Розділ «5. Звідси — туди»

Постіндустріальні утопісти

Говорити про потребу в профспілках — це не те саме, що виголошувати апологію нинішній політиці профспілок та їхньому устрою. Так само, як Баро відкидає демонтаж соціальної держави, перш ніж буде створено альтернативну форму соціального забезпечення, так і демонтаж чи відмова від профспілок був би вкрай короткозорим і контрпродуктивним кроком у боротьбі за справедливість і демократію. Серед постіндустріальних теоретиків спостерігається тенденція ставити профспілки та робітників на один щабель із селянами, які чинили опір розвиткові індустріального суспільства. Я погоджуюся з Баро, коли він виступає проти марксистської віри в те, що інтереси європейського робітничого класу збігаються з інтересами решти людства53. Але ж в такому разі жоден клас чи суспільний рух не може апріорі претендувати на представництво інтересів усіх людей у світі. Так само, як не існує суто класової перспективи, не існує і єдиної «профспілкової» точки зору, організаційної структури та способу дії. Профспілки самі схильні до численних розколів і є місцями боротьби навколо пошуків відповіді на запитання: як реагувати на нові технології, безробіття та проблеми «соціального захисту»? Думка про те, що профспілки є лише історичним вираженням певного етапу історії — індустріального чи Другої Хвилі — і вони зникнуть, подібно до того, як зникли селяни, є водночас спрощеною і небезпечною для майбутніх інтересів «постіндустріальних робітників».

Політичні партії

Баро, Ґорц і Тоффлер — на відміну від Баррі Джонса — погоджуються в тому, що наявні політичні партії або застаріли, або нездатні виражати й представляти інтереси все більшої кількості людей, роздратованих чи розчарованих нехтуванням з боку партій питаннями, які ставлять нові суспільні рухи. Особливо різким є Баро в своїй критиці соціал-демократичної, лейбористської та комуністичної партій, що працюють, власне, на індустріальну систему й запозичують риторику суспільних рухів (наприклад, екологічного й пацифістського), уникаючи фундаментальних змін у політиці54. Конфлікти всередині західнонімецького руху зелених навколо питання, чи повинна партія стати «анти-партією», суспільним рухом або радикальною парламентською партією, добре описані в працях Баро, що з'явилися останніми роками55. Далі я ще звернуся до позиції Баро щодо ролі суспільних рухів.

У попередньому розділі я розглянув проблеми, що виникають у нових суспільствах, які базуються на великій кількості децентралізованих груп і в яких недостатньо розвинута національна громадська сфера. Роль політичних партій є особливо значущою в будь-якій концепції постіндустріального суспільства і ще більш значущою — в концепції переходу до цього нового суспільства. Усі теоретики постіндустріалізму висловлюються за мирний перехід, хоча й визнають, що при цьому можливі численні конфлікти, навіть із застосуванням насильства56. Однак, окрім Джонса, який уважає, що перехід до постіндустріалізму відбуватиметься за допомогою традиційних партій, профспілок, бізнесових угруповань і суспільних рухів у повільно еволюціонуючій «змішаній економіці», постіндустріальним теоретикам, схоже, бракує відчуття реального політичного виміру. Інакше кажучи, з їхніх праць можна вичитати багато про потребу в нових суспільних відносинах, організаціях і практиках, можна також багато вичитати про те, що нинішні суспільства працюють не належним чином, але дуже мало можна прочитати про те, як дістатися звідси — туди. Тоффлер закликає до нового типу чуйного політичного лідерства і змальовує картину демасифікованих місцевих політичних організацій, які співіснуватимуть із новими наднаціональними партіями57. Цей сценарій узгоджується з Тоффле-ровою тезою про застарілість нації-держави та хвилю децентралізації, поєднаної з інтернаціоналізмом. Проте відсутні будь-які інституції, що забезпечили б опосередкування, тобто в тому сенсі, в якому національні партійні структури інтегровані в національний комплекс державних інституцій з усіма відповідними юридичними, політико-економічними і культурними відносинами.

