чи то дисидентів, чи то членів партії — в комуністичних країнах. Постіндустріальні теоретики і так само їхні стратегії є західними чи євроцентричними, попри те, що вони намагаються осмислити перехід до постіндустріального суспільства як глобальне явище.

Я не вважаю, що постіндустріальні теоретики представили переконливі аргументи на користь застарілості теорії класової боротьби (хоч їхня критика справді поцілила у певні дуже важливі обмеження й очевидні слабкості теорії та практики класової боротьби). До того ж те, що вони продовжують використовувати такі поняття, як «капіталістичне суспільство», наперед визначає відповідь на запитання: кого постіндустріальні теоретики вважають рушійними силами змін і як ці рушійні сили можуть трансформувати чи зруйнувати «капіталізм» без традиційного пролетаріату? Безумовно, політичну стратегію не можна зводити до віри в класову боротьбу. Оскільки класи фактично не протистоять один одному як два суб'єкти в конфлікті, «правильний шлях» чи правильна класова стратегія не з'являється само собою тільки внаслідок визнання важливості теорії класової боротьби. І річ не тільки в існуванні численних партій, що намагаються виступати від імені робітничого класу. Між організаціями самого робітничого класу конфліктів не менше, ніж між лівими і правими партіями, якщо не більше. Також відмова від теорії класової боротьби на користь нових суспільних рухів чи нових суспільно значущих питань, наприклад, енвайронменталізму чи фемінізму, не призвела до формування позбавленої суперечностей екологічної чи феміністської свідомості, а про загальноприйняту стратегію годі й казати. Старі розмежування серед лівих між революціонерами й реформаторами виявилися й у нових суспільних рухах, наприклад, розкол на «фундаменталістів» і «реалістів» у теорії та практиці. Далі я покажу, що деякі з розколів у нових суспільних рухах є навіть глибшими, ніж старі розмежування між леніністами і соціал-демократами.

Тоффлер стверджує, що старе протистояння між лівими і правими застаріло так само, як і протиставлення нинішніх капіталістичної та комуністичної індустріальних систем Другої Хвилі32. Він також різко критикує членів західнонімецького руху зелених, що виявляють ностальгію за доіндустріальним минулим й огулом нападають на технологію33. У працях Тоффлера можна знайти вислови на підтримку доволі несумісних практик і теорій, що є типовим для нього. Наприклад, він підтримує робітничий план Лукас Аероспейс34; він обстоює маркетизацію системи соціального забезпечення й освіти35 та дерегуляцію промисловості й, однак, висловлюється за створення нових наднаціональних організацій, що контролюватимуть грошові валюти, побічні ефекти нових технологій, забруднення океану й відкритого космосу36.

Ще важливішим є те, що Тоффлер вбачає дві політичні війни, що відбуваються одночасно. Перша війна, чи боротьба, — це «політика, яка вона є», тобто битви між класами й групами за конкретні здобутки. Друга й ширша форма боротьби є «супербо-ротьбою» між прихильниками старих суспільних відносин Другої Хвилі й ідеологами нової Третьої Хвилі37. Хоча вододіл між ворогуючими силами ще чітко не визначився, найважливіший розкол «тепер відбувається не між багатими й бідними, чи між середнім класом і крайніми верствами, чи між расовими й етнічними меншинами, чи між правими і лівими в традиційному значенні»38. Радше Тоффлер бачить нові й незвичні альянси між усілякими групами та індивідами. Загалом прихильники Другої Хвилі знаходяться зараз при владі, прихильники традиційної політики зосереджені навколо профспілок, світу бізнесу й партій. Ці люди і групи чинитимуть опір урізноманітненню, демасифікації політики, прямій демократії, альтернативам до нуклеарної сім'ї, уважнішому ставленню до навколишнього середовища, руйнації великих бюрократій і справедливішому світовому економічному устрою39. Натомість, стверджує Тоффлер, прихильників Третьої Хвилі характеризувати важче.

