Розділ «5. Звідси — туди»

Постіндустріальні утопісти

Для того ж, хто не вірить ані в насилля, ані в компроміс, як Баро, не може бути жодної перехідної політики, а тільки колапс старої та заміна її новою. У такому разі життя в суспільному русі має бути зорієнтованим на піднесення рівня свідомості, месіяністичне пророцтво щодо неминучої катастрофи (внаслідок ядерної війни чи екологічного спустошення) та відхід до мікрополітики маломасштабних відносин «віч-на-віч» чи квазі-релігійної, сектантської діяльності. Приклади для теперішнього покоління Баро шукає в минулих духовних і релігійних устроях67. Але історія людства не знає прикладів суспільств, які б поверталися до простіших, менш складних організаційних форм життя, хіба що після природних чи суспільних катастроф (зазвичай воєн). Релігія завжди проповідувала відмову від мирських надбань, але без особливого успіху. Масова мобілізація селян чи робітників упродовж історії була можлива завдяки обіцянкам радше багатшого матеріального життя й більшої свободи, ніж демонтажу всієї системи виробництва.

Я мушу погодитися з Баро: ортодоксальна марксистська віра в те, що соціалісти зможуть скористатися засобами виробництва, створеними капіталістами, є не тільки глибоко консервативною, але й абсолютно несумісною з побудовою постіндустріального соціалістичного суспільства. Хоча я за демонтаж військово-промислових комплексів та інших антигуманних засобів виробництва, це не означає підтримку повного «індустріального роззброєння». Якщо Баро має рацію стосовно індустріальної системи (і багато його попереджень заслуговують на увагу), це веде до глибоко песимістичних політичних висновків — ураховуючи його відмову від традиційної політики. Адже якщо мільйони робітників не можуть бути впевнені в тому, що вони отримають альтернативну роботу, соціальне забезпечення тощо під час мирного переходу від приреченого в екологічному сенсі інду-стріалізму до екопацифістського постіндустріалізму — а ніщо не свідчить на користь того, що Баро хоче або може вирішити чи принаймні звернути увагу на цю проблему, — то остаточним результатом, у разі якщо ми приймемо хід думок Баро, має бути кінець світу.

Я не вважаю, що справи стоять так погано, як їх змальовує Баро, хоча я повністю погоджуюся з багатьма конкретними прикладами руйнування довкілля, які викликають тривогу в Баро та всіх інших небайдужих людей. Ще важливішим є інше. Хоча я також багато в чому погоджуюся з критичними виступами феміністок, енвайронменталістів, геїв та інших активістів нових суспільних рухів, є велика різниця між тими, хто прагнуть розвинути й демократизувати нинішні недемократичні й бюрократичні громадські інституції, та іншими членами нових рухів, що відкидають будь-які форми державних інституцій і прагнуть радикально децентралізованого й дифузного бездержавного суспільства. Організації нових суспільних рухів намагаються запровадити — з перемінним успіхом — «нову політику». Але їх також переслідують проблеми «старої політики»: тенденція до бюрократизації, конфлікти між рядовими членами й лідерами чи «медіа-зірками», нетерпимість до інакомислячих чи ідеологічних поділів, кризи фінансування та неокорпоративізм у розробці політичного курсу. Ці проблеми часто зумовлені необхідністю протистояти системі й водночас намаганнями змусити до поступок чи запровадити нову політику, використовуючи наявні ресурси й інституції.

Більшість організацій нових суспільних рухів фактично більшою чи меншою мірою погоджуються брати участь у сучасних політичних процесах у громадській і приватній сфері, радше ніж відстоювати повний демонтаж усієї системи державних інституцій. Інші наївно зневажають чи ігнорують величезний репресивний державний апарат і ресурси приватних корпорацій, які можуть бути застосовані (і часто застосовуються) проти критиків нинішніх соціально-політичних устроїв. Але ті члени нових суспільних рухів, які обстоюють радикальне антидержавництво та кінець «соціальної держави», схоже, ігнорують думку багатьох громадян, що становлять соціальну базу цих рухів. З соціологічного погляду багато членів нових суспільних рухів походять з тих груп, що їх Оффе називає «декомодифікованими»: студенти, пенсіонери, домогосподарки, які належать до середнього класу, й безробітні чи марґіналізовані люди, що знаходяться осторонь ринку праці, а також багато працівників державного сектору (наприклад, учителі, соціальні працівники), яких консерватори називають «новим класом»68. Тож, уявімо собі перехід до постіндустріального суспільства, під час якого організації нових суспільних рухів ліквідують послуги «соціального захисту», завдяки яким члени «нового класу» мають роботу, чи механізм бюджетних надходжень, що забезпечує пенсії, студентські стипендії й допомогу безробітним для «декомодифікованих» груп. Це неминуче призведе до утворення «правого» постінду-стріалізму чи — що менш імовірно — до бездержавного суспільства, яке не матиме масової підтримки ані з боку робітничого руху, ані з боку «декомодифікованих» груп.

