Розділ «1. Більше інтеграції чи більше автаркії»

Доволі некритичний ентузіазм щодо кооперативів породив нову священну корову — Мондраґон. Так само, як альтернативний план Лукас Аероспейс[14] став зразком для всіх соціалістів, що вірили в гладкий перехід від капіталізму до соціалізму, так і кооперативи у Мондраґоні стали джерелом натхнення для багатьох постіндустріалістів. Мені вже доводилося писати про те, що, попри багато своїх позитивних якостей, план Лукас Аероспейс є непридатним для більшості робітників у приватному та державному секторах (особливо для тих, хто не є безпосередньо задіяними у виробництві товарів, а такі насправді складають більшість робітничого класу в сфері роздрібної торгівлі, соціального забезпечення, адміністративних, фінансових, транспортних та інших організаціях)50. Отже, слід уважно розглянути, чи можуть кооперативи скласти альтернативу наявним економічним організаціям.

Не доводиться сумніватися у відносному успіху Мондраґона порівняно з некооперативними підприємствами в Іспанії. Понад 18 тисяч осіб працюють у різноманітних кооперативах, із них понад 3500 — у найбільшому кооперативі ULGOR51. Сам розмір ULGOR, а також характер продукції та місце на національному ринку роблять Мондраґон невдалим прикладом для постінду-стріальних теоретиків. Якщо постіндустріальне суспільство має спиратися на малі підприємства, то Мондраґон є не тільки невдалим прикладом через свій розмір, але й зовсім недоречним через домінуючу позицію ULGOR у виробництві кухонних плит. Адже зрозуміло, що в тому разі, якщо багато кооперативів почнуть виробляти плити, то становище ULGOR на іспанському національному ринку похитнеться. І це правильно стосовно будь-якого кооперативу, чиє існування й процвітання залежать від ринкових механізмів. Багато постіндустріалістів ігнорують специфічні характеристики конкретних кооперативів, натомість приписуючи їм певні якості на підставі їхнього розміру й того, що вони кооперативи. Але багато кооперативів насправді борються з безробіттям тим, що обмежують прихід нових робітників і появу нових фірм, домагаються панування виробників над інтересами споживачів, протистоять профспілкам і залежать від підвищення продуктивності за допомогою таких заходів, які навряд чи відповідають меті скорочення робочого дня, пропагованої Баро, Горцем, Тоффлером і Джонсом.

У капіталістичному суспільстві кооперативи змушені приймати домінуючу логіку ринкових сил. Наприклад, Деніел Зверлінґ показав, що багато кооперативів у США, які виробляють харчові продукти, нездатні вижити у своїй початковій радикальній формі, тому що їм бракує складів порівняно з великими супермаркетами. Отож, попри твердження Ралфа Надера й Ґорца щодо поліпшення вибору в інтересах споживачів у кооперативах, насправді останні не можуть мати широкий вибір товарів чи конкурувати з цінами в супермаркетах52. Кооперативи робітників або ж намагаються протистояти тискові масового безробіття шляхом трудомісткого виробництва (і отже, не в змозі знизити витрати порівняно з капіталомісткими приватними підприємствами, якщо тільки кооператив не йде на зниження платні своїм членам), або впроваджують високотехнологічні виробничі процеси, позбавляються зайвих робочих рук і стикаються з необхідністю збільшення робочого капіталу. Всі пропозиції щодо ринкової соціалістичної економіки, опертої на кооперативи робітників, виходять із припущення, що центральні уряди відіграватимуть життєво важливу роль у забезпеченні фінансових позик, податкової політики, міжнародної політики стосовно торгівлі, планування і т.ін.53. Але таким чином стає очевидною одна з найсуттєвіших суперечностей між маломасштабними підприємствами і такими соціалістичними цілями, як рівність і соціальний добробут. Якщо постіндустріаль-не соціалістичне суспільство характеризується великим ринково орієнтованим сектором (тобто підприємства, що контролюються робітниками чи знаходяться в їхній власності та виробляють і продають свої товари й послуги, попри сильне урядове регулювання й інвестиції), то надзвичайно важко втримати ці економічні практики в межах демократично суверенної й самодостатньої нації-держави. Усі підприємства, що регулюються ринковими механізмами (чи то кооперативи, чи такі, що знаходяться у державній або приватній власності), змушені конкурувати між собою й постійно зростати для того, щоб не втратити доход, місце на ринку і, отже, вижити. Тільки планова економіка здатна уникнути проблем перевиробництва, звільнення зайвих робітників, вихід на міжнародні ринки та кризи прибутковості, що їх ринкові механізми створюють як для ринкових соціалістичних фірм Східної Європи, так і для приватного бізнесу на Заході.

Проблема адвокатів маломасштабних децентралізованих економік, які також не хочуть відмовлятися від сильного уряду, що надає підтримку виробникам, полягає в тому, що ефективне планування часто йде всупереч ринковим механізмам на місцевому рівні. Одначе багато захисників самодостатності заперечують необхідність демократичного централізованого планування (засвоївши уроки недемократичного планування в Східній Європі) чи децентралізованих ринкових соціалістичних практик (оскільки вони пов'язують ринкові механізми лише з капіталістичними ринковими практиками). Надзвичайно важко уявити собі будь-яке самодостатнє соціалістичне суспільство, що діє на засадах простого бартеру чи неринкових обмінів між кооперативами. Хоча я вельми критично ставлюся до ринкового соціалізму, я справді вважаю, що ті радикали чи постіндустріальні теоретики, які думають, що можна обійтися без ринкових механізмів чи державного планування, є суцільними утопістами. Однак перш ніж вдасться сконструювати постіндустріальний соціалізм (що базується чи то на радикальній децентралізованій самодостатності, ринковому соціалізмі, чи то на демократичному централізованому плануванні в поєднанні зі зростаючим самоврядуванням), усі радикали мають якось дати раду наявним величезним соціальним проблемам. Як я покажу в наступному розділі, будь-яке постіндустріальне суспільство не буде в змозі досягти більшої рівності, соціальної справедливості й правдивого народного суверенітету без створення структури демократичної держави, доповненої радикальним перерозподілом багатства, що знаходиться у приватній власності. Без розвитку централізованої, але демократичної планової економіки (що також включає невеликий, опертий на ринок сектор) будь-яке постіндустріальне суспільство, що діє переважно згідно з ринковими соціалістичними принципами, змушене буде постійно зростати й стикатися з усілякими пов'язаними з експансією ринків проблемами стосовно навколишнього середовища й безробіття. Як збираються сучасні суспільства, що потерпають від високого рівня безробіття, деіндустріалізації, фіскальних криз і зростаючої міжнародної конкуренції, досягти постінду-стріальних цілей та екологічної рівноваги, збільшення дозвілля, поліпшення соціального забезпечення тощо, якщо вони приймають ринкові соціалістичні механізми, що продовжують піддавати робітників і навколишні середовища тиску внутрішнього й міжнародного ринку?

Не менш важливо й те, що малий розмір сам по собі не є гарантією гуманніших умов праці. На більшості капіталістичних підприємств (понад 95%) працюють менше сотні людей. Ці мільйони капіталістичних підприємств далекі від ідеалу — а надто невеличкі підприємства, на яких панує потогінна система, які зазвичай наймають дешеву робочу силу та порушують громадянські права робітників, піддаючи загрозі їхнє здоров'я, сексуальну й загальну безпеку. Якщо кооперативи мають замінити приватну власність, їм доведеться конкурувати на цих капіталістичних ринках. До того ж зростання кооперативів веде до послаблення профспілок, оскільки робітники отримують у власність і починають керувати власними підприємствами. Небагато профспілок є радикальними силами. Проте за умов поступового переходу до постіндустріального суспільства послаблення профспілок навряд чи сприятиме поліпшенню умов праці робітників. Ще важливішим є те, що широкий розвиток кооперативів послабить політичні партії, що спираються на профспілки, які в капіталістичному суспільстві лише слугували опорою консервативним і реакційним силам. Хоча існує багато кооперативів, що є конкретними прикладами неексплуататорської альтернативи приватним підприємствам, важливо не упустити негативні аспекти кооперативів, які існують в капіталістичних суспільствах.

Усі постіндустріальні прихильники маломасштабних кооперативів не можуть сказати нам, як такі організації:

1) підтримуватимуть своє функціонування в дедалі складніших ринкових умовах;

2) трансформуватимуться на демаркетизовані сектори, якщо вони змодельовані на ринковий успіх на кшталт Мондраґона;

3) самостійно управлятимуть місцевими ресурсами і обійдуться без підтримки централізованого уряду та регулюючих структур;

4) зможуть водночас максимізувати зайнятість і скоротити тривалість робочого тижня, працюючи в ринкових умовах;

5) сприяти розвиткові демократії через зростання кількості кооперативів, «електронних котеджів», неофіційних економічних обмінів тощо за умов існування гігантських антидемократичних транснаціональних фірм, які багатшають за рахунок послаблення та роздроблення робітничого класу й енвайронменталістських рухів;

6) і як третій сектор зможе адекватно забезпечити соціальні програми, якщо зростання цього сектору означає занепад і кінець кінцем відмирання як державного сектору, так і ринку.

Хоч я й прихильник локальних форм «народного планування», кооперативних ініціатив, які зменшують безробіття й надають соціально корисні послуги, важливо позбутися схильності містифікувати кооперативи й дивитися на них, мов на священну корову. Важливо також зважити на вищезазначені питання й проблеми, оскільки кооперативи, що діють в умовах неринкової економіки, будуть вільні від більшості з цих дилем — за умови відповідної структури планування й інституцізації національної та низової демократії. Дехто може думати, що моя негативна оцінка третього сектору в капіталістичних суспільствах нехтує можливостями розвитку й трансформації теперішніх капіталістичного та державного секторів. Що ж, нагадаю про суперечки, що точилися на початку ХХ ст. навколо питання: зникнуть малий бізнес і дрібна буржуазія чи розвинуться у новий середній клас. Однак і ревізіоністи, і революціонери помилялися. Ортодоксальні марксисти помилялися, вірячи у неминучість класової поляризації. Вони надто недооцінили стійкість сектору малого бізнесу, ба більше, про здатність до трансформації великих капіталістичних підприємств. Але ж і еволюційні ревізіоністи були цілковито наївними, сподіваючись на те, що рівність, суспільна гармонія, а про соціалізм годі й казати, можуть бути законодавчо закріпленими через парламентську систему. Навіть більше, стійкість дрібної буржуазії та професійна трансформація робітничого класу (з блакитних у білі комірці тощо) виявилися сумісними зі значним зростанням могутності капіталістичних монополій, загибеллю десятків мільйонів людей у століття нескінченних імперіалістичних воєн, підтримкою транснаціональними корпораціями десятків тиранічних режимів у країнах третього світу та іншими жахливими явищами.

Мірою того як капіталістичні суспільства першого світу зазнають великомасштабної реструктуризації, стає очевидним, що великі корпорації, а також мільйони малих підприємств залишаються, як і раніше, незацікавленими в розширенні соціального забезпечення для зростаючої кількості збіднілих людей. Саме на цьому історичному тлі всі постіндустріальні теоретики, які вірять у можливість одночасного розвитку й сумісність монополій, конкурентної боротьби й третього сектору, мусять пояснити нам, як буде побудована постіндустріальна економіка і як приватний бізнес зможе відмовитися від своїх теперішніх нелюдяних прагнень і антидемократичних практик. Суцільний утопізм думати, що корпорації, процвітання яких пов'язане з постійним зростанням, спро-тивом екологічному контролю й поліпшенню соціального забезпечення для громадян країн, що входять до ОЕСР (а про сотні мільйонів у країнах третього світу годі й казати), спротивом скороченню військово-промислових комплексів і т.ін., зможуть стати застрільниками у боротьбі за справедливе й по-справжньому егалітарне постіндустріальне майбутнє! За останні двадцять років стало зрозуміло, що розвиток нових технологій — наприклад, кабельного телебачення й різноманітного комп'ютерного обладнання, що створюють можливості для формування децентралізованих і демократичних способів життя, — самі по собі нездатні досягти тих цілей, які раніше пророкували радикали. Тому, зауважуючи значне розширення технологічних можливостей, неофіційних секторів і зростання соціальної розмаїтості, ми не повинні забувати про глибинну структуру відносин приватних капіталістичних сил. В одному з наступних розділів я розгляну розрив між образами постіндустріальних способів життя й політичними силами, необхідними для втілення цих утопічних практик у життя.

Постіндустріальний соціалізм: самодостатність чи міжнародна інтеграція?

Андре Ґорц і Рудолф Баро є двома провідними поборниками постіндустріального соціалізму. Обидва теоретики витратили значно більше енергії на критику теперішніх індустріальних суспільств і традиційних лівих партій, ніж на розробку проекту, як функціонуватиме постіндустріальне суспільство. Відтоді як Баро перейшов до лав зелених, він, схоже, відмовився від власних цікавих міркувань щодо планування, розвинутих у книжці «Альтернатива»54. Незрозуміло, як, на його думку, національна мережа базових самодостатніх комун зможе впоратися зі складними організаційними проблемами, що мають бути вирішеними в по-стіндустріальному суспільстві. Якщо капіталістичні ринкові механізми перестають бути домінуючою формою суспільної координації, крім державних установ, і Баро також пропагує радикальну децентралізацію та відмирання державної бюрократії, то що тоді виступатиме в ролі координуючого начала? Сам Баро раніше вже стверджував, що немає такої інформаційної теорії, яка б могла концептуалізувати горизонтальний потік інформації між тисячами інституцій і громад за браком вертикальних ієрархічних структур55. Якщо це твердження зберігає свою силу, то які ієрархічні структури будуть сумісними з «базовими комунами» та радикальними антиіндустріальними й антидержавницькими способами життя? Навіть більше, чи «зелене» постіндустріальне суспільство мінімізує чи, навпаки, максимізує суспільне планування? Якщо воно наміряється мінімізувати суспільне планування і покладатиметься головно на ринкові механізми, тоді матимемо всі основні недоліки ринкового соціалізму. Якщо ж нове суспільство наміряється максимізувати планування, то як це можливо без національних державних інституцій?

Можна скласти програму переходу за допомогою змішаної економіки (як це зробила партія зелених у Західній Німеччині), але це означає зберегти існування системи державного соціального забезпечення й розвинутого капіталістичного виробництва. (До речі, Баро скритикував економічну програму партії зелених як лівий реформізм.) У програмі зелених 1983 р. можна знайти багато цікавих ідей, але й не менше неясних і політично нереалістичних пропозицій56. Ніде у цій програмі, а також у працях Баро ми не знайдемо чіткої позиції щодо постіндустріальної економіки — лише загальні моральні принципи стосовно навколишнього середовища, громадянських свобод і технології поряд із туманними закликами до планування, в якому мають брати участь і державні, і народні рухи. Але демонетаризована, самодостатня економіка передбачає чітке вирішення таких важливих проблем:

1) координування соціальних і природних ресурсів за браком оплачуваних суспільних планувальників у державних установах;

2) створення інституційних механізмів для гарантування підтримки мільйонам залежних від соціального забезпечення та жителям сільських місцевостей з несприятливими умовами чи бідних урбаністичних регіонів;

3) чіткі соціальні стандарти й пріоритети на місцевому й національному рівнях, що співвіднесені зі справедливими стандартами життя, політичними механізмами регулювання справедливості, освіти, захисту, комунікацій і т.ін.;