Розділ «Передмова»

У час, коли політичні та суспільні організації, фокусуючись на конкретних проблемах, демонструють таку саму вузькість погляду, яка притаманна академічним фахівцям, виникає нагальна потреба у ширшому баченні. Ця книжка є продовженням моєї праці «По той бік держави? Домівні теорії та соціальні стратегії» (1983) і розглядає низку питань, таких як соціальне забезпечення, оборонна політика та культурний розвиток, котрі були залишені в ній поза увагою за браком місця. Виснаження традиційних лівих партій також спонукало мене приділити більше уваги ідеям і практичній діяльності багатьох із тих груп та індивідів, що належать до інших рухів: альтернативних, «мале — прекрасне», руху зелених. Уже довгий час я відчуваю незадоволення з приводу роздробленості антикапіталістичних суспільних рухів — а надто з приводу відкритої ворожості між червоними та зеленими. Але якщо у дослідженні «По той бік держави?» були проаналізовані слабкості ортодоксальної марксистської теорії та альтернативних економічних програм лівого мейнстриму (особливо програм лейбористської та соціалістичних партій у Західний Європі), предметом критичного аналізу в «Постіндустріальних утопістах» є не-марксистські радикальні та альтернативні теорії. Якщо ліві не здатні дослухатися до екофеміністської та екопацифістської критики теперішніх суспільств, вони прирікають себе на майбутню політичну консервативність і марґіналізацію. Утім без політичної й економічної сили та досвіду лейбористський, альтернативний рухи, а також зелені так само приречені плентатися у хвості тих консервативних політичних сил, що загрожують майбутньому всієї планети.

Коли навколо точиться стільки розмов про постіндустріальне суспільство — чи то у формі праворадикалістських прогнозів щодо реструктуризації, чи то немарксистських альтернатив до теоретичної збанкрутілості й склерозу парламентських лівих партій, — залишається лише пожалкувати з того, що багато хто на лівому фланзі воліє радше жити минулим, ніж поглянути у вічі теперішньому й найближчому майбутньому. Надто довго лейбористські, соціалістичні й комуністичні партії (з деякими невеличкими винятками) нападали на енвайронменталістів і феміністок, або нехтували ними чи в кращому разі обмежувалися реверансами в їхній бік. Катастрофи, такі як Чорнобиль, одразу ж примусили навіть ці зашкарублі партії й союзи стурбовано замислитися. Одначе поки не буде зроблено серйозних і щирих спроб розробити екосоціалістичні політичні стратегії й покласти край відчуженості та ворожості між традиційними лівими і новими суспільними рухами, спрямованість, порядок денний і межі публічного дискурсу визначатимуть старі й нові праві. Мабуть, ніхто не демонструє такої короткозорості («прагматичності»), як лейбористська чи соціалістична партія в передчутті електорального успіху чи під час електоральної гонитви. У ці періоди всі лейбористи припиняють суперечки заради «електоральної солідарності» чи змобілізовую-ться, щоб дати відсіч критиці «ультралівих» і зелених. Тимчасова «електоральна солідарність» швидко поступається місцем відкритому внутрішньопартійному поділу на фракції між лівими й правими, а можливість створення нових альянсів з альтернативними суспільними рухами вкотре залишається невикористаною чи відкладеною до наступної екосоціальної кризи.

Упродовж останнього століття соціалістичний рух створював теорії навколо проблеми (і боровся з нею), як розвинути класову свідомість у більшості робітників. Проблеми, що стоять перед радикалами сьогодні, ще складніші. Це не тільки одвічна проблема, як змобілізувати робітничий клас на антикапіталістичні дії, але й необхідність допомогти лівим партіям і союзам усвідомити вкрай обмежену й часто вельми консервативну природу їхніх програм і практик. Не дивно, що багато членів руху зелених та інших альтернативних рухів убачають у традиційних лівих радше частину проблеми, ніж частину рішення. Невже лишається тільки спостерігати невщухаючу ворожість між силами традиційних червоних лівих і нових альтернативних зелених, чи все ж таки є третій шлях? Найперша потреба полягає в тому, щоб украй серйозно поставитися до ідей і практик обох угруповань. Сподіваюся, що цю книжку прочитають й обговорять як червоні, так і зелені активісти, а також усі ті, кого цікавить можливе майбутнє, що на нас чекає.

Я хотів би подякувати таким людям за їхню неоціниму допомогу в написанні цієї книжки. По-перше, особлива подяка Алану Робертсу, який довго й напружено працював над покращенням її тексту. Повністю чи частково текст прочитали й висловили важливі думки й критичні коментарі Пітер Бейлгарз, Ричард Тантер, Джон Вайзмен і Джуліан Тріадо. Я б також хотів подякувати Тоні Ґідденсу за його допомогу й підтримку і Політі Пресс і Безил Блеквелл (а надто Анні Оксбері) за їхнє сприяння виданню цієї книжки. Особлива подяка Лорі Ґрем і Ґаббі Моретті, які невтомно працювали за комп'ютером. Зрештою, я хотів би подякувати моїй матері Тані, яка й цього разу надала мені важливу підтримку, без якої ця праця не могла б бути написана.

Борис Франкел

Червень 1986

Уже кількість цих образів майбутнього, що рясним дощем сиплять на нас нині з телевізійних екранів, книжкових кіосків і сторінок преси, змушує нас поставитися до них серйозно. Вони репрезентують утопію капіталу, його постіндустріальну обіцяну землю: фантастичний міраж, що так дражнить тих, хто знемагають від спраги в економічній пустелі. Легко зрозуміти ідеологічну роль цього планованого постіндустріально-го суспільства, адже воно репрезентує небезпечну машкару, що відкриває шлях ілюзорної втечі від тривог, пов’язаних із сьогоднішніми рішеннями й подіями. Пропонуючи потенційний вихід із теперішніх негараздів, потоки електронного футуризму заповнюють ідеологічний вакуум. Слід додати, однак, що він виготовлений за образом соціалістичного суспільства і є карикатурою на нього.

Френк Вебстер і Кевін Робінз,

«Інформаційна технологія: футуризм, корпорації і держава» («The Socialist Register», 1981)

Але я вважаю, що навіть Маркс був іще надто зв’язаний поняттям безперервного прогресу, тож навіть його ідея соціалізму, мабуть, не є — чи вже не є — рішучим запереченням капіталізму, якою вона мислилася. Тож, сьогодні поняття кінця утопії має на увазі необхідність принаймні дискусії про нове визначення соціалізму. Ця дискусія мала б відштовхуватися від питання, чи не належать найважливіші елементи Мар-ксового поняття соціалізму до нині застарілого ступеня в розвитку продуктивних сил.

Герберт Маркузе, «Кінець утопії»

(«Ramparts», квітень 1970)