Розділ «4. Нове визначення громадської та приватної сфер»

У розділі 2 я розглядав слабкості, пов'язані з різними програмами гарантованого мінімального доходу, пропонованими по-стіндустріальними утопістами. Так само ми маємо спитати, чи слід довіряти їхній позиції щодо нових і різноманітніших способів життя, адже відсутнє пояснення того, як ці сім'ї отримуватимуть життєво важливі громадські й індивідуальні послуги. Недостатньо сказати, що в «базовій комуні» про кожного піклувати-муться чи що децентралізоване «виробництво-споживання» та «електронний котедж» забезпечать адекватний доход і економічні гарантії, яких бракувало контркультурним комунам 1960-х років30. Якщо деякі індивіди не бажають жити у таких колективах, як нуклеарна сім'я чи розширена сім'я, суспільні інституції мають взяти під опіку людей похилого віку, молодь, хворих і тих, хто знаходиться в скруті. Ця альтернатива до «соціальної держави» є ненадійною, якщо такі послуги надаються лише в разі їхньої прибутковості або якщо вони надаються випадково і нерегулярно волонтерами чи сусідами. Подібно до того, як надійна й усебічна програма ГМД передбачає організацію надходжень до державного бюджету й систему перерозподілу, постіндустріальні сім'ї та індивіди залежатимуть від якості й кількості товарів і послуг, що надаються за плату. Ці товари і послуги «соціального захисту» можуть бути організованими на місцевому, регіональному і національному рівнях. Але соціалісти фатально помиляються, якщо вони дискутують із консерваторами стосовно процесів сімейної соціалізації, водночас залишаючи без уваги позасімейні соціальні структури.

Інакше кажучи, якщо розв'язання проблем сім'ї не ґрунтуватиметься на ретельно організованих програмах «соціального захисту», дуже мала ймовірність того, що постіндустріальна сім'я позбудеться всіх тих негараздів, конфліктів і насилля, що обтяжували й обтяжують сім'ю в минулому і тепер. Так само як в гарантованому мінімальному доході по праву вбачається людяніша й раціональніша альтернатива теперішній бідності й дискримінації, так і ймовірність того, що сім'я виховуватиме автономних і демократичних індивідів, якщо децентралізовані чи центральні державні інституції візьмуть на себе обов'язок субсидувати, підживлювати й підтримувати правдивий плюралізм, аніж це буде плюралізм, опертий на ринкові механізми, тобто вибір, що спирається на гроші, силу й привілеї. Позитивний внесок організованих державою програм «соціального захисту» повинен іти пліч-о-пліч із захистом сімей та індивідів від негативних практик і загроз. Але це передбачає певні постіндустріальні правові, освітні й політичні заходи, що доповнюватимуть плюралізм сімейних форм. Багато радикалів і консерваторів, які цілком справедливо виступають проти бюрократичного авторитаризму й технократичного свавілля освітніх, юридичних і соціальних працівників, обирають іншу крайність і починають захищати тотальний демонтаж «держави». Але конче потрібно бачити не тільки кричущі недоліки наявних державних інституцій і розвивати альтернативні програми «соціального захисту» й політико-правові структури.

Які ж є постіндустріальні правові інституції?

