Розділ «1. Більше інтеграції чи більше автаркії»

У своїй їдкій критиці нових лівих Ірвінґ Кристол проникливо зауважує, що «відмітними рисами нових лівих є їхня відмова мислити економічно та їхня зневага до буржуазного суспільства саме тому, що це суспільство, яке мислить економічно»1. Тоді як ніколи не бракувало критичних виступів із боку лівих стосовно нинішніх буржуазних економічних теорій і політики, знайдеться зовсім небагато загальних і зв'язних економічних альтернативних програм, висунутих радикалами. Проблема вельми складна. З одного боку, нездатність багатьох радикалів пояснити, як соціалістичні суспільства зможуть добитися максимальної рівності й свободи, не повторюючи уроків нинішніх комуністичних і капіталістичних суспільств, прямо пов'язана з поширеним невмінням мислити економічно. З іншого боку, надто багато людей мислять економічно, але в термінах вузької продуктивності. Утім ніколи не бракувало уявних альтернатив, ідей стосовно перерозподілу багатства, влади та привілеїв. Подібно до колишніх соціальних реформаторів і революціонерів, автори, про яких ітиметься далі, також висувають чимало натхненних і цікавих візій альтернативного майбутнього. Але наскільки життєздатними є ці альтернативи? Чи справді їхні альтернативні соціально-економічні структури зможуть сприяти досягненню цілей децентралізованого, еґалітаристського, екологічно і культурно толерантного суспільного устрою? Ці та інші питання будуть поставлені до по-стіндустріальних теоретиків. Хоча я не думаю, що слід відділяти концепції соціально-економічних структур від життєво важливих проблем, таких як соціальне забезпечення, у цьому розділі я зосереджуся на деяких ключових аспектах постіндустріальних економік, намальованих нашими утопічними теоретиками. Окресливши основні характеристики цих майбутніх економік, я перейду до оцінки переваг і слабкостей цих альтернатив порівняно з сучасними, такими, що занепадають промислово і взагалі та обтяжені проблемами, капіталістичними суспільствами.

Головні характеристики постіндустріальних економік

Спершу складається враження, що всі постіндустріальні теоретики обстоюють економіку, яка спирається на відновлювані джерела енергії, децентралізовані, маломасштабні підприємства, кооперативи, небюрократичні й різноманітні суспільні інституції та культурні практики. Однак, якщо придивитися пильніше, стає зрозуміло, що є фундаментальна розбіжність між, наприклад, Тоффлером, який вірить у транснаціональні постіндустріальні корпорації, і Баро, який захищає радикально антикапіталістичну й антиіндустріальну економіку. Насправді майже немає згоди між Баро, Горцем, Джонсом, Тоффлером та іншими в питаннях географічного чи територіального масштабу постіндустріального суспільства (незалежно від того, чи воно базується на місцевому, національному або наднаціональному рівнях). Немає також згоди щодо того, чи буде воно ґрунтуватися на суміші ринку й плану з перевагою централізованого планування, неринковій, але грошовій економіці чи неринковій, самодостатній автаркії. Крім того, не існує згоди щодо того, повинна постіндустріальна економіка мати високі темпи зростання чи нульові, як вона співвідноситиме-ться з доіндустріальними та індустріальними економіками Третьої Хвилі або чи є комп'ютеризовані «електронні котеджі» сумісними з соціалістичною солідарністю та феміністськими цілями. Це деякі з найважливіших питань, що будуть розглянуті в наступних розділах.

Олвін Тоффлер і Баррі Джонс конструюють свій образ по-стіндустріальної економіки з еклектичної суміші джерел, об'єднаних за допомогою антимарксистської методології. Рудолф Баро та Андре Ґорц покладаються на низку немарксистських джерел, але використовують їх таким чином, що це свідчить про залишковий вплив марксистської спадщини. Незалежно від того, мають постіндустріальні утопісти марксистське чи немарксистське минуле, не можна однозначно стверджувати, що цей фундамент обумовив чіткі висновки щодо їхніх концепцій постіндустріальної економіки. Але це дозволяє пояснити їхні аналізи теперішніх індустріальних суспільств, а також їхні теорії переходу до постіндустріального суспільства.