Одні з них приходять з «правого» крила Другої Хвилі, інші — з «лівого»: вільні риночники й борці за свободу, неосоціалісти, феміністки, активісти руху за громадянські права, колишні «зразкові» діти і найупертіші з упертих. Одні є активістами зі стажем у русі за мир, інші ніколи в житті не брали, хай там що, участі в маршах і демонстраціях. Одні є глибоко релігійними, інші — заповзяті атеїсти40.

Цікавим у Тоффлеровому аналізі є те, що на відміну від більшості теоретиків, які заперечують класову боротьбу й конфлікти, його плюралістська перспектива «неприєднання» (в термінах лівих і правих) обіцяє серйозні конфлікти і нестабільність.

Тому суперборотьба між цими силами Другої і Третьої Хвиль проходить зигзагом крізь класи і партії, крізь вікові й етнічні групи, сексуальні уподобання й субкультури. Вона реорганізує й перерозподіляє наше політичне життя. І замість гармонійного, безкласового, безконфліктного, неідеологічного майбутнього суспільства, вона обіцяє в недалекому майбутньому загострення кризи й глибокі суспільні потрясіння. У багатьох країнах відбудуться гострі політичні битви й не тільки за те, хто скористається рештками індустріального суспільства, але й за те, хто формуватиме і, зрештою, контролюватиме те суспільство, що прийде йому на зміну41.

Попри насилля, економічну депресію й соціальні конфлікти, які Тоффлер пророкує в недалекому майбутньому, боротьба між силами Другої і Третьої Хвиль не буде подібною до колишньої боротьби авангардних партій, які скидали правлячі еліти. Також суспільство Третьої Хвилі не відбудеться одним серйозним потрясінням42. Натомість Тоффлер бачить нове суспільство продуктом тисяч невеличких «інновацій і колізій на багатьох рівнях і в багатьох місцях протягом кількох десятиліть»43. Урешті-решт, Тоффлер покладається на освічений «новий клас» інформаційного суспільства у справі розширення освіти громадськості й створення нових політичних і суспільних структур, які ігнорують чи не визнають прихильники Другої Хвилі44.

Тоффлерів аналіз — водночас поверховий і проникливий. Поверховий тому, що не важко згадати про велику кількість конфліктів, не уточнюючи при цьому, наскільки вони важливі чи пов'язані один з одним. Проникливим тому, що справді мільйони людей відчувають розчарування від традиційної політики, справді утворюються нові альянси й колишні борці за суспільні зміни в профспілках чи лівих партіях часто є такими ж непримиримими противниками нових суспільних рухів, як і старі консерватори й реакціонери. Ґорц і Баро також поділяють розчарування Тоффлера в традиційних політичних партіях, хоча й ставляться до них ще критичніше за нього. Як і Тоффлер, вони також обстоюють посилення децентралізації й прямої чи напівпрямої демократичної участі людей в інституціях, що пов'язані з їхнім повсякденним життям. Ґорц критикує спосіб, в який політичні партії перетворилися на «паси трансмісії» для державної політики замість того, щоб бути ареною дебатів і визначення політики членами партії45. Баро ще різкіший у своїй критиці. Він не тільки нападає на політику та структури лівих партій46, він навіть розірвав стосунки з так званою антипартією — західнонімецькою партією зелених. У своєму листі про вихід із партії, написаному в червні 1985 р., Баро пише:

Цей досвід змусив мене поставити остаточну крапку в моїй традиційній політичній кар’єрі. Нарешті я зрозумів, що партія є контр-продуктивним знаряддям, що теперішній політичний простір є пасткою, в якій зникає життєва енергія, ба більше, де вона пере-вербовується на службу смерті. Це не відчай, спричинений загальними міркуваннями, це відчай, викликаний конкретними обставинами. Він пов’язаний не з першопочатковим проектом, який сьогодні називають «фундаментальним», він пов’язаний з партією. З мене досить партії. Я не вважаю слушним піти мовчки. Я не розриваю з політикою. Я не прощаюся з інтелектуальною творчістю. Я жадав би щось зробити для створення нового місця й нової практики. Очевидно, що нам потрібен довгий розгін. Ми мусимо ризикнути увійти в холодну воду, якщо ми хочемо синтезувати необхідну речовину, що допоможе нам вийти з індустріальної системи, передусім усередині нас самих47.