Для того щоб постіндустріальне суспільство створювало сприятливі умови для існування широкого розмаїття форм сім'ї та індивідуальних способів життя, важливо від самого початку встановити, як воно забезпечуватиме захист членів сім'ї та механізми розв'язання проблем. Позиція Тоффлера знову виглядає суперечливою, коли мова заходить про механізми регулювання й соціальне розмаїття. Одна з тем, що є наскрізною для його праці, — це засудження механізмів, які регулюють економічну діяльність і приватні стосунки31. Щодо цього Тоффлер лише відлунює хор ідеологів нових правих, які одностайно вимагають скасування законів, що обмежують накопичення капіталу. Для Тоффлера по-стіндустріальна утопія є водночас продовженням діяльності приватних корпорацій (тільки з новими технологіями й соціальними відносинами) і радикальною посткапіталістичною, демаркетизо-ваною й децентралізованою новою Хвилею. Тож, не дивно, що Тоффлер нападає на теперішні закони й постанови як застарілі й одночасно припускає, що кількість юридичних фірм у США, що становить 144 тисячі, продовжуватиме зростати, виконуючи роль посередників між мільйонами бізнесових, громадських і приватних інституцій32. Поза сумнівом, Тоффлер гадає, що багато робітників нових «електронних котеджей» будуть юристами чи фахівцями в іншій галузі, що зароблятимуть на життя саме на регулюючих механізмах або на тому, як їх обминути! З іншого боку, якщо значна кількість урядових постанов на національному і місцевому рівнях будуть скасовані, як, на думку Тоффлера, продовжуватиметься зростання кількості робочих місць для спеціалістів, освітніх організацій, консультативних фірм і т.ін.? Ба більше, Тоффлер є критиком нації-держави й віддає перевагу розвиткові нових місцевих і наднаціональних інституцій, які нібито відображатимуть «планетарну свідомість» постіндустріального громадянина світу33. Засуджуючи регулювання згори, Тоффлер водночас обстоює права меншин і виступає за надання етнічним групам, місцевим громадам і специфічним субкультурним групам повноважень щодо врегулювання своїх справ, утворення молодіжних судів для того, щоб дисциплінувати свою молодь, і т.ін. «Такі інституції формують спільноту й ідентичність і роблять свій внесок до закону та порядку, водночас звільняючи перенаванта-жені урядові інституції від зайвої роботи»34.

Захищаючи нові саморегульовані юридичні інституції для місцевих груп і субкультур, Тоффлер приєднується до загальної вимоги багатьох критиків теперішнього державного апарату (як зліва, так і справа). Але тут одразу ж постає стара дилема: як примирити суперечливі вимоги й потреби щодо різноманітності, рівності й демократії. Схоже, Тоффлер намагається поєднати несумісні речі. З одного боку, він захищає радикальну децентралізацію регулюючих механізмів і їхню незалежність від нації-держави. Однак, з іншого боку, його нові саморегульовані юридичні інституції насправді продовжують існувати в межах державних урядових інституцій, базуючись на конституції, законах і регулюючих механізмах. Ґорц принаймні визнає важливу роль інституцій нації-держави в постіндустріальному соціалістичному суспільстві35. На противагу до Тоффлера і Баро, Ґорц прагне поєднати радикально антикапіталістичну й антибюрократичну позицію з реалізмом, який визнає, що соціалістичний плюралізм і маломасштабні інституції можуть процвітати лише за наявності інституцій, які забезпечуватимуть захист, а також певних великомасштабних економічних організацій. Проблема полягає в тому, що Ґорц детально не показав, як сфера автономії взаємодіятиме зі сферою гетерономії (оплачуваної роботи, державного регулювання й планування тощо). Однак обстоювання Тоффлером нео-консервативних принципів відмови від регулювання має дещо спільне з радикальним «індустріальним роззброєнням» Баро. Обидва теоретики надають великого значення місцевим групам чи «базовим комунам», не вказуючи при цьому, чи існуватиме національний уряд або ж як місцеві громадяни визначатимуть свої права і потреби відносно регіональних і наднаціональних органів. Після тривалого періоду критики зловживань «соціалістичною законністю» у Східній Європі, Китаї та в інших країнах не хотілося б залишитися без будь-яких вказівок щодо природи дуже важливих юридичних інституцій.