Цілком імовірно, в процесі того, як змінюватимуться соціально-економічні відносини в результаті міжнародного й непередба-чуваного розвитку, виникатимуть нові політичні сили, нові способи організації та нові суспільно значущі проблеми. Але це туманне прогнозування приховує чи замовчує вирішальні питання, приміром, щодо ролі основних політичних партій і те, як їхні владні структури можуть бути демасифіковані, роздроблені чи ліквідовані задля формування нових децентралізованих суспільних сил чи нових глобальних координуючих партій. Тоффлер, Ґорц і Ба-ро гадають, що ми якимсь чином потрапимо до постіндустріаль-ної утопії завдяки стрибку в свідомості, тотальному звільненню від теперішньої системи і спонтанному або свідомому механізму саморуйнування, запущеному всіма політично закріпленими інтересами, що керують теперішніми приватними та громадськими інституціями! Навіть якщо ми разом із Тоффлером припустимо, що перехід відбудеться без численних битв на всіх рівнях між прихильниками Другої і Третьої Хвиль, цей еволюційний процес лише перенесе політичні конфлікти у вторинні чи епіфеноме-нальні побічні продукти мікро- та макропроцесів у економічній і соціальній сферах. Наприклад, багато авторів визнають, що національні державні інституції та великі приватні корпорації мають значно більші владу і вплив, ніж тисячі місцевих рад, груп і малих підприємств. Теоретики постіндустріалізму не кажуть нам, як децентралізована чи демасифікована політика вийде з надр масових, бюрократизованих політичних партій, якщо громадяни дедалі частіше відмовляються від участі в національній політичній боротьбі. Так само на наднаціональному рівні (наприклад, в Європейському парламенті тощо) ми бачимо, що основні ідеологічні блоки членів Європарламенту проводять політику, що продовжує політику їхніх національних консервативних, соціалістичних та інших партій. Інакше кажучи, як усі невдоволені й відчужені громадяни можуть здійснити свою волю, якщо влада й процес прийняття рішень залишаються в руках традиційних партійних машин? Можливі три відповіді:

1) масовий вихід із політичних партій;

2) тиск на наявні політичні партії зсередини і ззовні за допомогою масової мобілізації та довгий марш усіма інституціями;

3) створення нової радикальної партії, заснованої на принципах здійснення децентралізації та передання влади центром усьому народові.

До свого виходу з партії зелених у 1985 р. Баро захищав поєднання третьої і другої стратегій, оскільки все ще вважав, що політична партія є цінним, хоча й не єдиним засобом здійснення змін. Фактично Баро коливався між створенням радикальної партії чи руху і відразою до спільної влади парламентських партій. Не слід забувати, що перспективи й стратегії, які обстоюють теоретики постіндустріалізму, були сформульовані під значним впливом електоральних процесів у їхніх власних країнах. Наприклад, кінцевий вихід Баро з партії зелених був тісно пов'язаний із внутрішніми дискусіями в русі зелених навколо питання, чи слід їй лишатися в опозиції, чи увійти до коаліції з соціал-демократами у відповідь на політичні поступки58. Баро скритикував соціал-демократів і профспілки як «інституціональні тюрми», чиї стіни не повинна цементувати ще й участь партії зелених. Натомість Баро заявив, що рух зелених «має вітати, підтримувати, заохочувати внутрішній занепад старих, пов'язаних із державою організацій, який підштовхне нас до того, щоб перенести наші надії на щось зовсім інше й перестати бути молодшими партнерами»59.