Напевно, тисячі членів партії й колишніх членів партії знають, що має на увазі Баро, коли описує партії як «пастку, в якій зникає енергія життя». Але критика звичного політичного процесу з боку постіндустріальних утопістів ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Якщо наша мета — створити егалітарне суспільство, засноване на участі в децентралізованих, маломасштабних інституціях широких мас на місцях, як ми зможемо цього досягти без партій? Навіть більше, якщо політичні партії є насправді «ременями трансмісії» для державної політики, як можуть суспільні рухи не тільки кинути виклик такому станові справ, але й створити альтернативну форму публічного політичного процесу, якщо вони відкидають будь-яку можливість залучення до державних інституцій? Останніми роками ми мали змогу спостерігати появу декількох теорій і стратегій. По-перше, це відмова від усіх партій і спілок і створення нових рухів, що спираються на нову свідомість і новий спосіб життя. По-друге, створення нових партій на основі нових суспільних рухів, що протистоять старим політичним практикам, — нової організації, що є одночасно партією і суспільним рухом. По-третє, боротьба за трансформацію наявних партій і спілок з метою поєднання інтересів старого «червоного» робітничого руху й нових «зелених» суспільних рухів чи створення фундаменту для нових альянсів із цими новими рухами. По-четверте, відмова від усіх рухів — старих чи нових — й побудова нового суспільства за допомогою мікродіяльності на міжосо-бистісному рівні в малих комунах і нових формах виховання дітей. По-п'яте, зосередження на окремих питаннях чи субкуль-турних цінностях як єдина осмислена форма політичного вираження коштом широкого спектра питань, які лише відволікають енергію. Я хотів би проаналізувати деякі з цих стратегій у зв'язку з партіями та суспільними рухами, а також у зв'язку з цілями формування нових постіндустріальних громадських і приватних практик і форм участі.

Постіндустріальні утопісти радше критично, ніж прихильно ставляться до профспілок. Тоффлер пророкує масштабні битви між «виробниками-споживачами» та спілками, подібно до того, як батьки борються зі спілками вчителів, торговці «зроби сам» — зі спілками будівників і т.ін.48. Немає сумніву в тому, що між багатьма людьми, які працюють у неофіційному секторі за низьку платню чи бартер, і профспілковими активістами, які захищають важко здобуті розцінки зарплатні й умови роботи, існує несумісність в інтересах. Тоффлер не тільки не говорить нам, як зберегти рівень життя мільйонів робітників, якщо профспілки втратять свій вплив чи будуть ліквідовані, але й взагалі його уявлення про робітника Третьої Хвилі є вкрай романтичним. За Тоффлером, новий робітник Третьої Хвилі буде радше нагадувати ремісника, ніж некваліфікованого робітника заводу. Профспілкам буде нелегко залучити до себе цих нових індивідуалістично налаштованих «розумових робітників». Вони, як стверджує Тоффлер, «винайдуть власні нові форми організації — з міцнішими зв'язками і менш однотипною працею. І якщо вони все ж таки приєднуватимуться до профспілок, то внесуть важливі зміни до структури, практики й ідеології профспілок»49. Як ці нові організації виглядатимуть — цього Тоффлер нам не каже. Але на противагу Марксу, який стверджував, що фабрична система створила умови для єдності робітничого класу, Тоффлер говорить:

кінець фабричної системи та Ті традиційній формі й перехід до демасифікованого виробництва та розподілу створює контрумови. Останні закладають фундамент для демасифікованих політичних рухів... Думка про те, що розумові робітники об’єднаються, щоб пригноблювати решту суспільства, на мій погляд, є хибною. Сформувати єдину більшість їм буде важче, ніж будь-якій іншій групі50.