Я вже говорив про потребу визнати, що сім'ї як такі не можуть відповідати за всі негаразди суспільства. Якщо ми не маємо юридичних інституцій, що виходять за межі тих механізмів саморегуляції, які Тоффлер пропонує для місцевих груп і субкультур, важко уявити собі, як вдасться покласти край внутрішньосімейним конфліктам і стражданням окремих людей. Я натякаю на необхідність сімейного права, захисту дітей, індивідуальних громадянських прав і т.ін. Немає потреби приймати суспільство, що базується на власницьких правах для того, щоб встановити необхідність сімейного права. Утопією в найгіршому сенсі — це вірити, що розлучення, проблеми опіки, врегулювання майнових проблем, запобігання зловживанням батьківською владою і ще ціла купа повсякденних проблем в постіндустріальному суспільстві раптом зникнуть. Ураховуючи потребу в легітимації різноманітних форм сім'ї та способів життя, питання розмаїття й рівності не можна залишити в руках місцевих груп. Крос-куль-турні сімейні відносини, географічна мобільність, конфлікти між поколіннями й статями — все це обумовлює необхідність визначення прав на національному рівні. Це не аргумент, що заперечує необхідність радикальної реформи теперішніх юридичних інституцій. І також це не аргумент на користь добре оплачуваних юридичних паразитів, які розмножуються завдяки складності й недоступності юридичної мови для пересічних людей, перетворенню багатьох соціальних і політичних проблем в «юридичні» та іншим формам побудови «юридичної імперії». Річ у тому, що подвійну мету — по-перше, значно збільшити права прийняття рішень громадою і, по-друге, зробити закон ефективним для функціонування демократії на місцях — неможливо концептуалізувати як односкладовий процес, тобто скорочення законів і постанов без їхньої заміни демократичнішим набором структур.

Суспільство, в якому на зміну приватному підприємству приходять різноманітні форми громадської власності (підприємства, що працюють за централізованим планом, кооперативи, інституції, що самоуправляються, тощо), потребуватиме щонайменше чітких письмово закріплених законів, щоб захиститися від диктатури, регіональної й національної гегемонії, нехтування місцевими потребами, а також чітких законів стосовно інших царин, де можливі суперечки. Хоча постіндустріальна економіка може суттєво відрізнятися від теперішніх систем, чи то капіталістичної, чи то комуністичної, а використання ресурсів у ній може спиратися на радикальну екологічну філософію, все ж таки дуже малоймовірно, що соціальні відносини в ній досягнуть рівня максимальної простоти. Оскільки на сьогодні невідомо жодного вірогідного проекту ліквідації грошей, а також не існує чіткої альтернативи програмам «соціального захисту» (які можуть бути організованими на місцевому, регіональному чи національному рівнях), чистісінькою фантазією було б думати, що всі ці складні інституції можуть співіснувати без письмово закріплених законів, постанов, арбітражних судів, тюрем, сил поліції (волонтерських чи професійних) та інших установ.

Багато питань досі залишаються невизначеними: як будуть кодифікуватися закони, чи діятимуть професійні юристи, які існуватимуть покарання й центри перевиховання злочинців, чи збережеться система противаг між соціальними, військовими, юридичними й політичними інституціями на місцевому, національному й наднаціональному рівнях та інші проблеми. Зрозуміло одне: незалежно від того, з чого складатиметься постіндустріальне суспільство — з горизонтально організованих «базових комун» чи з ієрархічно співвіднесених децентралізованих чи централізованих структур, кожному новому поколінню індивідів доведеться засвоювати домінуючі моральні норми, межі відповідальності й суспільні права. Думка про те, що ці норми, права, повноваження, межі можна засвоїти просто на слух, є водночас сумнівною і небезпечною. Але як тільки ці норми і права закріплюються письмово, виникає потреба в інституціях, що мають тлумачити, вводити в дію й формально змінювати ці закони. Ця діяльність своєю чергою призводить до політичної боротьби й поділу на приватну й громадську сфери — важливе питання, до якого я повернуся трохи згодом.

Знешколення чи нове ошколення в знаннєвому суспільстві?