Відмова від коаліції з соціал-демократами та подібними партіями в інших західних країнах не означатиме відмови від партійної політики як такої. Відкидаючи партійну політику назавжди, Баро має запропонувати концепцію стратегії, що покладе край системі ззовні «стін держави». До того як залишити партію зелених, Баро захищав нову версію старої леніністської теорії «подвійної влади». Замість робітничих рад, які були основою для влади, альтернативної до буржуазної держави, Баро підтримував ідею паралельної інституції — «громадянський парламент», — яка виразила б цінності альтернативних суспільних рухів на відміну від провладних інтересів, представлених традиційними партіями60. Хоча цей «громадянський парламент» не задумувався як справді альтернативний парламент, Баро, однак, усе ще мислив у історичних рамках парламентарного політичного представництва. Якщо повністю відмовитися від партій, чи то традиційних, чи то партії зелених, потрібно дати відповіді на фундаментальні питання щодо організації політичного процесу в альтеративному суспільстві. Можна згадати інші політичні традиції минулого, приміром анархізм, які також обстоювали організацію суспільства без партій і бюрократії. Теорія Баро близька до таких уявлень про маломасштабну політику «віч-на-віч», про делегатів і федеративні структури, які уникли б рутинізованих партійних платформ, національних виборчих кампаній і решти традиційних пасток, пов'язаних із нинішніми партійними машинами. Але хоча я також уважаю, що можливими є багато нових форм прийняття рішень на місцевому, регіональному та національному рівнях, що теперішні форми представницької демократії є вкрай бюрократизованими, обмеженими і багато в чому недемократичними, я не думаю, що в справді демократичному й плюралістичному соціалістичному суспільстві можна обійтися без політичних партій взагалі.

Баро не вказав, як його «базові комуни» будуть пов'язані між собою на економічному та соціокультурному рівнях. І так само уявлення про велику кількість децентралізованих комун за браком регіональних чи національних парламентів (чи законодавчих органів, чи рад — назва не надто важлива) є рецептом диктатури або хаосу. Якщо вдасться створити нові «громадянські парламенти», це практично гарантовано створить умови для нових угруповань, фракцій, блоків чи партій — і це позитивна ознака здорової демократії. Інакше кажучи, Баро пропагує перехід до нового суспільства за браком діяльності партій. Отже, схоже, суспільство, якого він прагне, — це суспільство, де політика як вид діяльності взагалі не існуватиме, тобто суспільство перманентної гармонії, примирення з природою і т.ін. Але ж це антидемократія, суспільний устрій спонтанної чи «природної» згоди — щось взагалі невідоме людській теорії і практиці.

Як я вже згадував у розділі 4, нова демократична громадська сфера повноважних, децентралізованих й різноманітних місцевих спільнот потребує комплексу національних і регіональних державних структур для підтримки правових, економічних, освітніх і культурних цінностей і практик, а також тих громадян, що належать до місцевих спільнот, які потерпають від нестачі матеріальних і культурних ресурсів, і для врегулювання багатьох суперечок і конфліктів, що нікуди не подінуться в передбачуваній суспільній формації. Поєднання місцевої, прямої демократії та нових на-півпрямих демократичних структур на національному рівні дуже ускладнить життя для традиційних політичних партій, якщо не унеможливить їхнє існування. Такий перебіг подій слід вітати, тому що дуже багато громадян у сучасних суспільствах мають збідніле уявлення про можливості демократичної участі й часто ототожнюють демократію з ритуалом голосування. Але нові демократичні партії мусять відігравати важливу роль як організації, що виражатимуть цілий спектр інтересів, і як рушійні сили великих політичних змін у тривалому процесі переходу від бюрократизованої до низової демократії. Цілком можливо, що за нових демократичних законодавчих органів і місцевих рад статус політичних партій майже не відрізнятиметься від статусу інших груп лобіювання та організацій меншин. Але для існування нової постіндустріальної демократичної громадської сфери важлива інституційна можливість самоконституювання громадянами партій чи будь-яких інших організацій для здійснення демократичної політики.

Якщо Баро хотів би вийти за межі корумпованої політичної практики інституцізованих партій, Тоффлер і Ґорц кожен з своїх причин не в змозі запропонувати адекватний інституційний механізм чи процес, який був би дієвою альтернативою до політичної партії. Тоффлерове бачення проліферації численних дема-сифікованих груп тиску — нова політика меншин на противагу політиці партій більшості — є утопічним продовженням старої американської мрії61. Ця мрія американського плюралізму завжди зазнавала катастрофи при зіткненні зі скелями «великого уряду» та «великого бізнесу». Народ маленьких міст проти політиків у Вашингтоні. Проблема полягає в тому, що Тоффлер не пояснює, як новий напір Третьої Хвилі зможе здолати політиків, що розпоряджаються мільярдами доларів, усю індустрію професійних лобі й електоральну систему, налаштовану проти третіх партій. Тоффлерова перехідна політика так само нереалістична, як і його уявлення про транснаціональні приватні корпорації, що будуватимуть мирне постіндустріальне суспільство, вільне від деструктивної діяльності зорієнтованих на прибутки високотехнологічних військово-промислових комплексів. Навіть якщо традиційна політична система була зруйнована під час описаної Тоффлером боротьби, залишається невизначеною вся життєво важлива сфера оподаткування й представництва, зважаючи на туманне уявлення Тоффлера про наднаціональні структури й місцеву демократію. Як і у випадку з Баро, симпатія Тоффлера до децентралізації й «виробництва-споживання» передбачає самодостатню місцеву політику. Для координуючих інституцій та інституцій-попередників, украй необхідних для мирної співпраці спільнот, не залишається інституційного простору — хіба що для далеких, наднаціональних структур.

Ще двозначніша позиція Ґорца щодо перехідної політики. З одного боку, Ґорц є одним із небагатьох постіндустріальних теоретиків, які виступають за необхідність державних інституцій. З іншого боку, його дуалізм гетерономної і автономної сфер не залишає місця для політичного опосередкування. За Ґорцем, кожен матиме три рівні діяльності:

1) гетерономна, макросоціальна робота, організована в усьому суспільстві, що дозволяє йому функціонувати та забезпечувати базові потреби; 2) мікросоціальна діяльність, що організується самостійно на місцевому рівні й спирається на добровільну участь, крім тих випадків, коли вона замінює макросоціальну роботу по забезпеченню базових потреб; 3) автономна діяльність, що відповідає бажанням і проектам індивідів, сімей та малих груп. Як проміжний рівень, який поєднує соціально необхідну, гетерономну роботу й автономну діяльність, що визначається виключно індивідуальним вибором, другий рівень, отож, є соціальною тканиною громадянського суспільства. Це рівень дискусій і компромісів, рівень, де виробляються рішення щодо того, що є необхідним і бажаним, рівень конфліктів і формування планів на майбутнє...62

Ця програма здається розважливою доти, доки ми не зрозуміємо, що Горців мікросоціальний рівень конституюється лише на місцевому рівні, натомість гетерономна макроробота конституюється на національному та глобальному рівнях. Якщо всі конфлікти, компроміси й дискусії відбуватимуться на проміжному рівні, тоді як буде здійснюватися координація мак-рорівня та як визначатимуться макрополітичні рішення? Як може Ґорц перекладати важливі функції національних державних інституцій і гетерономну роботу на численні мікросфери місцевих спільнот? Адже він сам стверджує необхідність більших державних інституцій. Якщо ми ведемо мову не про утопію, керовану президентськими указами, то альтернативне суспільство Ґорца має забезпечити політичні інституційні процеси з метою самоорганізації та демократичної імплементації макросоціальної політики.

Можливо, не випадковим є те, що Ґорц значно чіткіше визначає недоліки політики традиційних партій і профспілок, ніж принципи демократичного громадського інституційного процесу, що узгоджує державне планування, з одного боку, і місцеву та індивідуальну автономну діяльність, з другого. Його прихильність до поняття «неопролетаріат» свідчить про те, наскільки Ґорц відійшов від інституцізованої класово обґрунтованої політики й перейшов до аморфного й неорганізованого «антисистемного» екзистенціалізму «неопролетаріату». Цікаво зауважити, що на Ґорца справили вплив праці Антоніо Неґрі. Він та інші італійські теоретики також стверджували, що новий пролетаріат, який складається з безробітних, студентів та інших верств, виник у надрах розвиненої капіталістичної «соціальної фабрики»63. Поділ суспільства на новий пролетаріат (чи «неопролетаріат») і привілейовані традиційні робітники підштовхнув різних італійських радикалів (упродовж 1970-х і 1980-х років) до цілої низки актів конфронтації з традиційними лівими: від словесних випадів до тероризму. Вийшовши за межі традиційної політичної системи, терористи в Італії та інших капіталістичних країнах діяли за принципом «кінця політики», замінивши демократичне обговорення й діяльність масового руху насильницьким «волюнтаризмом» (і все в ім'я пролетаріату). Ґорців рецепт знаходиться на півдорозі поміж насильницькою реакцією марґіналізованих верств та індивідуальним відходом (з політичної арени) всіх тих, хто вважають, що суспільні зміни можуть відбутися завдяки альтернативним способам життя на міжособистісному рівні. Ґорц визнає, що і тероризм, і особистий відхід є рецептами тріумфу статус-кво. Але його постіндустріальний «неопролетаріат» за описом збігається з наявним нині, але не озброєним теорією організації чи політичного вираження. Як може «неопролетаріат» побудувати постіндустріальний соціалізм, якщо він вийде із системи? Ґорц прощається з класово обґрунтованою політикою, але робить крок назустріч аполітичній і неорганізованій масі. Він говорить про перебудову лівого руху навколо нових питань (приміром, самостійна організація робочого часу), але не постулює ані нових організацій, ані нових процесів. Ґорців вибір, схоже, коливається між відродженим лівим політичним активізмом, що спирається на партії, профспілки та суспільні рухи, і неорганізованим спонтанним бунтом. Ми знаємо, чого прагне Ґорц, але не знаємо, як, на його думку, ми зможемо цього досягти.


Суспільні рухи, державна влада й альтернативна політика


Останніми роками стало дуже модним заміняти теорію класової боротьби теорією нових суспільних рухів. Такі автори, як Турен, Коген, Едер і багато інших, сфокусували свою увагу на «Солідарності», рухові за мир, зелених і рухові за права жінок як прикладах нової політики, яка відображає застарілість класової боротьби64. Але попри багато цінних думок, що запропонували нам ці теоретики щодо природи і практики цих рухів, їхні здогади тонуть у безкінечних типологіях і протиставленнях старих і нових політичних рухів, де майже нічого не говориться про здатність суспільних рухів покласти край теперішній структурній диференціації й інституцізації політичного прийняття рішень у державних і приватних організаціях і апаратах. Одна річ пропонувати нові суспільні рухи як рушійні сили переходу від індустріального до постіндустріального суспільства, і зовсім інша — думати про політичну боротьбу і не думати про те, чи реалістичними є кінцеві цілі цієї боротьби. Інакше кажучи, нові суспільні рухи загалом сприймаються як реакція проти бюрократизації, одержавлення, корпоративізму й «колонізації життєвого світу» чи технократичного втручання в усі аспекти громадянського життя й фізичного існування. Ба більше, боротьба між суспільними рухами і традиційними політичними способами дії помилково змальовується як боротьба «громадянського суспільства проти держави». Це тому, що нові теоретики суспільних рухів не роблять належного розрізнення між «державною» у вузькому значенні політичної адміністрації (тобто уряду вільно обраних міністрів, однопартійних диктаторів чи військово-бюрократичних режимів) і державними інституціями в ширшому значенні як частини того, що називається «громадянським суспільством», наприклад, послуги освіти, соціального забезпечення, транспортні, медійні та інші національні й місцеві послуги, а про націоналізовані галузі телеко-мунікацій, електроенергетики, виробництва і т.ін., годі й казати. Отже, суспільні рухи існують як усередині великої держави (наприклад, «Солідарність» чи студентські рухи в державних університетах), так і за межами державних інституцій, подібно до того, як робітники та їхні профспілки існують як в приватному бізнесі, так і в державних інституціях.