Тоффлер, безумовно, має рацію, вказуючи на труднощі, які багато профспілок мають із рекрутуванням нових «розумових робітників». Але чим зумовлені ці труднощі: характером нових трудових процесів чи антипрофспілковим кліматом останніх років у таких країнах, як США та Велика Британія? Мені невідомі очевидні факти, які б свідчили про те, що робітники інформаційного сектору в країнах із сильними профспілками, приміром у Швеції, чинили масовий опір їхньому залученню до профспілок. Ба більше, Тоффлер надто поспішає зі своїм прогнозом, що фабрична система масового виробництва доживає віку. Навпаки, капіталістичне виробництва й надалі залишатиметься масовим виробництвом за своїм характером, але вимальовується тенденція до високого рівня автоматизації підприємств із використанням трьох ключових технологій — комп’ютерний дизайн, групування машинного обладнання в гнучкі системи виробництва та комп’ю-терно-інтегроване виробництво. Навіть якщо ця малоймовірна подія (кінець фабричної системи масового виробництва) станеться впродовж наступних сорока років, безумовно, хибним є те, що більшість робочих місць «сектору послуг» чи «розумових робітників» пропонуватимуть висококреативну й нерутинну працю.

Можна провести паралель між Тоффлеровим суспільством Третьої Хвилі й комуністичним суспільством, змальованим марксистами. Оскільки Маркс і Ленін убачали в профспілках організації з метою захисту від класового експлуататорського суспільства, виникла потреба або виправдати існування профспілкового руху в «безкласовому суспільстві», такому як Радянський Союз, або визначити нову роль профспілок згідно з потребами партії. Подібним чином Тоффлер та інші постінду-стріальні теоретики, схоже, не в змозі дати раду проблемі прав і умов праці робітників. Навіть у найкращих суспільствах, де робочий тиждень був суттєво скорочений, де Тендерні й расові відносини не призводять до нерівних умов праці тощо, проте точиться велика кількість суперечок навколо трудових процесів. Якщо тільки не йдеться про радикально децентралізоване суспільство, що базується на невеличких комунах, має існувати демократична громадська сфера, що принаймні спиратиметься на робітників, організованих у профспілки, які представляють їхні інтереси. Це не означає, що багато теперішніх бюрократизованих і консервативних профспілкових рухів — з їхнім авторитаризмом, сексизмом, расизмом і нехтуванням питаннями екології — збережуть свій вплив чи взагалі існуватимуть. Але будь-який суспільний устрій, що потребує певного мінімального поділу праці, певного мінімального рівня соціального й географічного розмаїття, буде значно менш демократичним без сильного, прямого представництва робітників за допомогою їхніх власних демократично контрольованих профспілок.

Якщо в Тоффлеровій Третій Хвилі залишається мінімальний простір для профспілок, то стратегія Баро є відверто антипроф-спілковою. Ставлення Баро до профспілок чітко виражено в його відповіді на запитання про значення класової боротьби.

Якби до мене звернувся з питанням робітник, який прагне залучитися до політики, я б порадив йому одним мізинцем зачепитися за профспілку, а всіма іншими — за новий суспільний рух. Профспілкова діяльність є ретроградним кроком. Погано, коли Капітал бере більше, ніж мав би, але вся ця захисна боротьба відбувається на каруселі, що гарантує відтворення системи51.

Справді можна згадати зіткнення руху зелених із профспілками в хімічній, атомній енергетичній та інших небезпечних для навколишнього середовища галузях промисловості, тож у звинуваченнях Баро, буцімто профспілки захищають стару систему, чимала частка правди. У відповідь на критику з боку Четвертого Інтернаціоналу щодо того, що екологічний рух є рухом одного питання, Баро стверджує: «Якщо сьогодні справді існує щось таке, що заслуговує налички руху одного питання, то це інсти-туцізована боротьба за заробітну платню, що врешті-решт повністю підпорядкована загальному процесові капіталістичного відтворення»52. З іншого боку, також очевидно, що багато членів профспілок цілком виправдано посідають позицію, протилежну позиції Баро, — ураховуючи нездатність альтернативних рухів чітко визначити, як існуватимуть ці робітники, втративши свою роботу в недалекому майбутньому (яке може тривати впродовж усього життя робітника). Тоді як Баро та інші активісти руху зелених залюбки співпрацюють з профспілками задля досягнення спільних цілей, загальна мета «індустріального роззброєння» ніколи не зможе мобілізувати мільйони робітників, які залежать від системи, заробляючи собі на життя, — хіба що перед лицем величезної катастрофи.

