Розділ «1. Більше інтеграції чи більше автаркії»

4) створення механізмів, що уможливлюють міжнародну торгівлю та допомогу чи підтримують автаркічну ізоляцію й майже чи зовсім стримують економічне зростання.

Хоча Баро усвідомлює необхідність дати відповідь на запитання, як виглядатиме альтернативна економіка, його відповідь далеко не найкраща. «Ми маємо на увазі економічний устрій, — говорить Баро, — максимальної можливої самодостатності на місцевому, регіональному, провінційному й національному рівнях. Ми передбачаємо ринки для обміну діяльністю між базовими спільнотами і кооперацію на більш високому рівні, що доповнюватимуть одне одного, формуючи вільну від ринку економіку задля задоволення основних потреб й чітко організовану знизу вгору»57. Я погоджуюся з метою Баро максимізувати самодостатність на місцевому, регіональному й національному рівнях. Але поняття вільної від ринку кооперації без механізмів державного планування є у вищій мірі нереалістичним. Ба більше, складна система ринкових обмінів між тисячами «базових комун» передбачає певні форми регуляційних механізмів для того, щоб ці ринки не переросли в капіталістичні ринки з притаманними їм нерівністю, експлуатацією та іншими характеристиками. Як саме вільна від ринку частина економіки буде співвідноситися з ринковим обміном — тобто що буде домінувати: кооперація чи ринковий обмін, — залишається цілковито неясним, виходячи з вельми туманної моделі Баро.

Немає причини, з якої напівавтаркія не може спиратися на безгрошовий обмін чи якісь форми кооперації. Цілком можна уявити собі напівавтаркію за умов демократичного централізованого планування з комплексними соціально-економічними механізмами та максимально децентралізованими процедурами прийняття рішень і виробництвом (що є до певної міри сумісним із централізованим плануванням і соціалістичним плюралізмом). Але з різних тверджень Баро та інших представників руху зелених незрозуміло, чи їхньою метою є демонетаризована економіка, чи економіка, в якій вирішальна роль належить державному плануванню, ринковим механізмам або суміші одного й другого. Баро закликає до нового суспільного планування, але не уточнює, буде це планування переважно централізованим чи децентралізованим. Досі жоден із захисників суцільно децентралізованого планування не спромігся показати, як можливі перерозподіл матеріальних благ, внутрішня й міжнародна торгівля тощо без існування центральних державних установ58. У наступних розділах я спробую показати, чому ринковий соціалізм є ан-тифеміністським і антиекологічним. Поки що ж важливо зазначити, що соціалістична самодостатність без централізованого чи децентралізованого державного планування (чи суміші одного й другого) не тільки утопічна, а й може призвести до нерівного примітивного бартеру чи таких негативних аспектів ринкової практики, як егоїзм тощо.

У своїй постіндустріальній утопії Кіркпатрик Сейл говорить про тисячі малих, децентралізованих спільнот, що є самодостатніми й не відчувають потреби у національних державних інституціях59. Сейл є пропагандистом малих міст, малих підприємств, стаціонарної економіки та відродження старої місцевої демократії Нової Англії. Його книга містить численні переконливі приклади на користь того, чому маломасштабні міста, інституції та практики здоровіші, демократичнії^ й т.ін. Але він є також неймовірно наївним в свої вірі в те, що самоврядування творить чудеса в Югославії чи що давні докапіталістичні суспільства без держави були кращими, ніж сучасні суспільства з соціально орієнтованими державами. У постіндустріальній Америці Сейла маленькі містечка використовуватимуть податки, які вони зараз передають державному та федеральному урядам, на власний розсуд. Якимсь чином зростаючий державний борг сотень американських міст, жахлива бідність, що панує в різних міських гетто, мають трансформуватися шляхом утворення тисяч невеличких, самофінансованих міст. Справді, місцеві жителі набагато краще можуть розпорядитися своїми доходами. Але сучасний рівень бюджетних надходжень узагалі був би неможливим без теперішнього військово-індустріального комплексу чи без високого рівня споживання. Як вижили б Сейлові містечка без сучасної системи залежності від імпортованої сировини, національних ринкових ланцюжків, доходів від експорту (наприклад, в агробізнесі), а також дивідендів від багатонаціональних представників Америки, що заробляють величезні статки за кордоном, чи всіх військових контрактів, створених урядом робочих місць та інших форм державної підтримки?

Інакше кажучи, Сейл бажає нової, демократичної Америки (з приблизно тим самим рівнем життя й споживання, що мають нині заможні американці), але якимсь чином вільної від усіх найгірших форм американського капіталізму (повсюдного злидарства, бідності й нерівності), за рахунок яких і можлива ця заможність. Його знедержавлене суспільство є змішаною версією демократичного соціалістичного моралізму й утопічних сподівань, але опертої на довгу традицію американського вільного підприємництва. Як така Сейлова самодостатня постіндустріальна економіка обтяжена суперечностями — від проблем, як підтримати заможність без імпорту сировини, до фундаментального питання, як ринковий устій може дозволити собі незростаючу, стаціонарну економіку, якщо кооперативи й підприємства малого бізнесу з їхніми прибутками, робочими місцями, послугами залежать від постійного зростання й споживання — за браком державних інституцій (тобто неринкового розподілу товарів і послуг).

Урешті-решт, ми маємо пропоновану Андре Горцем суміш місцевої автономії й національної інтеграції, високих технологій і екологічних чи розвагових інструментів, державного планування й місцевого контролю, антиринкових практик, що, однак, залишають місце для недержавних послуг. З усіх постіндустріальних теоретиків Ґорц найзагадковіший і найпарадоксальніший. З одного боку, він визнає, що тільки нові соціалістичні державні інституції здатні скоротити обов'язковий робочий час чи координувати та регулювати постіндустріальну економіку. Проте, з іншого боку, Ґорц, схоже, вважає, що централізоване планування сумісне з ринковими силами й автономними громадськими сферами виробництва. Засадничою передумовою Ґорцевого постіндустріального суспільства є поділ суспільного життя на гетерономну й автономну сфери. У гетерономній сфері — міжособистісні та програмно визначені життєві потреби, централізоване плановане виробництво основних промислових товарів, неприємні щоденні задачі й послуги, адміністративна діяльність, спеціалізований поділ праці та інші необхідні форми роботи й виробництва. Ґорц уважає, що гетерономні справи можна звести до незначного мінімуму, тоді як ефективне виробництво й планування може забезпечити матеріальні умови, потрібні для ведення автономної, креативної діяльності. Організація гетерономної сфери має підпорядковуватися цілям автономної сфери, тобто сфери індивідуальної свободи, де виробляють матеріальні товари, надають послуги й ведуть діяльність, що не є необхідною. Люди вільно переходитимуть від гетерономної оплачуваної праці до автономної, індивідуальної та колективної діяльності, яка дозволяє їм жити й творити згідно з їхньою фантазією, а не тільки з їхніми потребами60.

На противагу до Баро, Ґорц не вірить у чесноти «базових комун». Для Ґорца «автаркія громади завжди має наслідком збідніння: що самодостатнішою й кількісно обмеженішою є громада, то вужчим є спектр діяльності й вибору, який вона може запропонувати своїм членам. Якщо громада не може надати вільного місця для екзогенної діяльності, знань і виробництва, вона стає тюрмою: експлуатація перетворюється на експлуатацію сім'ї. Лише постійно поновлювані можливості відкриття, нового розуміння, експериментування й комунікації можуть уберегти життя громади від збідніння й кінець кінцем задухи»61. Оскільки Ґорц не вірить у можливість повного самоврядування в комплексних інституціях, великих містах чи в централізованому плануванні ключових галузей промисловості (хоча він і висловлюється на користь технічного самоуправління трудовими процесами з метою визначення умов праці62), слід визнати неможливість скасування гетерономної праці. Тому Ґорц пропонує три умови для того, щоб не допустити домінації гетерономної сфери над автономною життєдіяльністю:

По-перше, тільки соціалізація знань, їхнє зберігання й передання дозволяють створити значний обсяг технологічно розвинутих знарядь. По-друге, високопродуктивна техніка, здатна виготовляти такі інструменти з низькими витратами (чи це катодні трубки, чи підшипники), не до снаги локальним громадам чи невеличким містечкам. По-третє, якщо час, витрачений на гетерономну роботу, скоротити до мінімуму, то кожному доведеться виконувати певну роботу63.

Ґорцева концепція соціалістичного суспільства, яка використовує найкращі досягнення високої технології в поєднанні з локальною автономією, є дуже привабливою, але й обтяженою економічними й політичними неузгодженостями. Хоча Ґорц визнає, що постіндустріальна технічна революція має змести старі суспільні відносини (а надто у сфері праці), щоб максимізувати рівність і демократію, його поділ суспільного життя на дві сфери є надто схематичним. Наприклад, Йоганнес Берґер і Норберт Ко-стеде критично зауважують, що Ґорцеве дуалістичне суспільство, яке складається з двох сфер, надто стерильне й ґрунтується на двох різних керуючих принципах, що є штучними й довільними. «Ця жорстка відповідність суспільних секторів і принципів організації є, отже, найслабкішою рисою книги Ґорца. Мало би більше сенсу підпорядкувати кожну сферу комбінації організуючих принципів, оскільки жодна царина (освіта, охорона здоров'я, фабрична праця тощо) не може бути організована згідно з будь-яким одним принципом»64. Намагаючись розрізнити гетерономні й автономні суспільні відносини і, однак, поєднати поняття розвагових інструментів (Ілліч), «відмирання ринку» (Тоффлер) і демократичного державного планування, Ґорц також змушений шукати примирення між масштабною технологією та «мале — прекрасне». Його переконлива критика задушливих обмежень малих, самодостатніх громад не доповнюється не тільки жодним серйозним аналізом, але й задовільною концепцією альтернативних національних і міжнародних відносин. Найкраще, що може зробити Ґорц, це визнати, що не вся праця приноситиме радість і що необхідним буде державне планування. Можна також поспівчувати Ґорцеву бажанню використати нові технології для збереження праці (з метою збільшення вільного часу).

У своєму аналізі потенційного «правого» технологічного тоталітаризму65 Ґорц показує чітке розуміння наслідків високих технологій. Але де ж Ґорців аналіз усіх тих сучасних високих технологій, запроваджених транснаціональними корпораціями, які прямо заперечують можливість утворення автономних сфер на міжнародному рівні? Подібно до більшості постіндустріальних теоретиків, Ґорц, здається, забуває про несумісність розвитку мікроелектроніки, як він відбувається зараз (на наднаціональному рівні), та захисту робочих місць і форм промисловості, що необхідні для будь-якого переходу до незалежних соціалістичних націй-держав. Наприклад, у цілій низці західних країн зникають (чи вже зникли) життєво важливі підприємства обробної промисловості в результаті реструктуризації транснаціональних корпорацій, конкуренції з дешевим імпортом і банкрутств. Якщо певний регіон є сильно залежним від імпорту основних товарів і послуг, наприклад, сталі, машинного устаткування, тоді не тільки економіка підпорядковується постійному балансу платежів та інших фіскальних проблем, але й суворо обмежується тиском із-за кордону сама здатність провадити незалежну політику (чи то на внутрішньому, чи то на міжнародному рівні). Але тоді не зрозуміло, покладає Ґорц надії на соціалістичні нації-держави чи на якусь іншу форму соціалістичного територіального й політичного устрою. Тоді як зрозуміло, що Ґорц заперечує сільську чи локальну автаркію, лишається незрозумілим, чи будуть необхідні соціалістичні державні інституції, які він пропагує, організовані на національному та глобальному рівнях. Важко визначити, що ж справді обстоює Ґорц. З одного боку, він визнає потребу в централізованому плануванні основних галузей промисловості й ресурсів66. З іншого боку, Ґорц слідом за Тоффлером уважає, що в умовах інформаційної та організаційної ускладненості «наша індустріальна система більше не допускає планування з центру» — ідеологічне твердження, що видається за очевидну істину67! Горців образ утопії (див. Доповнення 2, що вперше з'явилося в «Екології як політиці») є, якщо скористатися уїдливим зауваженням Мюррея Букчина, «дитинячим “лібертаріанським” Дисней-лендом»68. Президентські укази, ранкові загальні зібрання, праця пополудні, обов'язкова освіта, поєднана з «повною свободою» в автономній сфері, самоуправління часом при централізованому плануванні — не дивно, що у Букчина урвався терпець.

Можна лише пожалкувати з того приводу, що незмога Ґорца обґрунтувати свою утопію політично й економічно перекреслює багато його цікавих ідей щодо потреби в індивідуальній і громадській автономії в межах широкої інституційної мережі провідних державних установ і галузей промисловості. Подібно до інших постіндустріальних теоретиків, Ґорц, здається, робить гігантський стрибок від теперішньої глобальної концентрації економічної влади (особливо що стосується телекомунікацій, електронних і технічних патентів) до утопічного майбутнього, де високі технології демократизуються й стають доступними масам. Ґорц відкидає автаркію громади й проникливо зауважує, що національна самодостатність у виробництві харчової продукції потрібна з екологічних причин. Утім, його схвальне ставлення до Тоффлера свідчить про те, що Ґорц вірить у глобальну індустріальну інтеграцію в майбутньому. Але національна самодостатність у виробництві харчової продукції передбачає розробку політики щодо хімічної промисловості, біогенетики, заводських патентів, джерел енергії та процесів у харчовій промисловості. Як можливо досягти автаркії в цій життєво важливій сфері без подібної автаркічної чи напівавтаркічної політики в інших сферах постіндустріальної промисловості?

Майже всі впливові економічні теорії сьогодення — монетаризм, кенсіанство, ринковий соціалізм — зорієнтовані на міжнародну інтеграцію й розвиток. Ґорц не може просто виступати на захист державного планування нових технологій, але при цьому не вказувати, чи це планування має відбуватися на централізованому, децентралізованому чи на обох рівнях. Також він має обходити мовчанням те, як централізовано чи децентралізовано планове суспільство може встановити національну самодостатність у ключових царинах (наприклад, сфері харчування), уникнувши при цьому зіткнення з тиском зростаючої глобальної інтеграції. Поділяючи суспільство на сфери, Ґорц героїчно намагається всидіти на двох стільцях, що знаходяться у протилежних таборах: маломасштабна, автономна й автаркічна практики, з одного боку, та великомасштабні, технічно інтегровані виробництво, інформаційні засоби й адміністративне управління, з іншого. Ґорц поєднує глибоку обізнаність стосовно спеціалізованої техніки й організації (які він мав змогу спостерігати як журналіст) з оптимістичною поверховістю футуролога, нездатного визнати несумісність багатьох форм капіталістичних високих технологій із соціалістичними відносинами.

Як і інші постіндустріальні теоретики, Ґорц майже не говорить про фінансування соціального забезпечення, можливості бюджетних надходжень у стаціонарному (чи з незначним зростанням) централізовано планованому суспільстві чи про економіку, що спирається на суміш планування й ринкових механізмів. За іронією долі Ґорц — єдиний постіндустріальний теоретик, який приділяє увагу необхідності соціалістичних державних інституцій. Іронія тут полягає в тому, що він розуміє державу як дуже вузьку політичну й адміністративну форму й ігнорує важливі питання, а саме: як радикальні постіндустріалісти можуть уберегти місцеві й національні державні структури перед лицем зростаючого домінування наднаціональних організацій. У наступних розділах я розгляну деякі з проблем, пов'язаних з альтернативним соціальним забезпечення, обороноздатністю, освітніми, юридичними й політичними інституціями. Усі наші постіндустріальні теоретики виступають поборниками толерантнішого, плюралістичнішо-го й демократичнішого майбутнього. Однак, як я показав, усі вони або забувають про несумісність нових глобальних форм економічної інтеграції й бажаних форм децентралізації та малих інституцій, або, як у випадку Баро й деяких інших, не в змозі пояснити, як місцеві громади взаємодіятимуть з рештою світу. Отже, постає проблема несумісності дедалі більшої інтеграції й водночас вимоги все більшої автаркії.

Гарантія доходу незалежно від праці обернеться емансипацією чи репресією (як стверджують ліві чи праві) залежно від того, чи відкриває вона новий простір для індивідуальної й суспільної діяльності, чи навпаки, є суспільною платою за вимушену пасивність.

Андре Ґорц, «Шляхи до раю»

Ми мусимо гарантувати право на працю тим, хто прагнуть і можуть працювати, незалежно від віку. Ми маємо, крім того, зробити так, щоб право на працю включало також право не працювати, а також визнати, що етика обов’язкової праці є тепер недоречною, застарілою та контрпродуктивною. Можливо, багато людей почуватимуться обуреними, якщо праця перестане бути обов’язковою, але це не призведе до суспільної дезінтеграції.

Баррі Джонс, «Соньки, прокидайтеся!»

За умов комунізму слід також очікувати, що кожний із місцевих громадських органів матиме значну свободу визначати ступінь і форму соціального забезпечення у своїй місцевості, але така свобода буде обмеженою централізовано-але-демо-кратично утвердженими керівними принципами забезпечення міри територіальної справедливості й свободи географічної мобільності.

Боб Дикон, «Соціальна політика і соціалізм»