Якщо ми припустимо, що сучасні західні суспільства базуються на комплексних відносинах між домінуючим приватним сектором і широким спектром місцевих і національних державних інституцій (які виконують суперечливі функції сприяння капіталістичним підприємствам, а також легітимації й регулювання криз), то теоретики суспільних рухів мусять показати, що класові відносини, а отже, й співвідношення між класовою владою й державною владою, є менш важливими, ніж відносини між суспільними рухами і державною владою. Якщо ж ми досі живемо в капіталістичному суспільстві, то що ж сталося з класовим пануванням і експлуатацією? Суспільні рухи складаються з людей, які є представниками більш ніж одного класу. Однак це не означає (як мовчазно припускають теоретики суспільних рухів), що нові соціальні рухи замінили класи як соціологічний базис сучасного суспільства. Якщо постіндустріальне суспільство буде безкласовим, то слід показати, як політичні організації (що виражають цінності й інтереси нових суспільних рухів) зуміють подолати чи нейтралізувати владу панівних капіталістичних класів.

Останніми роками стало очевидно, що члени того, що прийнято називати «новим класом», тепер відіграють дуже впливову роль як в традиційних лівих партіях, так і в нових суспільних рухах. Очевидно також, що з припливом представників «нового класу» багато лівих партій у країнах, що входять до ОЕСР, усе менше тяжіють до радикалізму й усе більше — до технократизму чи корпоративізму, оскільки «спеціалісти» замінили соціалістичну політику «тонкою настройкою» кризового менеджменту. З іншого боку, багато представників «нового класу» є противниками технократичних практик. Ці люди й приєднуються до нових суспільних рухів (часто одні й ті самі люди належать і до лівих партій, і до нових суспільних рухів). Однак прикметно є те, що відомо мало випадків, коли організації нових соціальних рухів переслідували цілі, які явно суперечили інтересам «нового класу». Більшість пацифістів, феміністів, геїв, енвайронменталістів чи борців за звільнення тварин здебільшого спрямовували свою діяльність проти капіталістичних підприємств чи структур державного апарату (наприклад, міністерства оборони), що не обов'язково загрожує кількості робочих місць у державному секторі «соціального захисту» на місцевому чи національному рівні. Це не означає, що всі представники «нового класу» в суспільних рухах є егоїстичними й борються лише заради того, щоб підтримати свій комфортний спосіб життя. Але хоча теоретики постінду-стріалізму радо вітають нові «знаннєві еліти» і «новий клас» як рушійні сили суспільних змін, важливо не плекати ілюзій щодо того, як далеко ці спеціалісти готові зайти в своїй боротьбі. Потрібно реалістично визначити ті питання, з яких вони можуть увійти в коаліцію з «декомодифікованими» групами Оффе й традиційними секторами робітничого руху, а також ті питання, стосовно яких це неможливо.

Важливим аспектом нових суспільних рухів є те, що надто багато теоретиків приписують цим рухам власне життя, тобто не пов'язане з дійсними організованими групами, що переслідують конкретні цілі. Але суспільні рухи здатні укладати союзи не в більшій мірі, ніж класи. Радше союзи з іншими групами можуть утворювати конкретні організації чи індивіди, які виражають феміністські чи інші цінності. Коли Оффе розмірковує про три можливих союзи в західних країнах — союз між правою і со-ціал-демократичною лівою партією проти нових рухів чи союз традиційних лівих партій і нових суспільних рухів, — він насправді має на увазі, що нові суспільні рухи не мають організованого життя чи цінностей поза їхнім виявом через конкретні організації чи індивідуальні акції69. Отже, різні переконання й мотивації, пов'язані з класовою приналежністю, можуть підштовхнути членів суспільних рухів до правих чи лівих коаліцій. Це важливо, оскільки може мати як короткострокові, так і довгострокові наслідки. У короткостроковій перспективі усвідомлення того, що суспільні рухи є неорганізованими діючими силами (наприклад, рух за мир складається з нових і старих організацій, таких як церкви й партії), може привести до зосередження на інсти-туціональних процесах, відкритих для суспільної активності. Тобто суспільні групи або діятимуть через легальні канали, або боротимуться з системою через непокору, спротив, насилля чи відмову. У довгостроковій перспективі віра в класову боротьбу, акції нового суспільного руху чи поєднання обох форм боротьби не мають значення. Що має значення, то це спосіб політичного та соціального представництва, запропонований організаціями рухів або запроваджений ними, якщо вони здобудуть перемогу. Якщо нові суспільні групи не зможуть запровадити реальний комплекс інституційних політико-економічних структур, здатний забезпечити нетехнократичну, екофеміністську та децентралізовану небю-рократичну демократію, вся моральна критика сучасності буде марною. Постіндустріальні суспільства можуть виникнути лише з надр теперішніх капіталістичних і комуністичних індустріальних суспільств. Аби бути прийнятним, будь-який проект суспільних змін має забезпечити мінімальні умови й структури, потрібні для існування відкритої, демократичної громадської сфери, максимальної соціальної рівності через культурне розмаїття. Це неможливо за ігнорування необхідної ролі державних інституцій. Інакше вся діяльність активістів суспільних рухів лише вестиме до авторитарного чи диктаторського режиму.