Коли постіндустріальні утопісти звертаються до теми характеру й ролі освіти, вони здебільшого зосереджуються на тому положенні, що суттєво має змінитися роль освітніх інституцій в організації роботи й дозвілля. Постіндустріальні теоретики вбачають в освіті, з одного боку, фундамент нової влади й технологічних відносин, а з другого — життєво важливий вимір, що уможливлює нові форми сім'ї й нового постіндустріального індивіда. У цьому аспекті можна говорити про вплив теорії знеш-колення Айвана Ілліча, в якій велику роль відіграє критика сучасних форм масової освіти й сертифікації36. З іншого боку, по-стіндустріалісти нерідко розглядають освіту як найбільшу галузь у майбутньому, оскільки перенавчання стане загальною справою. Тому я хотів би коротко розглянути можливі наслідки, які матимуть зміни в освіті для роботи, сімейних відносин і суспільної гармонії.

Виходячи з того, що різні постіндустріальні теоретики надають особливого значення інформації, знанню як ключовим аспектам майбутньої економіки, виглядає дивною поверховість їхнього загального аналізу освіти й роботи. Зрештою, саме поняття «по-стіндустріального суспільства» має на увазі радше не відмову від промисловості в цілому, а відмову від праці «синіх комірців» мірою того, як домінуватимуть нові галузі, що базуються на знанні. Отже, Тоффлер, Стоньєр, Джонс та інші автори популяризують образ майбутнього, якому притаманне масове поширення освітніх інституцій і практик. Наслідуючи й розвиваючи засад-ничу працю Деніела Белла у питанні вирішальної ролі освіти в майбутньому37, Джонс, Стоньєр, Тоффлер наголошують на важливості того, що діти з робітничих сімей мають здобути комп'ютерну освіту, а дорослі — продовжувати свою освіту впродовж усього життя (а не тільки здобути формальну освіту в дитинстві та юності)38, для чого потрібні різноманітні, демасифіковані форми освіти. Тоффлер уважає, що освітня перепідготовка стане однією з найбільших галузей взагалі39. Стоньєр і Джонс також стверджують, виходячи з ситуації масового безробіття, що нові робочі місця й справжня соціальна рівність будуть результатом значного розширення можливостей працевлаштування в галузі освіти, а також як побічний продукт збільшення освітніх ресурсів і можливостей. Навіть Баро закликає до збільшення витрат на освіту:

Нам потрібен новий усеохоплюючий план соціального розвитку, орієнтований на нові цінності, план, в якому природно знайде своє місце економіка. План, спрямований на оптимізацію умов розвитку для повністю соціалізованих індивідів. Це означає, наприклад, першочерговість витрат на освіту, це означає планування освіти, що орієнтоване не на сучасний пріоритет матеріальних цінностей чи запити промисловості на робочу силу. Нам потрібно планування, що спиратиметься на засади демократії на місцях і відкриє для широких мас можливості участі в процесі соціального навчання й розвитку40.

Ясна річ, усі ми — за освіту так само, як усі ми — за мир, свободу й демократію. Проблема полягає в тому, що немає згоди щодо того, хто має керувати освітніми інституціями, хто здійснюватиме планування, хто платитиме за освіту і, що найважливіше, чого навчатимуться учні. Джонс і Стоньєр пропонують традиційніший проект освіти, який передбачає значне збільшення кількості фінансованих державою освітніх закладів, попри те, що кожен із них висуває радикальні ідеї щодо співвідношення освіти зі способом життя, самореалізацією й соціальною розмаїтістю. Однак Стоньєр і Джонс майже нічого не говорять про те, як це значне збільшення кількості освітніх закладів буде фінансуватися. Як і Тоффлер, вони дають пораду, яка не відповідає інтересам приватних підприємств у капіталістичних суспільствах: розширення державного сектору коштом використання бюджетних надходжень від нафти Північного моря на освіту41, збільшення бюджетного дефіциту й т.ін. Ба більше, важко узгодити думку Стоньєра й Тоффлера, що збільшення витрат на освіту дозволить скоротити масове безробіття, з їхніми пропозиціями дема-сифікації наявних освітніх інституцій. Обидва теоретики хотіли б, щоб батьки відігравали дедалі більшу роль у вихованні й освіті своїх дітей завдяки збільшенню обсягу навчання вдома й суттєвому скороченню традиційної орієнтації шкіл на професійну освіту. Стоньєр пропонує, щоб усі діти перші десять років свого життя здобували освіту вдома чи у сусідів42. Він також рекомендує масове залучення літніх людей, що дозволить дітям мати постійні культурні контакти з їхніми дідусями й бабусями43.

Кожна з цих інновацій в освіті має позитивні якості. Цілком слушними й розумними виглядають ідеї навчання вдома, а не в школі, а також контакту між поколіннями й децентралізації освіти. Однак як пропозиції, що мають бути реалізованими в капіталістичних суспільствах упродовж наступних десяти-двадця-ти років, вони є дуже суперечливими й ставлять нерозв'язні проблеми. По-перше, якщо всі діти проводитимуть своє дитинство вдома, а не в школі, це викличе масове безробіття серед учителів. По-друге, значна частка населення, наприклад, матері (й батьки) — представники робітничого класу, є погано освіченою, недостатньо фінансово забезпеченою й надто емоційною, щоб упродовж цілих днів займатися освітою дітей на додаток до інших видів (домашньої) праці. По-третє, навіть якщо, уявімо собі, ці серйозні перешкоди вдасться подолати, де знайдуться робочі місця для всіх цих перенавчених робітників і учнів, що здобули домашню освіту? Немає сумніву в тому, що суспільство, не орієнтоване на прибутковість, зможе знайти безліч нових робочих місць і непрофесійних занять індивідуального й громадського характеру. Але інвестування освіти в капіталістичних суспільствах завжди слугувало меті накопичення капіталу й відтворення домінуючої ідеології. Коли зміст і практика освіти виходили за вузькі межі функціональних потреб, культивуючи споживні вартості на противагу міновим вартостям, це призводило до культурних конфліктів, зростання боргу державного сектору й політичної нестабільності. Тоффлер, Стоньєр і Джонс знають про соціально-економічні кризи, з якими стикаються теперішні капіталістичні суспільства, але вони майже не замислюються над тим, що в разі прийняття їхніх пропозицій урядами (що малоймовірно) капіталістичних країн, не уникнути соціальних конфліктів.

Окрім таких моментів, як непродуманість зв'язків між освітою і роботою та легковаження фундаментальними проблемами, пов'язаними з Тендерними ролями, домашньою працею й освітою вдома, постіндустріальні утопісти також вельми непереконливо пов'язують (чи не пов'язують) обов'язкове шкільне навчання й зміст освіти з формуванням демократично й егалітарно налаштованих громадян. Якщо постіндустріальним суспільствам буде притаманний плюралізм сімейних форм, треба визначити зв'язок між демократичним плюралізмом і освітою. Наприклад, Тоффлер стверджує, що обов'язкова освіта в майбутньому скоротиться, оскільки діти навчатимуться вдома, а Третя Хвиля поступово відходитиме від «дитиноцентричної сім'ї»44. Він має тут на увазі розвиток нових форм дитинства та юності мірою того, як в «електронному коледжі» межа між роботою й освітою зникатиме, батьки вже не вноситимуть усю свою емоційну енергію в життя дітей і саме поняття романтичного кохання (та нуклеарної сім'ї) поступатиметься місцем більш «зрілим» і різноманітним міжособистісним стосункам і формам сім'ї45. Але не всі такі зміни в обов'язковій освіті й міжособистісних стосунках будуть сумісними з демократичними й універсалістськими цінностями. Старі суперечки — чи всі діти мають засвоїти певну інваріантну частину базового навчального плану, чи урізноманітнена, непри-мусова й антиавторитарна освіта формує автономних і демократичних індивідів — навряд чи зникнуть у постіндустріальних суспільствах.

На противагу до Тоффлера, Андре Ґорц наполягає на необхідності інваріантної навчальної програми, що має бути обов'язковою в його «утопії для можливого дуалістичного суспільства». Важливо, щоб усі молоді люди «навчилися обробляти ґрунт, працювати з металом, деревом, тканиною та каменем, а також вивчали історію, науку, математику й літературу в поєднанні з цими видами діяльності»46. Ґорц далі стверджує, що по завершенні обов'язкового навчання «кожен індивід повинен буде працювати двадцять годин на тиждень (за що він чи вона отримуватиме повню зарплатню) і водночас продовжувати якісь студії чи навчання за власним вибором. Ця обов'язкова праця буде пов'язана з одним із чотирьох головних секторів: сільське господарство, гірнича чи сталеливарна промисловість; будівництво й громадські роботи; громадська гігієна; догляд за хворими, людьми похилого віку й дітьми»47. Як і Стоньєр, Ґорц схвалює поєднання навчання з громадською роботою. Але на відміну від Стоньєра Ґорцева утопія нагадує концепцію Баро тим, що основні чотири промислові сектори відрізняються радше «індустріальним», аніж «по-стіндустріальним» характером (при цьому не згадується про ви-сокотехнологічні галузі, телекомунікації чи галузі обробки інформації). Також до обов'язкових інваріантних предметів, рекомендованих Ґорцем, не включені телевізійні предмети, комп'ютерне навчання та інші дисципліни, пов'язані з високими технологіями. Ґорцева концепція двадцятигодинної обов'язкової праці для студентів найімовірніше викликала б студентський бунт. Адже якби робочий тиждень скоротився до двадцяти годин для всіх найманих робітників і водночас працюючі студенти мали б навчатися на додаток до середнього робочого тижня, то дуже малоймовірно, що автономні індивіди змирилися б із таким несправедливим відновленням пуританської трудової етики. Навіть більше, обов'язкова праця-освіта задля продовження навчання радше відповідає традиційному жорсткому поділу життя на освіту, роботу й пенсію, ніж ідеї самого Ґорца про саморегулювання часу й чергування роботи в гетерономних і автономних сферах суспільства.

I Ґорц, і Баро обстоюють децентралізоване консультування й планування освіти й праці студентів у місцевих громадах. Але тоді як те, що Ґорц визнає важливу роль державних інституцій, узгоджується з його ідеями щодо освіти й чергування типів праці, незрозуміло, як Баро чи Тоффлер можуть узгодити свої радикальні «базові комуни» та розпад нації-держави з демократичним постіндустріальним суспільством. Адже якщо можна погоджуватися чи не погоджуватися з Ґорцевою інваріантною програмою, він, як і Джонс, принаймні постулює, що ці зміни мають відбуватися на національному рівні й з активним залученням державних інституцій. Проте, щодо Баро, лишається незрозумілим, чи він схильний зберегти державні інституції, національний бюджет і розподіл ресурсів на освіту (навіть якщо планування цих заходів відбуватиметься на місцевому рівні), чи освіта, подібно до більшості інших важливих потреб, буде спиратися на ресурси «базових комун».

Попри те що сучасні освітні заклади марнують людські таланти, попри їхні ірраціональні й репресивні якості, вони принаймні пропонують логічний зв'язок між освітою, роботою, ідеологією, перепідготовкою й т.ін. Для того щоб усунути негативні риси сучасної освіти, постіндустріальним утопістам слід було б приділити більше уваги тому, як поєднати чи привести у відповідність звільнення від відчуженої праці з новим процесом соціалізації й перерозподілу політичної та соціальної влади. Якщо нових державних інституцій для координації ресурсів (у демократичний спосіб) не передбачається, тоді Тоффлер, Баро, Сейл та інші адвокати знедержавлених суспільств або радикальної децентралізації повинні будуть показати, як демаркетизоване «вироб-ництво-споживання», «базові комуни» й самодостатні містечка зможуть досягти таких цілей:

1) забезпечити однакову якість освіти в містах і селах;

2) вирішити проблему загального визнання документів про освіту, а також змісту освіти як умови географічної та професійної мобільності;