Розділ «Вступ»

Доволі спокусливо проводити паралелі між першими декількома десятиліттями XIX ст. і двома останніми десятиліттями. Спробуємо уявити собі, якими вони були, ті перші роки індустріального капіталістичного розвитку. Незалежно від того, що викликало зростання нових технологій і нових суспільних відносин: радість, острах чи тривогу, цілком можливим було схвальне ставлення до творів Сен-Симона, Фурьє чи Оуена. Але коли наприкінці 1840-х років у працях Маркса й Енгельса було показано, що нове індустріальне суспільство не можна трансформувати шляхом, пропонованим утопічними соціалістами, виникла потреба набагато глибшого вивчення того, як сучасність розвинулася з минулого, аби встановити, яке майбутнє є можливим і як воно може настати.

Від 1960-х років розпочалися водночас відродження і реакція проти утопічної думки. Стало майже певним кліше говорити, що ми живемо на світанку нової епохи. Потік описів природи нової фази історії не припинявся. Кришан Кумар, один із найкращих оглядачів цієї літератури, зауважує:

Розмаїття назв нового суспільства так само свідчить про водночас різноманітність і зближення: різноманітність у засадах, спираючись на які, розглядаються зміни, а також у виокремленні головних сил, що спричиняють до змін; зближення в ідеї, що індустріальні суспільства входять у нову фазу їхньої еволюції і що цей важливий перехід є подібним до того, котрий пережили європейські суспільства сто років тому, — від аграрного до індустріального суспільного устрою. Так, Амітай Етціоні говорить про «постмодерну добу», Ґеорг Ліхтгайм — про «постбуржуазне суспільство», Герман Кан — про «постекономічне суспільство», Мюррей Букчин — про «суспільство постнестачі», Кеннет Булдинг — про «постцивілізова-не суспільство», Деніел Белл — просто про «постіндустріальне суспільство». Інші, вдаючись до позитивніших формулювань, говорять про «суспільство знань» (Пітер Дракер), «суспільство персонального обслуговування» (Пол Галмос), «суспільство обслугового класу» (Ралф Дарендорф) і «технетронну добу» (Збіґнєв Бже-зинські). Разом ці налички вказують на те, що саме існувало в минулому, а сьогодні припинило чи от-от припинить своє існування — наприклад, нестача, буржуазний лад, домінування економічних мотивів, — а також на те, що може бути головним принципом майбутнього суспільства — наприклад, знання, персональне обслуговування, електронна комп’ютерна та телекомунікаційна технологія1.

Чи справді ми входимо в постіндустріальне суспільство — це вкрай суперечливе запитання. Нестача так само, як і домінування економічної мотивації, максимізація прибутків і буржуазія, нікуди не поділася. Однак я не збираюся багато уваги приділяти показові того, що праві аналітики, такі як Кан, Белл та ін., попри їхні безкласові налички, як-от «технетронна ера» чи «суспільство знань», є дійсно ідеологічними захисниками пануючого корпоративного устрою: цю критику вдало виконали інші2. Я також не відчуваю особливої цікавості до футурології ні як науки, ні як наукової фантастики. Я хочу радше зосередитися на різних школах постіндустріальної думки, що з’явилися впродовж останніх десятиліть як вісники потенційно вільних суспільних відносин та інституцій. За наявності значного розмаїття теоретиків постінду-стріалізму — від правих до лівих — буде помилкою просто відкинути цих аналітиків як ідеологів, утопістів або романтиків. Не важко зрозуміти, що ця література значною мірою працює на буржуазну ідеологію та утопізм. Проте це не причина заплющувати очі на значні технологічні новації, що тягнуть за собою професійні зміни та загальні зрушення по всьому діапазону соціально-політичних відносин. З соціалістичної точки зору ми маємо вибирати між інтерпретацією цих новацій як відносно поверхових, що залишають незмінними історичні стосунки між трудом і капіталом, чи спробою пояснити і передбачити, як ці новації вплинуть на капіталістичні суспільства. Незважаючи на зіткнення несумісних ідеологічних перспектив усередині постіндустріальної теорії, між ними відбулося, так би мовити, перехресне запилення темами та проблемами. Тому я хотів би зробити короткий огляд найважливіших представників постіндустріальної теорії, ліберального й радикального енвайронменталізму та неомарксистської думки, які тут названі «постіндустріальними утопістами». Після цього я перейду до розгляду слушності утопічної думки і поясню, чому я зосередився на певних проблемах і ширших темах.

Відповідь справа на класовий конфлікт в індустріальному суспільстві

Якщо ми оминемо історичний контекст, що дав поштовх літературі правого постіндустріалізму, наше розуміння її буде недостатнім і неісторичним. Більшість провідних американських теоретиків постіндустріалізму розробляли свої аргументи на тлі полеміки, пов'язаної з «холодною війною», виникнення хаотичного руху за громадянські права та контркультурного й антивоєнного рухів у 1960-х і на початку 1970-х років. Пізніші праці були написані в дусі стримування та реорганізації Картера, Тристоронності чи, ще пізніше, у кліматі агресивного нового правого монетаризму, пуританства «Моральної більшості»[6] та надпатріотизму. «Кінець ідеології», проголошений у 1950-х роках3, поступився місцем «культурним суперечностям капіталізму»4 мірою того, як в американському повоєнному суспільстві поширювався розкол і конфлікти. Старі плюралістичні очевидності, які мали місце напередодні 1960-х років, заступили розмови про «кризу демократії» та «демократичний безлад»5, які відображали боротьбу класу капіталістів за «пониження політичної температури» і його намагання віддати політиків у безпечні руки менеджерів «технетрон-ної доби».

Напередодні 1980-х років постіндустріальний дискурс разом набув тону агресивного оптимізму («наближення буму», «невичерпність ресурсів землі»), водночас виявляючи ознаки комплексу нижчовартості перед лицем японського дива6. Це пояснюється, з одного боку, необхідністю реагувати на нове покоління антивоєнних та енвайронменталістських активістів, а з іншого — поширенням серед американських політичних і бізнесових груп стурбованості тим, що США програє постіндустріальні перегони Японії. Виникла потреба відродити стару пісню 1950-х років про загрозу «комі»[7] у формі нової «холодної війни» за допомогою двосічного меча високих технологій — «зоряних воєн»: «комі» все ще підходили на роль головного ворога у свідомості громадськості, а другий бік леза міг би слугувати збереженню домінування Америки над Японією та Європою.

Залишаючи осторонь менш тонких прихильників постінду-стріалізму (таких як Герман Кан), важливо зрозуміти, чому такі люди, як Деніел Белл, вітають «наближення постіндустріального суспільства». Оскільки Белл погоджувався з марксистами в тому, що індустріальному суспільству були притаманні влада інду-стріалістів і конфлікт між працею та капіталом, то, звичайно, найкращою нищівною відповіддю їм був той прогноз, що пролетаріат скоро зникне! Ба більше, як інакше можна було позбутися болісних сумнівів — навіть почуття провини, — захищаючи капіталістичну систему, ніж за допомогою пророкування заміщенням самого класу капіталістів новою знаннєвою елітою. У суспільстві, заснованому на консенсусі та раціональному застосуванні передових технічних знань, класовий конфлікт потрапляв на смітник історії, а теоретики постіндустріалізму могли продовжувати обстоювати «розум» і «право на рівну участь», не закликаючи до революції, а прийняття рішень залишити в надійних руках технократичних менеджерів.

Як теоретик раг ехсеііепсе постіндустріального суспільства Деніел Белл є широко обізнаним щодо традиційної та радикальної соціальної теорії. На відміну від агресивних крайніх правих, наприклад Германа Кана, Белл добре відчуває глибокі суперечності нинішніх суспільств. За Беллом, «трьома царинами — економіка, державний устрій і культура — управляють протилежні осьові принципи: економікою — ефективність, державою — рівність, культурою — самореалізація (чи самозадоволення). Викликані цим розколи й обумовили соціальні конфлікти й напругу в західному суспільстві впродовж останніх ста п'ятдесяти років»7. Ці теми були також підхоплені лівими (наприклад, Габермас про модерн8) і «Моральною більшістю» (сімейні цінності, анти-фемінізм), і ми розглянемо їх у наступному розділі.

Наприкінці свого «Настання постіндустріального суспільства» Белл зауважує:

Більшу частину історії людства реальністю була природа: в поезії, в уяві люди [біс] намагалися співвіднести своє «я» зі світом природи. Пізніше реальністю стала техніка, знаряддя і речі, виготовлені людьми... Тепер реальністю є в першу чергу соціальний світ — тобто ні природа, ні речі... Постіндустріальне суспільство неминуче дає поштовх розвиткові нового Утопізму, як технічному, так і пси-ходелічному. Людей [біс] можна переробити чи трансформувати, їхньою поведінкою можна управляти, а їхню свідомість — змінити. Обмеження, що існували в минулому, зникають разом із кінцем природи і речей9.

Хоча Белл сповнений оптимізму, такі уривчасті картинки необмеженого технократичного страхіття відверто лякають активістів зелених і червоних альтернативних енвайронменталістських і соціалістичних феміністських рухів. Принаймні Белл усвідомлює, що суто технократичне вирішення сучасних економічних проблем може різко розходитися з культурними і політичними потребами людей, які вже не згодні миритися з репресією та домінуванням, властивими доіндустріальному й, за термінологією Белла, «індустріальному суспільствам».

Попри те що ідеї Белла мали значний вплив, він аж ніяк не є головним гуру правої постіндустріальної теорії. Враховуючи зміни, що відбулися у соціально-політичному середовищі після 1950-х років, цікаво розглянути реакцію старих і нових правих на виклик «постіндустріалізму». Хоча побутує загальна впевненість у чеснотах вільного підприємництва та високої технології, колишній акцент на технократичному управлінні модифікувався, відступивши перед сучасними вимогами на кшталт припинити регулювання капіталістичного ринку10. Подібним чином колишній лібералізм 1960-х років поступився антисоціальним, промілітаристським, антиеґалітарним концепціям постіндустріального суспільства. Наприклад, Пітер Шек, австралійський політик правого крила, проспівав хвалу постіндустріальному суспільству в «сухому» ключі: Постіндустріальне майбутнє є по суті відмовою від великого, від централізації та бюрократії. Його гасло: «мале — прекрасне». Воно є антитезою «бюрократичної цивілізації». Навпаки, воно є анархічним і комуністичним у точному сенсі. Воно не є соціалістичним у сенсі «великого уряду»: постіндустріальне суспільство — це «малий уряд» (де Держава вже відмерла). Не є воно й капіталістичним у сенсі домінування великомасштабних капіталістичних підприємств і контролю. Постіндустріальне суспільство — це малий масштаб, співпраця і самопрацевлаштування, де кожний робітник (чи місцева спільнота) володіє (чи має частку у володінні) засобами виробництва. У постіндустріальному суспільстві починають цінуватися свобода, індивідуалізм, істина, краса, особистість і доброзичливість, оскільки матеріальні потреби стає легко задовольнити. Це співчутливе, багате й вільне суспільство... Ось що таке «суха» економіка! Ось чого прагне досягти «волога» ліберальна думка щодо соціальних проблем11!

Подібно до Нозика та інших правих анархістів12, Шек вдається до фразеології лівих (наприклад, «відмирання держави»), отже символіка нових правих слугує для прикриття дійсності — дійсності посилення бідності, корпоративного гігантизму (у формі перебирання контролю над малими підприємствами) і зростання авторитаризму. Здвоєні технократичне управління і «малий уряд», отож, складають незграбні й суперечливі відповіді (з боку теоретиків нових правих і старих правих) на сучасні соціально-економічні кризи.

«Мале — прекрасне» та Атарі демократи

Той факт, що численні представники нових правих запозичують фразеологію «мале — прекрасне» та рухів за альтернативну технологію, не повинен заважати нам бачити чітку різницю між цими останніми й новими правими. Вплив таких письменників і активістів, як Шумахер13, Ілліч14, Ґалтунґ15 і Надер, є значним16. За останні двадцять років суттєво збільшилася кількість рухів, партій, журналів та індивідуальних кампаній, налаштованих на пошук гуманної альтернативи потворній дійсності безликих бюрократій, експлуатації населення третього світу, гонки озброєнь, нових небезпечних технологій і продуктів, ірраціональних систем охорони здоров'я, освіти і транспорту, економічного зростання, що руйнує навколишнє середовище, та прибутки агробізнесу в світі масового голодування.

Ця розмаїта група включає інтелектуалів, які підтримують традиційну ліберальну чи центристську політику, а також багато інших, хто виявляють близькість до радикалів із багатьох питань. «Атарі демократ» — це, так би мовити, наличка, що застосовується до тих політиків і теоретиків, які поєднують технократичні рішення з риторикою «мале — прекрасне». Назагал вони є сильними прихильниками і промоутерами високих технологій. Серед них сенатор Ґері Гарт в США, Девід Оуен у Великій Британії, Симон Нора й Ален Менк у Франції17 та багато технократів, які працюють у Міністерстві міжнародної торгівлі й промисловості, Організації економічної співпраці й розвитку та Європейській економічній співдружності. Їх зазвичай підтримують «япі»[8], професіонали, які здобули освіту в галузі обслуговування, та дрібні власники, що мають власний бізнес. Вони є доволі чутливими до критики авторитарної освіти, традиційної медицини, дієти з високим вмістом холестерину та експлуататорських відносин між Північчю та Півднем. В їхньому уявленні про самих себе та своїх РР-іміджах вони часто відділяють себе від великого бізнесу й робітничого класу. Вони є «демократичним авангардом» нового інформаційного суспільства. Відкидаючи агресивні кампанії «Моральної більшості» чи настанову на конфронтацію тетчеризму та рейґанізму, «Атарі демократи» — це «людяне обличчя» нової технології, вони підкреслюють необхідність ініціативності з боку освічених громадян, толерантності, консенсусу та усвідомлення особистої відповідальності, водночас некритично приймаючи більшість теперішніх практик у корпоративному секторі.

На противагу до цього ті групи та індивіди, які майже релігійно приймають «мале — красиве», часто-густо є рішучими супротивниками найгірших аспектів капіталістичного суспільства. Відрізняючи себе від традиційних лівих марксистів, багато енвай-ронменталістів, прихильників альтернативних технологій, поборників «мале — красиве», пацифістів, активістів руху за «альтернативний розвиток» третього світу, «Друзів Землі» та інших відкидають консервативні організаційні методи і споживацькі настанови «Атарі демократів» та робітничий рух, як і взагалі товарний фетишизм капіталістичного споживацтва. Християнські активісти особливо помітні в підтримці антивоєнних кампаній, кооперативів, таких, як Мондраґоні[9], альтернатив брутальних режимів третього світу, «розвагових інструментів» і нових наднаціональних відносин у формі моделей «Світового устрою»18, «нового інтернаціоналізму»19 і вільних від відчуження маломасштабних відносин. Попри їхні значні розбіжності з ортодоксальними лівими, спостерігається перехресне запилення ідеями, оскільки багато цих рухів поєднали критичні погляди західних марксистів із цінностями Ґанді, Ньєрере[10], теологів звільнення, Шумахера та Ілліча. їхнє бачення постіндустріального суспільства багато в чому збігається з програмами різних рухів зелених.

Ліві джерела постіндустріалізму