У той час як марксисти ділять суспільства на докапіталістичні та капіталістичні за способом виробництва (чи суспільні формації, що поєднують обидва способи), Джонс і Тоффлер теоретично є ближчими до Белла та інших нелівих постіндустріальних теоретиків. Це очевидно з їхнього поділу історії на сільськогосподарські чи засновані на землеробстві суспільства, вторинне виробництво чи індустріальні суспільства та інформаційні чи по-стіндустріальні суспільства. Хоча існують суттєві розбіжності між Беллом, Каном і Бжезинські, з одного боку2, і Тоффлером і Джонсом, з іншого, вони розуміють постіндустріальне суспільство як таке, що спирається на капіталістичну чи «змішану економіку» державного та приватного секторів. Джонс також додає ще одну стадію постпослугового суспільства (термін, запозичений ним у американського постіндустріального теоретика Бертрама Ґросса3), що може стати «золотим віком дозвілля та індивідуального розвитку, заснованого на кооперативному використанні ресурсів»4. Джонсів аналіз минулих і теперішніх суспільств, хоча й не стверджуючи, що постіндустріальне та постпослугове суспільство є неминучим, виявляє сильний технологічний детермінізм, вбудований у його теорію суспільної еволюції. Згідно з Джонсом, людство пройшло через неолітичну сільськогосподарську революцію та індустріальну революцію. Доіндустріальні суспільства характеризуються рухом від скотарського пастушого життя до осілого, систематичного виробництва харчів, тоді як індустріальні суспільства пережили парову, електричну й атомну революції5. Поділ суспільного життя на технічні етапи ускладнюється спробою Джонса використати теорію Довгої Хвилі економічної експансії, стагнації та поновленої експансії Кондратьєва. З теорією Довгої Хвилі проблем більш ніж достатньо6, і сам Джонс визнає, що періодизація послідовних Хвиль економічних змін Кондратьєва, схоже, не відповідає визначеним Джонсом фазам парової, електронної й атомної революцій7.

Олвіна Тоффлера також ваблять Хвилі. Але його Хвилі й Хвилі з теорії Кондратьєва — зовсім різні речі. Згідно з Тоффле-ром, ми вже були свідками двох великих Хвиль в історії людства. Перша Хвиля є у широкому значенні синонімом усіх різноманітних доіндустріальних, аграрних і таких, що живуть полюванням, суспільств. Друга Хвиля означає розвиток комплексу суспільних практик і способів мислення, що виходять за межі вузького поняття індустріалізму. Незалежно від того, має суспільство капіталістичну чи комуністичну політичну економіку, Тоффлер стверджує, що нації Другої Хвилі характеризуються розвитком гігантських бюрократій, фундаментом яких у свою чергу слугує «ієрархічна, постійна, згори донизу, механістична організація, добре сконструйована для того, щоб виробляти одноманітну продукцію або ухвалювати одноманітні рішення в порівняно стабільному індустріальному навколишньому середовищі»8. Ми, проголошує Тоффлер, стоїмо на порозі нової Третьої Хвилі в історії людства. Ця Третя Хвиля несе з собою

по-справжньому новий спосіб життя, що спирається на різноманітні, відновлювані джерела енергії, на методи виробництва, які роблять більшість заводських конвеєрних ліній застарілими, на нову ненукліарну сім’ю, на нову установу, яку можна назвати «електронним котеджем», і на радикальні трансформовані школи та корпорації майбутнього. Цивілізація, що народжується, пише для нас новий кодекс поведінки і виносить нас за межі стандартизації, синхронізації і централізації, за межі концентрації енергії, грошей і влади.

Ця нова цивілізація, кидаючи виклик старій, розтрощить бюрократії, зменшить роль нації-держави і дасть поштовх розвиткові на-півавтономних економік у постімперіалістичному світі. їй потрібні простіші, ефективніші й водночас демократичніші уряди, ніж будь-які з відомих нам сьогодні. Це цивілізація зі своїм власним характерним світоглядом, власним сприйняттям часу, простору, логіки й каузальності9.

Тоффлерове бачення суспільств майбутньої Третьої Хвилі є сумішшю сучасних соціально-економічних практик у капіталістичних країнах і демократичної та еґалітаристської постіндустріаль-ної утопії з антиринковою споживною вартістю. Спадкоємність щодо капіталістичних практик наочно виявляється в переконанні Тоффлера, що суспільства Третьої Хвилі спиратимуться на транснаціональні корпорації й водночас матимуть розвинуті форми децентралізованих соціально-економічних інституцій10. За цим сценарієм Тоффлер вбачає у приватних транснаціональних корпораціях нові, багатоцільові інституції («мале у великому — прекрасне»11). У новій глобальній економіці — що потребує нової планетарної свідомості — Тоффлер вбачає появу розмаїття нових способів мислення, праці, взаємодії, управління, виробництва та розподілу. Масові, стандартизовані продукти та інституції суспільств Другої Хвилі поступаються місцем малим, дивер-сифікованим і демасифікованим продуктам і процесам12. Подвійний процес формування більших, транснаціональних, економічних, політичних, культурних і наукових інституцій супроводжується одночасною появою регіональних і локальних сил, що ведуть до децентралізації процесу прийняття рішень в економіці та політиці — й обидві тенденції послабляють і трансформують національну державу та національну економіку, якими ми їх знаємо в індустріальних суспільствах Другої Хвилі. Глобальна взаємодія поєднує малі, демасифіковані інституції та продукти поверх колишніх кордонів старої, централізованої національної держави.

На противагу цій концепції нової, багатоцільової та дема-сифікованої капіталістичної Третьої Хвилі Тоффлер також вбачає альтернативний комплекс тенденцій суспільного розвитку (який він намагається видати за зв'язну й цілісну візію Третьої Хвилі). Причина того, чому ці інші елементи Третьої Хвилі виглядають альтернативою до його багатоцільових корпорацій, полягає в тому, що процес їхнього відтворення, як уважає Тоффлер, відбувається за межами сфери панування ринкових сил і ринкових цінностей. Згідно з Тоффлером, економіки завжди поділялися на виробництво заради споживання і виробництво заради обміну (Тоффлер у боргу перед Марксом?). У суспільствах Першої Хвилі більшість людей споживала те, що виробляли, тоді як у суспільствах Другої Хвилі виробництво було зорієнтоване радше на обмін, ніж на безпосереднє споживання13. З розвитком суспільств Третьої Хвилі, як уважає Тоффлер, відбувається нова зміна у співвідношенні між споживною та міновою вартістю товарів і послуг. Хоча, на його думку, ринок ще не відмирає, Тоффлер уважає, що постіндустріальні суспільства базуватимуться на розвинутій неринковій, «зроби сам», економіці й суспільній структурі індивідуальних і колективних товарів і послуг14. Зростання кількості «виробників-споживачів» (тобто людей, що одночасно виробляють і споживають власні товари та послуги) зменшує залежність від традиційної обмінно-ринкової економіки і таким чином веде до процесу демаркетизації15. Маломасштабні інституційні структури, демасифікація, поява домашньої економіки «електронних котеджів», зорієнтованої на відновлювані джерела енергії та розвагові інструменти й послуги (вплив Айве-на Ілліча?), самодопомога чи технологія та цінності «виробни-ка-споживача» — усе це віщує «кінець процесу маркетизації, якщо не за нашого часу то невдовзі по ньому»16. Тоффлерове по-стіндустріальне суспільство є парадоксальною сумішшю транснаціональної промисловості й комунікацій, що поєднують місцевий «електронний котедж» із глобальною чи «планетарною свідомістю»17. Відкидаючи ізольовані, самодостатні доринкові економіки, Тоффлер змальовує картину радикальної соціальної розмаїтості й децентралізації, що зрештою означатимуть «відмирання ринку». Тоффлер, безперечно, заслуговує на подяку за обстоювання світу, якому притаманні глобальніші, тобто універ-салістські, цінності (на противагу до наявних місцевих упереджень), а також нові форми виробництва, вільні від відчуження й чутливі до навколишнього середовища. Але одночасне співіснування такого «виробницько-споживацького» суспільного устрою — як на місцевому, так і на глобальному рівнях — без ринку чи соціалістичного виробництва та розподілу є утопістським привидом, віру в який Тоффлер поділяє з деякими з наших постінду-стріальних теоретиків.

Бажання знівелювати різницю між виробництвом і споживанням було проголошено раніше Полом і Персивалем Ґудменами в їхній книжці «Соттипіїав: Засоби до життя і способи життя»18. Самодостатність як мета також є знайомою темою в багатьох анархістських, енвайронменталістських і радикальних альтернативах теперішнім капіталістичним і комуністичним суспільствам. Важливо розрізняти два типи постіндустріальної літератури. З одного боку, ми маємо декілька прикладів картин самодостатнього, домашнього чи кооперативного виробництва, розподілу й суспільного відтворення. Це старі й нові теоретики самодостатності, від анархістів, таких як Букчин і Ґудмен, до радикальних прихильників нових технології, таких як Дикон, Баро й багатьох членів партій зелених у Європі19. Ці привабливі концепції самодостатності включають у себе різні перехідні практики, які зрештою ведуть до нового суспільства.

Численні письменники постійно посилаються на розвиток проміжних технологій, проміжних економік, зростання третього сектору (між ринком і державою) чи інформаційних і невидимих економічних обмінів, пов'язаних із бартером, лагодженням у домашньому господарстві, роботою за сумісництвом, безготівковими обмінами та невизначеним робочим днем, як на ознаки майбутнього. Наголос майже завжди падає на достоїнство і бажаність малих, персоналізованих обмінів у цьому неформальному, чи третьому, секторі. З іншого боку, такі письменники, як Джонс, Тоффлер і Ґершуні, дивляться на домашні, пов'язані з сектором послуг економіки як на наслідок комп'ютерної революції і крок до комплексу малих, диверсифікованих суспільних обмінів20. Згідно з Джонсом, розвиток п'ятого сектору економіки (домашнє виробництво) вказує на необхідність визнати, що різні форми домашнього виробництва мають оплачувану й неоплачува-ну природу21. Постіндустріальні суспільства будуть набагато орієнтованішими на домашнє господарство: або у формі оплати мільйонів, що піклуються про інших у домашніх умовах, або це буде відродження простих технологій, мистецтв, ремесел, харчового та інших видів маломасштабного виробництва. У той час як анархісти, такі як Букчин, чи зелені, такі як Баро, прагнуть замінити капіталістичні суспільства соціалістичним маломасштаб-ним і децентралізованим устроєм, Джонс, Стоньєр та інші нера-дикальні постіндустріальні теоретики хочуть, щоб значно більше державних і приватних фондів витрачалися на масове пере-профілювання, перенавчання й переорієнтацію капіталістичних суспільств на комп'ютеризовану, домашню, постпослугову економіку та «змішану економіку» державного й приватного секторів, орієнтовану на зростання вільного часу22.

Хоча й можливо, що Баро погодився б із низкою рис постіндустріального суспільства, описаних у працях Джонса й Тоффлера, зрозуміло, що він категорично відмовився б сприймати поняття високотехнологічних, багатоцільових транснаціональних корпорацій чи економік з великим, статичним сектором освітніх послуг і послуг соціального забезпечення. І Баро, і Ґорц у своєму розумінні радикальної, постіндустріальної економіки ґрунтуються на зовсім інших засадах, ніж Тоффлер, Джонс та ін. Баро має рацію, оцінюючи всі елементи майбутнього відповідно до того, чи вони поривають із сьогоденними руйнівними тенденціями знищення навколишнього середовища, трудової експлуатації та ірраціонального споживання чи продовжують їх. За словами Баро, «ми підтримуємо все, що а) мінімізує обсяг праці, тобто відносно зменшує її, та передусім б) робить менш жорстким структурування часу, так що частка вільного часу збільшується»23.

Андре Ґорца також у першу чергу цікавлять відносини між виробництвом і навколишнім середовищем, робочий час, відчуження й автономія. Для Ґорца

рішуче скорочення тривалості роботи несе в собі звільнюючий потенціал, що не більш як автоматизація, яка уможливлює його... У теперішньому соціальному середовищі тільки робота, хай навіть вона не приносить задоволення, дає чоловікам і жінкам привід для об’єднання, спілкування й обміну. Позаробоча сфера є сферою самотності, ізоляції, посилення порожнечі для всіх тих, хто мешкають на периферії та в передмістях великих міських агломерацій. Вивільнений час буде не чим іншим, як порожнім часом за браком а) політики створення й обладнання силами колективів у громадах, містах, великих будівлях місць для зустрічей, обмінів і автономної діяльності; б) політики кооперації та добровільного об’єднання, що сприятиме розвиткові (на місцевих і неринкових засадах) усіх типів колективних послуг, що є ефективнішими, краще адаптованими, гнучкішими та дешевшими, оскільки вони не мають інституційного та державного характеру (кооперативи для допомоги літнім людям, догляду за дітьми, транспортні кооперативи тощо)24.

Проблему соціальних послуг буде розглянуто в наступному розділі, а поки що є очевидним, що і Баро, і Ґорц обстоюють захоплюючу мету підірвати роль роботи, якою вона є в умовах теперішніх капіталістичних і комуністичних суспільств. Критичним є питання, чи дозволить постіндустріальне суспільство інсти-туцізацію самоврядування часом, яке захищає Ґорц. У відповідь на гарантовану пожиттєву заробітну платню робітники (згідно з Ґорцем) могли б у гнучкому режимі відробляти години, дні, тижні, місяці та інші періоди часу за умови, що вони виконуватимуть мінімум робочих годин протягом свого трудового життя25.

Якщо враховувати марксистське минуле Баро й Ґорца, то не виглядає дивним, що вони, так би мовити, синхронно нападають на капіталістичну трудову етику, а також на вузьку зосередженість на робітничому класі й войовничість щодо зарплатні ортодоксальних марксистських революційних партій. У своїй політичній стратегії, як і в своєму баченні постіндустріального суспільства, Баро й Ґорц поривають із традиційними уявленнями про соціалістичне суспільство, котре ортодоксальні марксисти розуміли надто вузько — як суспільство, що спирається на розвинуті продуктивні сили й суспільні відносини. Такі уявлення розходяться з енвайронменталістськими образами, наведеними у працях Баро й Ґорца. Було б помилкою, однак, уважати, що уявлення Рудолфа Баро про майбутнє збігається з Ґорцевим баченням постіндустріального суспільства. Прихильність останнього до поєднання певних аспектів державного економічного планування й радикальної децентралізації робить його постіндустріальне суспільство певною сумішшю Маркса, Тоффлера, Ґрина, а також традиційного французького соціалізму. Наприклад, очевидно, що Баро й Ґорц посідають протилежні позиції щодо воєнних питань, ядерної енергії та загальної ролі державних інституцій зараз і в майбутньому.

Як один із головних прихильників фундаментальної ревізії основ індустріального суспільства, Баро виявляє послідовну ворожість до всіх форм етатизму, індустріального зростання та високої технології. Його постіндустріальне суспільство є у буквальному сенсі постіндустріальним суспільством — однобічною децентралізацією чи згортанням індустріального розвитку, як він відбувається сьогодні. Лишається незрозумілим, чи Баро сподівається на нові комп'ютерні технології, завдяки яким знизиться споживання енергії, і як ці технології вироблятимуться в маленьких комунах. З іншого боку, Ґорц набагато ближчий до Тоффлера у своєму бажанні застосувати нові технології в його екологічно збалансованому, соціалістичному суспільстві. Зрозуміло лише, що Баро обстоює автономні «базові комуни». За його словами, ці «базові комуни» задовольнятимуть свої базові потреби в харчуванні, одягу, житлі, освіті й охороні здоров'я здебільшого своїми силами. Вони також обиратимуть для себе певне спеціалізоване виробництво для бартеру з сусідами й робитимуть свій внесок у підтримання загальних комунікацій та умов виробництва (транспорт та інформація) або вказаним чином, або ж шляхом відрядження робітників для таких цілей»26.

Вище я намагався представити короткий огляд деяких із найважливіших концепцій постіндустріальних економік. Підбиваючи підсумок різним концепціям постіндустріального суспільства, можна класифікувати розбіжності між нашими теоретиками за такими рубриками. По-перше, слід виділити таких письменників, як Джонс, Тоффлер та ін., які бачать постіндустріальні суспільства як більш інтегровані чи глобально об'єднані, ніж теперішні національні індустріальні суспільства. Соціально-економічні зміни в останніх відбуватимуться у плані сприяння урядів розвитку по-стпослугового суспільства та розпаду націй-держав, розхитаних радикальними децентралізуючими політичними стратегіями. Відповідно, постіндустріальні суспільства в жодному разі не будуть соціалістичними, не будуть самодостатніми автаркіями й будуть неможливими без поширення в глобальному масштабі нових технологій, що зроблять застарілими наявні національні й локальні форми промисловості Другої Хвилі. Тоффлер і Джонс не стверджують, що перехід до нової технології та інших форм Третьої Хвилі обійдеться без політичної та суспільної боротьби. Але їхні концепції постіндустріальних економік і способів життя є оптимістичними у тому сенсі, що вони вірять у те, що постінду-стріальне виробництво й споживання відповідатимуть локальному розмаїттю та автономії й водночас підтримуватимуть транснаціональні, багатоцільові корпорації і/або трансформовані державний і приватний сектори, що будуть здатні ліквідувати масове безробіття й депресію.