З одного боку, зрозуміло, наприклад, що багато екологічних чи феміністських організацій знаходяться в прямій опозиції до урядової політики, практики й потенційного законодавства. Але, з іншого боку, суспільні рухи є не більш «природними», ніж класи. Інакше кажучи, жінки, енвайронменталісти, пацифісти, геї тощо мають готову ідентичність як суспільний рух не в більшій мірі, ніж робітники мають природжену класову свідомість. Радше індивіди стають активними, залучаючись до певних організацій, чи підтримують у вільно обраний спосіб (через марші протесту чи спосіб життя) деякі чи всі вимоги, висунуті певними організаціями чи коаліціями. Усередині нових суспільних рухів існує стільки ж політичних поділів — поділів між революціонерами, реформаторами, фундаменталістами і прагматиками, — скільки й усередині робітничих рухів. Клаус Оффе вказує, що суспільні рухи часто нездатні йти на компроміси, як це роблять політичні партії чи профспілки, тому що вони обстоюють цінності, які не допускають переговорів, приміром, скорочення атомної енергетики є так само неприйнятним, як і повне покладання на неї65. Хоча Оффе та інші теоретики нових суспільних рухів зазначають усі конфлікти й поділи всередині суспільних рухів, вони не говорять про те, що суспільний рух не може функціонувати як організація чи як діяч, який бере участь у переговорному процесі з іншими організаціями чи укладає союзи. Наприклад, певні групи жінок (що не належать до «феміністського руху») беруть участь у переговорах чи боротьбі. Це теоретичне розрізнення важливе, оскільки значна частина літератури, присвяченої питанням суспільних рухів, незадовільна. Розуміння суспільних рухів як рушійних сил історії створює небезпеку впадання в нову форму субсти-туціоналізму. Тобто нові суспільні рухи проголошуються субститутом, чи заміною, класу пролетарів як суб'єкта історичних змін. Це хибне тлумачення тягне за собою всі старі проблеми, пов'язані з тезою про те, що класи є організованими суспільними діючими силами.

Поділи всередині західнонімецького руху зелених є гарною ілюстрацією обмеженості нової теорії і практики суспільних рухів. В аспекті практики Баро представляє всіх тих фундамен-талістів у русі зелених, які відкидають компроміс із системою, «обмеження» на озброєння чи експерименти з тваринами і хочуть повністю покінчити з ними66. Фундаменталізм Баро якісно відрізняється від старого поділу на революціонерів і реформаторів. Якщо революціонери нападали на реформаторів за співпрацю з системою, то це не тому, що вони вважали, буцімто парламентська тактика є обов'язково поганою. Навпаки, вони стверджували, що стратегічні альянси з неробітничими класовими організаціями є тимчасовою необхідністю. «Зелені» фундамен-талісти протистоять «реалістам» не через різницю у виборі методів, а через «екокатастрофи», яка насувається і яку «обмежені реформатори» віддаляють, але не відвертають. Якщо Баро та його прибічники вважають, що індустріальна система як така приречена і що компроміс із цією системою є повторенням чи поновленням традиційної політики, то, звичайно, будь-які контакти з державними інституціями стають неможливими. Але як тоді суспільні рухи можуть взагалі провадити традиційну політики, якщо вони грають у гру «все або нічого»? Леніністи вірять у необхідність авангардної партії, яка має зростати, допоки буржуазну державу не буде зруйновано. Що ж до прихильників нових суспільних рухів, то вони мають або сподіватися на послаблення чи навіть відмирання системи, або увійти в пряму конфронтацію з державною владою.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Постіндустріальні утопісти» автора Франкел Борис на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „5. Звідси — туди“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи