Розділ «1. Більше інтеграції чи більше автаркії»

Наголошуючи на важливості ролі широкої освіти громадськості, наукових досліджень, професійної перепідготовки та нових форм усеохопного соціального забезпечення, Джонс забув про уроки майже столітньої історії фабіанства. Незважаючи на успіхи соціальних реформ і підвищення рівня життя, фабіанці дуже помилялися щодо стратегії на поширення освіти, поліпшення соціального забезпечення та державного втручання в економіку як шляху до соціалізму. Заява Ентоні Кросланда, що «на 1951 р. Британія, власне, перестала бути капіталістичною країною» (оскільки економічна влада нібито з рук правлячого класу перейшла до уряду), виглядає такою ж нісенітницею через тридцять років, як і тоді, коли цей фабіанський погляд був уперше висловлений у 1950-х роках35. Так само віра Джонса в те, що освіта й втручання уряду в економіку можуть трансформувати капіталістичне індустріальне суспільство в еґалітаристське по-стіндустріальне суспільство, виглядає в кращому разі наївною, а в гіршому — цілковитим самообманом. У наступному розділі я розгляну фіскальні та соціальні можливості великого соціально спрямованого бюджету та програми загального доходу на кшталт пропонованого Джонсом та іншими постіндустріальними теоретиками гарантованого мінімального доходу. А поки що слід указати, чому Джонс, Стоньєр та інші помиляються щодо політики, необхідної задля трансформації теперішніх капіталістичних суспільства.

Якби Джонс та інші теоретизували лише з приводу трансформації промисловості й професійної перепідготовки, то це викликало б значно менше заперечень, ніж їхній погляд на реструктуризацію сучасної політики. Немає сумніву в тому, що в провідних капіталістичних країнах мало відбувалося зменшення кількості робочих місць в обробній промисловості. Також у різних країнах побільшало робочих місць у сфері індивідуальних послуг, туризмі, фінансовій сфері та державних адміністративних інституціях. Але сподівання на те, що значне влиття фондів у державну освіту забезпечить соціальну мобільність для деіндустріалізо-ваного пролетаріату, є настільки ж ілюзорним, як і колишні фабіанські очікування того, що освіта подолає нерівності, властиві капіталістичним суспільним відносинам.

Якщо ми уважно вивчимо перспективи нових галузей промисловості, джерела трудової зайнятості тощо, ми навряд чи знайдемо підстави для оптимізму щодо того, що вища освіта слугуватиме паспортом для підвищення доходу людей, які можуть знайти роботу лише як офіціанти, вахтери, охоронці, хатні прибиральники та інші низькооплачувані заняття в постпослуговій економіці36. Якщо ми додамо до цієї безрадісної перспективи такі явища, як збільшення низькооплачуваної роботи з неповною зайнятістю, все більшу концентрацію продуктивних сил у руках транснаціональних, експортно орієнтованих фірм, то загальна структура приватного сектору в постіндустріальних економіках виглядатиме цілковито нездатною створити умови для соціальної мобільності, тобто перспектив поліпшення життя (для більшості низькооплачу-ваних робітників), за допомогою розвитку освіти. Отже, залишається державний чи громадський сектор. Як і фабіанці до нього, Джонс не бачить суворих обмежень на розширення громадського сектору в капіталістичному індустріальному чи по-стіндустріальному суспільстві. Більшість гідних робочих місць у сферах освіти, догляду, послуг тощо, на які посилаються Джонс, Тоффлер та ін., насправді несумісні з прибутковим капіталістичним виробництвом (крім випадків, коли вони утворюють невеличку частку загальної економіки, як, власне, зараз), і навряд чи їхня кількість збільшиться найближчими десятиліттями.

Як і Тоффлер, Джонс провокує нереалістичне почуття технологічного оптимізму, фокусуючись радше на абстрагованих тенденціях, ніж на конкретних політико-економічних реаліях. Наприклад, цілком правильно те, що нові робочі місця створюють у сферах інформаційної технології, біотехнології, мікроелект-роніки та інших. Але в наступні декілька десятиліть ці високотех-нологічні галузі забезпечать лише невеличку частку від загальної кількості робочих місць у розвинутих країнах: наприклад, лише 10-15% у США. Ґорц, навпаки, відкидає високі технології як панацею проти масового безробіття й украй критично ставиться до спроби французької держави наслідувати американській моделі, запропонованій новими правими37. Такі автори, як Етціоні, Джарґовський, Гарринґтон і Левінсон, також стверджують, що робочі місця у високотехнологічних галузях у США дадуть менш як 4% нових робочих місць до 1995 р.38 Вони посилаються на дані Бюро статистики праці, які показують, що робочі місця вахтерів і сторожів будинків складуть більше, ніж дадуть п'ять високотехнологічних галузей, що найшвидше розвиваються, разом! Хоча між 1950-м і 1982 р. відбулися значні зміни в категоріях професійних робітників, сільськогосподарських робітників, конторських службовців, працівників сфери послуг і машинних операторів, прогнозується, що між 1982-м і 1995 р. зміни в загальній кількості робочої сили у категоріях продавців, конторських службовців, працівників сфери послуг, професійних і технічних робітників, менеджерів, машинних операторів, чорноробів, ремісників сільськогосподарських робітників будуть незначними39. Якщо ці прогнози до 1995 р. здійсняться, професійна трансформація, пророкована багатьма футурологами й постінду-стріальними публіцистами, буде набагато-набагато повільнішою, ніж це уявлялося.

Значна кількість робочих місць у «постіндустріальному суспільстві» — це насправді робочі місця такого самого типу, що й в індустріальних суспільствах: продавці у точках фаст-фуд, прибиральники домівок, конторники, вахтери, якщо використовувати термінологію старого «індустріального суспільства». У 1983 р. 69% усієї найманої робочої сили в США були задіяні в галузях послуг, тобто банківській сфері, ресторанах, торгівлі тощо, порівняно з 54% найманої робочої сили в 1954 р.40 Отож, зростання постіндустріального суспільства в найбільшій і технологічно найрозвинутішій капіталістичній країні за останні три десятиліття становило не більше 15%.

Хоча Сполученим Штатам є куди розвиватися в плані змін у характері зайнятості, найбільше зростання кількості робочих місць у секторі послуг (за останні тридцять років) було зареєстроване в Японії, Західній Німеччині, Франції та Італії. Усі ці розвинуті капіталістичні країни мали нижчий рівень зайнятості в секторі послуг у 1956 р. (від 28 до 38% від загальної кількості робочих місць), але досягли не більше як 50-58% від загальної найманої робочої сили41. Крім того, 55% населення віком від 20 до 24 р. у США мали вищу освіту, тоді як у відповідних вікових групах в Італії, Британії, Західній Німеччині, Японії, Канаді, Швеції та Франції, тобто найбільших і технологічно найрозвинутіших країнах, частка тих, хто мали вищу освіту, становила лише від 20 до 37%42. Незважаючи на таку високу частку людей з вищою освітою, США характеризується великим обсягом низькооплачу-ваної праці, значною часткою напівкваліфікованих і некваліфіко-ваних робочих місць у секторі послуг, великою кількістю працівників із неповною зайнятістю та низьким рівнем зайнятості в державному секторі послуг соціального забезпечення порівняно зі Швецією, Британією та іншими західноєвропейськими країнами43. Не менш важливо й те, що США мають більші за будь-яку іншу провідну капіталістичну державу воєнні витрати — а надто на дослідження та розвиток високих технологій44.

Цей історичний профіль розвитку сектору послуг у розвинутих суспільствах за останні десятиліття є потужним ударом для нових правих і ліберальних кейнсіанців, які сподівалися настільки збільшити державні витрати, щоб повністю забезпечити постінду-стріальну робочу силу добре оплачуваною роботою (враховуючи рівень безробіття за останній час). Ба більше, слід очікувати значного збільшення обсягу світової торгівлі (пожвавлення експорту), що не дозволить спинити зростання безробіття, а про те, щоб отримати доходну частину бюджету, необхідну для розширення державного сектору національної економіки, годі й казати45. Цей сценарій є несумісним із задекларованими прагненнями досягти гармонії з навколишнім середовищем, демаркетизації споживної вартості послуг та інших «посткапіталістичних» цілей. Або зростає приватний сектор і продовжує позбавлятися робочої сили, продовжує забруднювати навколишнє середовище та руйнувати підґрунтя традиційної промисловості та ремесел на національному й місцевому рівнях, або зростає державний сектор. До того ж, якщо зростання державного сектору буде обмежене головне тими галузями, які допомагають накопичувати приватний капітал, то мало шансів на досягнення багатьох із тих еґалітари-стських енвайронменталістських цілей, які їх проголошують по-стіндустріальні теоретики. Але якщо політичні сили спроможуться досягти зростання державного сектору за рахунок украй потрібних послуг соціального забезпечення та інших товарів і послуг, що ставлять людей вище за прибуток, то це не тільки поставить під загрозу прибутковість приватного сектору, але й підірве трудову дисципліну й мотивацію. Адже якщо вдасться подолати безробіття, забезпечити гарантований доход, надзвичайні культурні та освітні можливості — усе це створить суспільні альтернативи: кого ж тоді приваблюватиме відчужена праця кріпака в традиційних галузях промисловості чи нового зомбі перед екраном шкідливого для здоров'я комп'ютера чи відео.

Одне слово, про Джонсів утопізм свідчить нездійснимість його цілей. Нерозуміння політичної економії державного й приватного секторів у капіталістичних суспільствах, нездатність указати, які суспільні сили в приватному секторі підтримають пропоновані ним великі грошові вливання в неприбуткові галузі, такі як освіта й соціальне забезпечення, неможливість показати, як розвиток малих підприємств зможе зруйнувати панування ІВМ і подібних компаній у світі, — усе це залишає Джонсові єдиний шлях: вірити у постіндустріальну гармонію і його справедливий розподіл серед деіндустріалізованих мас. Самі того не бажаючи, Джонс, Стоньєр та інші грають на руку правим, які провадять сьогодні політику реструктуризації. Цю саму «праву» модель ринку розвивають також соціалістичні та соціал-демократичні уряди. Кожний заклик на кшталт «більше високих технологій», «менше протекції щодо наявних галузей промисловості», «більше інтеграції у глобальні мережі» тощо веде до втрати локального й національного демократичного суверенітету, руйнації сфери кваліфікованої праці й послуг і послабленню робітничих організацій. Адже наслідками реструктуризації є збільшення безробіття, відкриття національних ринків для імпорту з-за кордону, розлад регулювання руху фінансів і капіталу в той час, як капіталістичні сили опираються здійсненню тих самих реформ (пропонованих Джонсом та ін.), що нібито мають зробити постіндустріальне суспільство соціалістичним раєм на відміну від капіталістичного пекла. Незважаючи на свою прихильність до великих соціальних реформ, опиняючись в уряді, багато сучасних фабіанців не поспішають іти наперекір інтересам капіталістичних груп. Перед лицем економічного спаду фабіанці схильні покладатися на пожвавлення прибутковості приватного сектору й сподіваються, що «краплі золотого дощу» дійдуть і до «менш щасливих».

Третій сектор: прогресивна сила чи романтизована деформація?

Хоча не всі теоретики постіндустріального суспільства вірять у сумісність транснаціональних корпорацій і малого, децентралізованого виробництва та демократичного контролю, багато погоджуються щодо бажаності розвитку офіційних економічних альтернатив, наприклад кооперативів, а також зменшення формальних, готівкових і/або безготівкових трансакцій. Власники невеличких підприємств вільні від найгірших проявів масштабної капіталістичної експлуатації та монополії, від державного бюрократичного контролю — таким уже давно є ідеал, пропагований як соціалістами, так і несоціалістами. Останніми роками багато активістів лівого руху доповнили свою віру в кооперативи позитивним ставленням до неофіційної, тіньової економіки. Усілякі види «зроби сам», простий бартер, нелегальна наймана робота з частковою чи повною зайнятістю починають розглядатися як прототипи антикапіталістичної організації, що послаблюють масове виробництво й обмін товарів, розвивають більш громадські способи життя, підривають пуританську трудову етику, а також кидають виклик із найгіршими ексцесами споживацтва та пов'язаного з ним руйнування навколишнього середовища.

Неофіційна частка третього сектору особливо розширилася у минулому десятилітті разом зі зростанням тіньових економік у капіталістичних країнах. Донедавна чорні ринки та нелегальні форми роботи залишалися неодмінними елементами комуністичних країн, суспільств третього світу та економік воєнного часу, що пояснюється недостатньою кількістю товарів і недемократичною організацією виробництва й обміну. Однак починаючи від 1970-х років широка реструктуризація капіталістичної промисловості та тривала стагфляція в країнах, що входять до ОЕСР, спричинили появу значних і структурно важливих тіньових економік: від 5 до 30% валового внутрішнього продукту в різних країнах (точні цифри навести неможливо). У крайньому разі (як, наприклад, Болівія) майже повний колапс офіційної економіки на початку 1980-х років супроводжувався переходом більш ніж трьох четвертих найманої робочої сили у неофіційний сектор46. Ці неофіційні сектори влаштувалися в розколинах між капіталістичним виробництвом і державними інституціями соціального забезпечення. Розвиваючись за рахунок нових тіньових, напівлегальних бізнесових можливостей, а також приховування індивідуальних і суспільних збитків, нанесених економічною депресією, неофіційні сектори (тобто безробітні робітники, що доповнюють низьку допомогу по безробіттю за рахунок нелегальної праці, чи частково зайняті або низькооплачувані робітники, що також змушені шукати додаткову нелегальну роботу) тісно прив'язані до стану та майбутніх перспектив приватного виробництва, опертого на грошовий обмін, і державного грошового соціального забезпечення.

У цих неофіційних секторах існують обмежені негрошові обміни як в урбаністичному, так і в сільському середовищі (наприклад, певні ремонтні мережі та виробники харчової продукції). Однак було б романтикою вірити, що ці неофіційні практики є базисом великого демаркетизованого сектору, розвиток якого передбачають постіндустріальні теоретики й екологічні рухи. Майже всі наявні форми безготівкових трансакцій залежать прямо чи опосередковано від офіційного ринкового і державного секторів (тобто від індивідів, що отримують засоби до існування повністю чи частково в грошовій формі). Навіть більше, ці альтернативні урбаністичні громади, центри ремесел тощо мають обмежену ринкову й неринкову життєздатність. Невеличкі кафе, ремонтні майстерні, центри ремесел та інші альтернативні інституції навряд чи мають шанси довго протриматися в більшості великих міст. Значна частка теперішніх альтернативних підприємств проіснує недовго. Ця дуже вразлива неофіційна економіка навряд чи зможе залучити до себе приплив нових робочих рук. Без механізмів соціального забезпечення та підтримки в разі кризи, студентських стипендій чи оплачуваних робочих місць більшість із цих безгрошових підприємств, мабуть, ніколи не зможуть існувати.

Дослідження неофіційного сектору з грошовими відносинами Беверлі Лозано, Присцилли Конноллі та інших також показують, що значна частка найманих робітників і власників невеличкого бізнесу працюють нелегально не за власним бажанням і лише доти, доки не знайдуть краще оплачувану й задовільнішу легальну роботу47. Але навіть якщо припустити, що більшість працюючих у неофіційному секторі задоволені своїм становищем і що такі підприємства виробляють продукцію, альтернативну продукції капіталістичного виробництва, зовсім інша річ сподіватися на те, що ці неофіційні сектори є життєздатним базисом майбутніх де-маркетизованих, постіндустріальних соціалістичних економік. Щоб вийти з розколин капіталістичної змішаної економіки, зайняти позицію, за якої демаркетизовані товари й послуги стануть головною характеристикою нової постіндустріальної економіки, потрібна трансформація великих транснаціональних корпорацій у маленькі підприємства, ліквідація капіталістичного ринку як домінуючого механізму соціального й економічного відтворення та ліквідація матеріальної залежності від інституцій соціального забезпечення, що в свою чергу залежать від здоров'я приватного ринкового сектору як джерела бюджетних надходжень. Так само важливою є неможливість створення демаркетизованого сектору з неофіційної економіки, стан якої сам значною мірою визначається ринковими силами (навіть якщо вони працюють у тіні).

Одне слово, неофіційний сектор може стати життєздатним, демаркетизованим офіційним сектором альтернативного суспільства лише за таких умов:

1) капіталістичне виробництво буде витіснене радикальною самодостатністю;

2) планована економіка перейде від грошових трансакцій до натуральної оплати, тобто «соціальних виплат» товарами й послугами;

3) менший за обсягом ринковий сектор загальної економіки має бути якимсь чином здатним виробляти достатньо для того, щоб фінансувати гарантований доход для всіх громадян (що дуже малоймовірно);

4) суміш планування та децентралізованої самодостатності витіснить капіталістичні ринки.

Запровадження радикальної самодостатності сильно обмежило б життєздатність усіх ринково орієнтованих підприємств — великих чи малих, кооперативів чи індивідуальних виробників — тільки тому, що самодостатність як принцип несумісна з постійним зростанням і розширенням ринку. Планова економіка, з одного боку, невіддільна від значної частки бюрократичного регулювання, тобто того, без чого, сподіваються романтики-антидержавники, вони зможуть обійтися. Як більшість постінду-стріальних утопістів, поборники зростаючого, саморегульованого неофіційного сектору воліли б, щоб домінуюча демаркетизована економіка могла б регулювати себе без соціалістичного державного планування. Але навіть ті, хто вірять у необхідність державних установ, воліли б краще, щоб неринковий соціалізм був життєздатним саме у радикально децентралізованій формі.

Усі вищенаведені зауваження щодо ілюзій прихильників неофіційного сектору так само стосуються й адвокатів кооперативів. Слід виділити декілька видів кооперативів, а також розглянути сумісність кооперативів з іншими характеристиками по-стіндустріального суспільства, такими як якість і тривалість праці, розмір підприємств і демаркетизовані сектори. Підтримувати кооперативи — це те ж саме, що підтримувати мир. Консерватори, ліберали, радикали, комуністичні й капіталістичні суспільства — усі рішуче підтримують діяльність кооперативів. Адже кооперативи сумісні з вільним підприємництвом, ринковим соціалізмом, централізованим плануванням, самоврядуванням і анархізмом. Ключове питання полягає в тому, чи здатні кооперативи утворити економічний базис певного суспільства, чи ж вони мають залишитися другорядною формою організації. Немає сумніву в тому, що багато тисяч кооперативів процвітають як у капіталістичних, так і в комуністичних країнах. Там, де діяльність кооперативів регулюється ринковими механізмами, зрозуміло, що успішними стають ті кооперативи, які спромоглися знайти для себе нішу на певних місцевих чи національних ринках48. Інші виживають за рахунок об'єднання обмежених ресурсів, як, наприклад, багато сільськогосподарських кооперативів, тоді як деякі навіть виросли у багатомільйонодоларових гігантів49. Найменш успішними були ті новоутворені кооперативи, що виникли під час криз капіталістичного бізнесу, тобто кооперативи, створені робітниками як відчайдушний засіб порятунку робочих місць і виробництва. Замість того, щоб бути острівцями соціалізму, багато з цих кооперативів вижили лише за рахунок того, що робітники погодилися зі зниженням заробітної платні або збільшили тривалість робочого дня, чи за рахунок інших негативних заходів, до яких вони змушені були вдатися під тиском ринку. Так само, як відрядна робота є найвищою формою експлуатації (тому що робітник підганяє сам себе без боса), так і кооперативи рівною мірою можуть перетворитися радше на бастіони самоексплуа-тації, ніж на підприємства свідомої солідарності та взаємної самодопомоги.