Усі ті активісти нових суспільних рухів, які вважають, що не варто зв'язуватися з профспілками й було б краще, якби профспілки взагалі пішли в минуле, схоже, мають вельми туманне уявлення про владні відносини в сучасних капіталістичних суспільствах. Якщо сильні профспілкові рухи втратять свою впливовість, навряд чи від цього виграють нові суспільні рухи. Якби мільйони членів профспілок залишили свої спілки та ліві партії заради цінностей, які захищають альтернативні рухи, це, безумовно, розчистило б шлях до постіндустріального соціалістичного суспільства. Але подвійний наступ на профспілки з боку нових правих і нових суспільних рухів майже напевно сприяв би послабленню радикальних суспільних рухів в умовах поразки руху профспілок. Це пояснюється тим, що багато соціальних умов, необхідних для формування егалітарного постіндустріального суспільства, приміром, скорочений робочий тиждень, посилення контролю за виробництвом з боку робітників, належне соціальне забезпечення, освіта, медицина і безпека тощо — все це було би майже недосяжним без сильної та організованої робочої сили. Ба більше, це дозволило б агресивному приватному секторові знову ліквідувати навіть ті мінімальні, здобуті у важкій боротьбі форми регулювання й контролю за довкіллям, споживанням і охороною здоров'я заради збільшення прибутків і неконтрольованого зростання. Попри їхню консервативну природу, багато профспілок і традиційних лівих партій відіграють важливу роль буфера між новими суспільними рухами та правими урядами й бізнесом. Правда й те, що залучення профспілок до корпоративного менеджменту, їхня співпраця з урядами й власниками підприємств завдає удару по нових суспільних рухах, наприклад, провокуючи зіткнення членів профспілок з енвайронменталістами. Лейбористська, комуністична і соціалістична партії та профспілки самі розколені на симпатиків і опонентів нових суспільних рухів, і цей розкол постійно відчувається, коли мова заходить про питання прав жінок, екології, миру та ін.

Отже, якщо профспілки зникнуть чи втратять свій вплив у період переходу до постіндустріального суспільства, головними дійовими особами стануть теперішні консервативні партії, бізнесові кола, церква та інші суспільні угрупування, а також організації альтернативних суспільних рухів. Беручи до уваги те, що державний апарат і власність на матеріальні засоби виробництва належить капіталістичним класам та їхнім політичним союзникам, найімовірніше реальної боротьби не відбудеться. Результатом буде формування правих постіндустріальних суспільств, позначених авторитарним технократичним урядуванням і марґіналізацією мас. А серед останніх, ураховуючи подальше зростання високо-технологічних військово-промислових комплексів та збільшення ризику ядерної катастрофи, можна передбачити скорочення середньої тривалості життя. Руйнація чи значне послаблення профспілок у Західній Європі, Австралії, Новій Зеландії та Японії призведе до занепаду лівих центристських політичних партій, чия доля тісно пов'язана з національними робітничими рухами. Ті теоретики, які вітають такий перебіг подій і посилаються на американську модель (слабкі профспілки, відсутність соціал-демокра-тичних партій, велика кількість суспільних рухів та інноваційні приватні підприємства), замовчують погане соціальне забезпечення, великі урбаністичні гетто, кричущі форми нерівності, корупції, насилля й комерціалізації, а про експлуатацію Америкою інших країн і підтримку найжорстокіших режимів від Ель Сальвадору до Південної Кореї годі й казати. Хоча правда і те, що різні робітничі партії правого крила й соціал-демократичні партії також підтримують ці жорстокі режими чи заплющують очі на жорстокості й пригноблення заради торговельних відносин чи американського альянсу, можна з упевненістю сказати, що поразка лівих профспілок і лівих партій не допомогла б поступу демократії за кордоном чи посиленню рівності вдома.