Розділ «4. Нове визначення громадської та приватної сфер»

Якщо децентралізація та диверсифікація суспільства — там, де співіснують різні часткові устрої, прилаштовуючись один до одного за допомогою послідовних поступок, але ніколи не об’єднуючись, — не буде обдумана й свідомо підготовлена, не уникнути певних наслідків: або суспільство розпадеться на фрагменти, породивши анархії й гострі конфлікти, або воно прийде до тоталітарної диктатури, намагаючись відновити єдиний устрій за допомогою терору та обмежень, — диктатури, що відновить систему «марнування ресурсів, безвідповідальності, інертності, корупції; одне слово, тоталітарну неефективність», прикладом якої є сталіністська й на-ціонал-соціалістська державні моделі76.

Хоча попередження Ґорца є вчасним, сам він має доволі нечітке уявлення щодо найважливіших питань політичної стратегії, майбутньої ролі профспілок, партій і політичного представництва в постіндустріальному суспільстві. У наступному розділі я спробую розглянути ці важливі політичні проблеми. Але спочатку мені б хотілося завершити цей аналіз потенційних проблем нових постіндустріальних громадської й приватної сфер стислим оглядом засобів комунікації.

Поза сумнівом, нові винаходи в комунікативних технологіях швидко змінюють традиційні форми друкованих і електронних засобів комунікації. Але проліферація індивідуалізованих і глобальних каналів зв’язку сама по собі не є гарантією того, що власність і контроль над новими засобами комунікації будуть менш монополізованими чи демократичнішими, ніж сьогодні. Однак, навіть якщо ми припустимо, що майбутні суспільства будуть демократичнішими й еґалітарнішими, при цьому залишається фундаментальне питання: чи потрібні лише місцеві, обмежені громадою засоби комунікації, чи мають існувати також національні або наднаціональні організації, що забезпечуватимуть комунікацію. Усі питання, пов'язані з «модерном» та «постмодерном» — децентралізовані освітні структури чи інваріантна навчальна програма, мультиідентичності чи інтереси, що піддаються генералізації, національна громадська сфера чи безліч містечкових сфер, — відлунюють, коли ми торкаємося питання засобів комунікації в постіндустріальному суспільстві.

Ураховуючи надзвичайно важливу роль книжок, газет, електронних засобів комунікації, фільмів, театрів та інших комунікаційних каналів у поширенні, створенні чи викоріненні певних уявлень про громадянство, права, моральні цінності й т.ін., важко уявити собі, як міг би існувати демократичний соціалістичний плюралізм, якби не було медійних інституцій, що поєднують місцеві громади з більшими утвореннями. Певна річ, місцеві групи можуть мати свої власні мережі для комунікації з іншими місцевими громадами. Але це не розв'яже проблем політичного представництва в законодавчих органах вищого рівня чи культивування немістечкових цінностей за умов необмеженого плюралізму, суворої самодостатності й випадкових контактів із зовнішнім світом. Неважко уявити собі ситуацію, в якій групи, митці та й усі люди загалом отримають набагато більший доступ до засобів комунікації, культурних інституцій і ресурсів. Це одна з найзначущіших переваг децентралізації, ліквідації політичної й економічної монополізації комунікативних каналів. Але збереження національних і регіональних засобів комунікації та культурних інституцій не означає збереження старих форм контролю й власності. Тепер ми маємо радіо- й телевізійні станції та культурні інституції, діяльність яких виходить за межі місцевого рівня, проте вони спираються на засади демократичних федерацій груп-учасників. Отже, можна уявити цілий спектр нових організаційних структур, що працюватимуть над демократизацією засобів комунікації, але важко уявити демократичну національну громадську сферу без національних засобів комунікації.

Якщо постіндустріальні теоретики праві в своєму діагнозі колапсу традиційних релігійних вірувань, сімейних стосунків, освітніх форм і стосунків між домівкою, роботою й дозвіллям, постає важливе завдання — не допустити того, щоб нові цінності й соціальні ідентичності були ще фрагментованішими, відчу-женішими й конфліктнішими, ніж вони є тепер. Неплановий характер нових технологій і продуктів, які користуються ринковим попитом, у поєднанні з майже релігійною вірою в те, що мало-масштабні, децентралізовані інституції самі по собі є гарними, загрожують постіндустріальною «рефеодалізацією» повсякденного життя. Ресурси й структури, потрібні для поширення й утвердження цінностей і практик, що сприятимуть максимальному розвиткові демократії й соціалістичного плюралізму, не можуть працювати зсередини місцевих громад. У цьому, мабуть, полягає діалектична чи парадоксальна природа нових постіндустріальних громадської і приватної сфер. Для того щоб досягти максимальної демократичної децентралізації, потрібні засадничі інституції демократичної централізації. Адже, якщо центральні інституції зможуть вижити без демократії на місцях, то дуже малоймовірно, що децентралізовані інституції довго протримаються без підтримки національних інституцій. Такою є неприємна правда, яку мають прийняти ті, хто вірять у бездержавне суспільство. Але якщо нові державні інституції будуть значно демократичнішими й значно відрізнятимуться від теперішніх державних апаратів у капіталістичних і комуністичних суспільствах, то дуже важливе питання політичної трансформації потребує суттєво більшої уваги (навіть пріоритетної уваги), ніж надають йому теоретики постінду-стріалізму.

Урешті-решт, варто зазначити, що суперечливі візії постінду-стріального суспільства значною мірою детерміновані радше песимістичними чи оптимістичними поглядами на нові технології, ніж адекватним підходом до відносин між приватною та громадською сферами. Песимісти вказують на винаходи в мікроеле-ктроніці та генетичній інженерії, що призводять до контролю з боку Старшого Брата, втрати здатних до критики й рефлексії освітніх та культурних інституцій, посилення ізоляції та фрагментації соціального життя мірою того, як дозвілля й праця стають усе домоцентричнішими, позаяк громадське життя під тиском технократичного приватного бізнесу дедалі більше стає об'єктом маніпуляцій і авторитарного контролю. Оптимісти, навпаки, змальовують сценарій, що обертається навколо пробудженого й активного громадянського суспільства — чи то в «електронному котеджі», чи то в «базовій комуні», — що саме управляє своїм життям, долаючи відчуження приватизму, вади й соціальні розлади в побудованих на засадах самодопомоги, маломасштабних, децентралізованих громадській і приватній сферах. Я намагався показати, що не має значення, що обирати — Тоффлерів «високотех-нологічний» сценарій чи індустріальне роззброєння Баро. Перш ніж звернутися до питання, як створити альтернативні громадські сфери — що передбачають нові дефініції приватної сфери, само-ідентичності й соціалізації, — слід визнати вирішальну роль державних інституцій. Можна по-своєму тлумачити питання леґітим-ності урядів, важливої ролі релігії, ідеології, примусу, нарцисиз-му, екстермінізму тощо. Але ці пояснення відносин між громадською та приватною сферами більше кажуть нам про негаразди сьогодення, ніж про відносини й інституції, необхідні для створення нових громадських сфер. Якщо нові тенденції технологічного й соціального розвитку призведуть до ліквідації моделей роботи «з дев'ятої до п'ятої», нового використання часу та соціального простору, змінять традиційну модель циклів життя від дитинства до старості, то чи не спричинить це кінець навіть обмежених демократичних форм (якими ми їх сьогодні знаємо)? Чи, може, ці явища забезпечать підґрунтя для розширення й активізації соціальної боротьби за формування першого покоління істинно демократичних громадських сфер, що, власне, було одним із завдань Просвітництва, яке досі лишається невиконаним?

Більшість людей — тією мірою, якою вони взагалі задумуються про майбутнє, — гадають, що світ, яким вони його знають, існуватиме вічно. Вони не в змозі уявити інакший спосіб життя для себе, а про абсолютно нову цивілізацію годі й казати. Певна річ, вони визнають, що світ змінюється. Але вони гадають, що зміни якось оминуть їх і знайомі економічні й політичні структури залишаться непохитними... Нещодавні події нанесли серйозний удар по цьому надто самовпевненому образу майбутнього. Мірою того як криза за кризою кричала через газетні заголовки... велика кількість людей, які харчувалися постійною дієтою, що складалася з поганих новин, фільмів про катастрофи, апокаліптичних біблейських історій та сценаріїв жахів — плодом уяви поважних розумників, вирішили, здається, що сьогоднішнє суспільство не можна спроектувати в майбутнє, оскільки майбутнього немає.

На поверхні ці два бачення майбутнього здаються дуже відмінними. Але обидва мають однаковий психологічний і політичний вплив, оскільки обидва ведуть до паралічу уяви й волі. Якщо суспільство завтрашнього дня буде просто збільшеною, синерамною версією сьогодення, то нам майже не потрібно готуватися до нього. Якщо, з іншого боку, суспільство неминуче приречене до саморуйнації, то ми нічого не можемо з цим зробити. Одне слово, обидва ці способи бачення майбутнього викликають приватизм і пасивність. Обидва прирікають нас на бездіяльність.

Олвін Тоффлер, «Третя Хвиля»

Перше, що мене вразило, це те, наскільки близькими є соціал-демократи та єврокомуністи у питаннях практичної політики, попри всі їхні традиційні та ідеологічні відмінності. Майбутнє обох течій, як і всіх соціалістичних сил, залежатиме від того, як вони зустрінуть кризу капіталістичної індустріальної системи. Стара модель суперечностей і боротьби, схоже, веде назад, усередину цієї системи, відтворюючи її в її сутнісних аспектах. Ми ж потребуємо відповіді, яка виходить за межі традиційних відмінностей між соціал-демократами, соціалістами та комуністами. Стара модель віджила своє.

Рудолф Баро, «Від червоних до зелених»