У цьому розділі я намагався показати, що теоретики постінду-стріалізму серйозно нехтують деякими важливими питаннями, що стосуються перехідної політики й альтернативними формами представництва й політичної участі. їхні теорії варіюють від такого нехтування (наприклад, Джонс) до квазірелігійного відходу, поєднаного з сильною опозицією до системи (Баро). Усі ці теоретики відкидають класову боротьбу як первинний конфлікт у сучасних суспільствах, і, однак, усі прагнуть вийти за межі капіталістичних суспільств, якими ми їх сьогодні знаємо. Хоча нові суспільні організації справді поставили багато важливих питань і розпочали важливу боротьбу, постіндустріальні теоретики оминули таке життєво важливе питання, як державна влада, а також пов'язане з ним стратегічне питання трансформації класових і бюрократизованих державних інституцій в їхню постіндустріаль-ну протилежність. Політика й практика, запроваджені феміністками, енвайронменталістами та іншими рухами, ніколи вже не повернуться до класової політики. Але постіндустріальні теоретики не пояснюють, як організації робітничого класу зможуть вписатися в сценарій переходу. Також вони стверджують, але не показують, що робітники виграють від мікроелектронної революції, «індустріального роззброєння», «виробництва-споживання», «електронних котеджів» та інших потенційних змін. Наймані робітники становлять переважну більшість населення капіталістичних країн, проте постіндустріальні теоретики або з неприхованою ворожістю ставляться до робітничих організацій, або розглядають їх як такі, що не матимуть впливу на формування майбутнього. Така короткозорість чи навіть антагонізм є невиправданими й водночас приреченими на поразку.

Попри всі негативні характеристики профспілок та інших робітничих організацій, дуже малоймовірно, що кампанії нових суспільних рухів і цінності, які вони підтримують, досягнуть успіху без масової підтримки від найманих робітників. Але це означає, що активісти суспільних рухів мають якось співпрацювати з політично-економічними структурами наявних державних інституцій для того, щоб замінити старі структури новими. Багато активістів у нових суспільних рухах визнають необхідність співпрацювати, де це можливо, з робітничими організаціями. На жаль, більшість теоретиків постіндустріалізму залишилися утопістами, знехтувавши цими стратегічно важливими відносинами, а разом із тим і політичним процесом заради зручної позиції критиків моралі й футурологів.

Якщо капіталістичне індустріальне суспільство не дозволить нам звернути з обраного ним шляху зростання, ми маємо застосувати всі засоби й усі мотивації — робітничий рух, рух за права жінок і екологічний рух зелених, — аби змінити цей напрям. Останнім притулком, як стверджують марксисти, феміністи та представники руху зелених, є те, що ми маємо знайти шляхи для перенесення процесу ухвалення рішень у низи, тобто передати його самим людям з їхніми надіями й побоюваннями, бажаннями й острахами, очікуваннями й розчаруваннями. Проблема організації суспільних змін є єдиною і цілісною, де всі питання взаємопов’язані й мають вирішуватися комплексно, а не по черзі: спочатку — бомби, потім — біосфера, потім — експлуатація, потім — самоврядування. Нам треба знайти спосіб пов’язати все це в нашій свідомості й у наших моделях альтеративної політичної економії.

Майкл Барратт Браун, «Моделі в політичній економії»

Суспільство, яке пропонує мало інших джерел психічної безпеки й мало інших засобів матеріальної підтримки, ймовірно, змусить людей об’єднуватися в невеличкі групи для самозахисту, а тих, хто не сформують такі групи, залишить ізольованими й занедбаними. Суспільство, в якому домінують чоловіки, можливо, створить умови для приватного життя, в якому чоловіки матимуть привілейоване становище. Потрібно не шукати альтернативу сім’ї — нові форми господарства, забезпечуватимуть усі потреби, які нині забезпечує сім’я, — а зробити сім’ю менш необхідною, створивши найрізноманітніші інші способи забезпечення людських потреб, способи стійкіші й адекватніші, ніж ті, що засновані на припущенні, що «кров людська не водиця».

Мішель Барретт, Мері Макінтош, «Антисоціальна сім’я»

Наступний розділ:

Висновки

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Постіндустріальні утопісти» автора Франкел Борис на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „5. Звідси — туди“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи