Розділ «1. Більше інтеграції чи більше автаркії»

По-друге, такі автори, як Ґорц, роблять на один крок далі, ніж «змішана економіка» постіндустріальних теоретиків. Не пропагуючи ні самодостатності, ні багатоцільових корпорацій, Ґорц у своєму баченні постіндустріального соціалізму опирається на поєднання соціалістичного державного планування, децентралізованого виробництва (що спирається на суміш нової працез-берігаючої технології та простих, традиційних, трудомістких, екологічно безпечних ремесел), плюс неясна міжнародна прив'язка до інших суспільств, яка ніколи ясно не артикулюється. Ґорц є опонентом ринку як первинного координаційного механізму й водночас прихильником немісцевих структур, які мають бути набагато демократичнішими за сучасне бюрократичне регулювання економічної та політичної діяльності.

Урешті-решт, ми маємо третю групу постіндустріальних теоретиків, які схвалюють самодостатність і протистоять сучасному індустріальному та постіндустріальному зростанню, яке, на їхню думку, означає посилення небезпеки для навколишнього середовища, централізації влади в руках наднаціональних політичних установ (наприклад, ЄЕС) і зростання могутності транснаціональних корпорацій. Мислителі цього напрямку вважають, що по-стіндустріальні економіки неможливі без радикального передан-ня економічної влади, радикального вивільнення робітників і партій від теперішньої реструктуризації промисловості на імперіалістичних засадах (тобто переміщення певних галузей промисловості до країн третього світу задля здешевлення глобального виробництва). Незгода між різноманітними захисниками радикальної автаркії зазвичай обертається навколо ролі ринкових механізмів. У працях Баро, а також у раніше написаних працях анархістів самодостатність визначається як соціально-економічний устрій, що діє головно на засадах простих форм безгрошового бартеру, децентралізованого планування та інформаційного обміну чи інших подібних некапіталістичних ринкових механізмах і негрошових обмінах. При цьому майже нічого не говориться про міжнародний економічний обмін, про відносини між багатими суспільствами та країнами третього світу й т.ін. Противагою до неринкової концепції постіндустріальної автаркії (хоча простий бартер уже є ринковим механізмом) є картина радикально децентралізованих громад, що підтримують свою самодостатність через ринкові механізми, не відмовляючись від використання грошей. Цей сценарій має довгу традицію в американській політиці (спроба відродити старе містечко Нової Англії) і найкраще теоретично обґрунтований у недавніх працях на кшталт «Людського масштабу» Кіркпатрика Сейла27. Самодостатність базується на маломасштабних підприємствах та громадах. Хоча ринкові механізми продовжують розвиватися, спостерігається глибокий спротив водночас етатизму та контролю великих корпорацій над економічними процесами. Радикальний інвайронменталізм поєднується з найкращими традиціями учасницької демократії та вільного підприємництва.

Як ринкові, так і неринкові версії постіндустріальної автаркії заперечують образи постіндустріальних економік, висунуті Тоффлером, Джонсом, Горцем та ін. Тому треба проаналізувати деякі з найважливіших проблем і припущень, які лежать у підґрунті різноманітних уявлень про те, як усі ці постіндустріальні суспільства працюватимуть. Перш ніж розпочати детальніший розгляд постіндустріальних теорій, слід також наголосити на тому, що майже всі письменники, про яких ідеться далі, або повністю нехтують, або ж виявляють мінімальний інтерес до таких ключових питань і проблемних царин:

1) структура і роль державних установ у постіндустріальних суспільствах;

2) політичні й економічні наслідки звільнення жінок;

3) інституційні механізми, які не тільки перерозподіляють багатство, але й забезпечують адекватний доход чи утримання для неоплачуваних працівників та матеріально залежних осіб зараз і в майбутньому;

4) майбутнє воєнних технологій і виробництва;

5) внутрішні та міжнародні наслідки глобальної інтеграції чи місцевої автаркії.

Один чи двоє з наших постіндустріальних теоретиків принаймні торкалися всіх цих питань, але їхні рецепти, як і розуміння комплексу пов'язаних з цим проблем, залишають бажати кращого. Більшість із цих обділених увагою питань також розглядатимуться в наступних розділах (особливо природа соціального забезпечення й статус жінок). У цьому ж розділі я хочу ще поговорити про деякі з основних слабкостей різних концепцій того, як децентралізовані, демаркетизовані, маломасштабні та еґаліта-ристські постіндустріальні економіки (залишаючи осторонь питання їхньої привабливості) насправді би спрацювали.

Демасифікований капіталізм чи демаркетизований соціалізм Третьої Хвилі?

Будь-яка людина, що має до цього стосунок, чи то соціаліст, чи то соціальний реформатор, має не тільки усвідомлювати несумісні наслідки глобальнішої інтеграції чи більшої автаркії, а й уміти розпізнавати ті течії та політичні стратегії в нинішніх суспільствах, які, ймовірно, сприятимуть одному типові економічного розвитку на противагу іншій формі економічного майбутнього. Несумісність більшої транснаціональної інтеграції та більшої самодостатності є очевидною на прикладі багатьох сучасних версій ринкового соціалізму, літератури в дусі «мале — прекрасне» та інших концепцій альтернативних суспільств. «Третя Хвиля» Олвіна Тоффлера є гарним прикладом того, як привабливі альтернативні способи життя спираються на комплекс несумісних припущень і економічних практик. Я вже згадував, що Тоффлер пропонує сценарій, який покладається на нові, транснаціональні, багатоцільові корпорації і розвиток неринкового «виробництва-споживання», що кінець-кінцем призводить до відмирання ринку. Ця концепція майбутнього висуває низку серйозних проблем. По-перше, Тоффлерів аналіз сучасних капіталістичних практик ігнорує їхні найгірші аспекти та перебільшує інноваційний потенціал. По-друге, Тоффлер не пояснює, що завадить тим самим економічним і технологічним силам, що ведуть до утворення глобальної економіки, звести нанівець (чи принаймні серйозно підірвати) промисловий базис і економічну життєздатність місцевих, «виробницько-споживацьких» секторів. По-третє, Тоффлер не подає переконливого аналізу того, в який спосіб має народитися демаркетизований глобальний світ, а також того, як він зможе успішно поєднати локальний і транснаціональний обмін.

Утопічність постіндустріального суспільства Тоффлера є значною мірою продовженням його наївного й нереалістичного аналізу капіталістичних підприємств. Тоффлер гаряче вітає запровадження в приватних корпораціях «суспільної підзвітності» (тобто утвердження рівності, поліпшення захисту довкілля тощо, а не тільки максимізації прибутків). Відповідно, Тоффлер дивиться на багатоцільові корпорації крізь рожеві окуляри, призначені саме для того, щоб читати рекламні проспекти корпорацій. Щоправда, невелика кількість корпорацій дещо змінили публічний імідж, практики винаймання на роботу й внутрішню структуру (для того щоб змінімізувати критики на свою адресу чи максимізувати продуктивність шляхом створення відповідних умов праці), але таких корпорацій дуже й дуже мало. Насправді вся методологія Тоффлера у «Третій Хвилі» базується на екстраполяції невеличкої кількості соціально-економічних прикладів і подання як норми у майбутньому. Цей метод проекції тенденцій та імпресіоністичного аналізу дістає своє завершення в поєднанні Тоффлером у еклектичну суміш цікавих здогадів і спекулятивних і доволі сумнівних ідей. Отже, увесь його аналіз розпаду націй-держав, дема-сифікації продуктів, децентралізації політичних процесів тощо, є як такий наслідком перебільшення та неправильного тлумачення сутності конфліктів у сучасних суспільствах, плюс перебільшення дійсного ступеня централізації, стандартизації і синхронізації, досягнутих у капіталістичних суспільствах. Справді, поза сумнівом є те, що сучасним суспільствам притаманна значна забюрократизо-ваність, стандартизація та централізація процесу прийняття рішень, однак багато з наведених Тоффлером чудових ілюстрацій занепаду, ігнорування проблем, політичних і економічних конфліктів у суспільствах Другої Хвилі є дійсно прикладами недостатнього контролю, недостатньої синхронізації та недостатньої стандартизації. Саме десинхронізація суспільних сил та інституцій на локальному, регіональному, національному й наднаціональному рівнях (тема, якій я присвятив чимало місця28) робить запропонований Тоффлером перехід до постіндустріального суспільства таким проблематичним. Треба віддати йому належне, Тоффлер сам стверджує, що перехід до суспільств Третьої Хвилі буде далеко не гладким (він навіть попереджує про можливість насильства), але його концепція суспільної боротьби якось дивно не узгоджується з його позитивним баченням капіталістичних підприємств.

Проголошуючи, що капіталістичні корпорації відмовляються від наявних форм стандартизованого, масового виробництва на користь різноманітної, одноразового призначення, якісної продукції, Тоффлер, схоже, ігнорує всі ті ключові галузі промисловості, що або не можуть урізноманітнити свою продукцію, або насправді збільшують її масовість. Ці провідні корпорації зайняті у виробництві товарів (наприклад, нафта і сталь), що надають мінімальні можливості для урізноманітнення продукції (тобто «мале у великому — прекрасне»). На тлі того, як ці галузі промисловості впродовж останніх десяти років страждають від перевиробництва, періодичних падінь і зниження прибутковості та поступових одужань, зрозуміло, що демасифікація є нежиттєздатною альтернативою для всіх крупних галузей промисловості. Звичайно, можливо виробляти сталь та інші ключові товари на мало-масштабних підприємствах, наприклад так звані ливарні на задньому дворі Мао чи невеличкі підприємства в Італії. Але малий масштаб не є еквівалентом диверсифікації продукції і не придатний для всіх великих капіталістичних корпорацій.

Зіткнувшись із дедалі більшими викликами на національному й міжнародному рівнях, великі корпорації насправді обирають стратегію, протилежну диверсифікації. Зростаюча кількість корпорацій диверсифікують свої виробничі процеси, але не свою продукцію. Наприклад, початок створення «світових авто», складання електронного обладнання у країнах третього світу, автоматизація масового виробництва — все це призвело до збільшення концентрації влади, депрофесіоналізації робочих функцій і деіндустріалізації важливої індустріальної інфраструктури за браком переваг різноманітності чи багатоцільових інституцій.

Тоффлер, схоже, воліє краще не пам'ятати про суперечності всередині самих капіталістичних суспільств, що зруйнували традиційні види промисловості, не створивши при цьому гуманні корпорації. Навіть більше, Тоффлер нічого чи майже нічого не говорить про гігантські воєнно-індустріальні комплекси в Північній Америці, Франції, СРСР тощо, що утворюють головну опору сучасної нової технології, а про всі наявні галузі промисловості, на яких чекає безрадісне майбутнє без масштабного урядування, годі й казати. Хоча, безумовно, правильним є те, що з'явився цілий спектр нової, демасифікованої продукції, Тоффлерів аналіз транснаціональних корпорацій здається нереалістичним — а надто щодо так званої сумісності цих корпорацій із радикальною децентралізацією влади й демаркетизацією економічного життя, що нібито буде притаманне суспільствам Третьої Хвилі.

З погляду на думку Тоффлера про бажаність використання відновлюваних джерел енергії, максимізації соціальної рівності, скорочення робочого тижня і т.ін., незрозуміло, як транснаціональні корпорації та мільйони малих і середніх підприємств зможуть пережити (залишившись прибутковими) перехід до Третьої Хвилі з її сумішшю глобальної інтеграції та «електронних котеджів». Група аналітиків зробила спробу оцінити, як Каліфорнія — мабуть, найбагатше і з найбільшим рівнем споживання суспільство Другої Хвилі — буде виглядати у 2050 р., склавши два протилежних сценарії29. У Першому сценарії виходили з припущення, що каліфорнійці бажатимуть зберегти теперішній спосіб життя, але підвищити рівень споживання так, щоб якомога більшій кількості людей був доступний рівень інтенсивності споживання теперішнього верхнього шару середнього класу. На противагу до цього Другий сценарій узяв як основу спосіб життя, близький до Тоффлерового ідеалу стосовно, наприклад, прихильності до зниження рівня споживання, збільшення індивідуального дозвілля та чутливості до навколишнього середовища. Навіть якщо зробити поправку на серйозні похибки довгострокових прогнозів, стає зрозумілим, що за прийняття Другого сценарію ми маємо разюче зменшення багатьох важливих показників, пов'язаних із промисловим виробництвом, споживанням, споживанням енергії, використанням автотранспорту тощо, порівняно з Першим сценарієм30. Якщо згадати про кризу прибутковості багатьох сучасних підприємств, то чистісінькою фантазією з боку Тоффлера є сподіватися на те, що таке масове зменшення споживання не призведе до можливого колапсу капіталістичних економік. Звичайно, Тоффлер та інші постіндустріальні теоретики можуть відповісти на це, пославшись на мільйони нових робочих місць і нових підприємств у неринковому секторі. Але як мільйони людей зможуть підтримувати певний рівень забезпеченості чи доход за умов масової депресії у монопольному секторі, зменшення державних доходів та інших проявів аскетизму — це запитання залишається без відповіді.

Загалом «Третя Хвиля» залишає враження, ніби Тоффлер писав дві книжки в одній. Першою є картина життя в капіталістичному суспільстві, де всі капіталістичні підприємці перестали бути експлуататорами й перетворилися на «хороших хлопців», які тільки й прагнуть більшої рівності, демократії, раціонального використання ресурсів і піклуються про менш успішні нації та індивідів. Друга книжка є каталогом усіх ірраціональних негараздів капіталістичних суспільств, визнанням моральної вищості неринкового суспільства, опертого на партнерство, толерантність, взаємну повагу до інших людей і природи. Обтяжений таким шизофренічним уявленням про капіталістичні суспільства й за браком будь-якого реального аналізу відносин між державними установами й суспільними класами всередині капіталістичних суспільств (і того, чому ці відносини суттєво відрізняють від відносин між державними адміністраторами та громадянами в комуністичних суспільствах), Тоффлер абсолютно нездатний переконати своїх читачів у життєздатності співіснування глобальних капіталістичних корпорацій Третьої Хвилі та неприбуткових за своїми цілями, децентралізованих спільнот. Закликаючи до рішучої ревізії НАТО, Ради економічної взаємодопомоги, МВФ та інших наднаціональних інституцій, Тоффлер запрошує до нового, раціонального світу, вільного від воєн і суперництва могутніх блоків. Національна держава, каже він, нездатна контролювати гігантські транснаціональні корпорації. Рішення, яке пропонує Тоффлер, — це більші й кращі наднаціональні інституції, що регулюватимуть взаємодії на глобальному рівні3'. Однак скрізь у своїй книжці він закликає до децентралізації урядування та інших процесів прийняття рішень! Але як же ці децентралізовані урядові інституції зможуть визначати політику за умов існування ще більших наднаціональних інституцій і подальшого розвитку глобальних ринків і підприємств, залишається незрозумілим. Здається, що Тоффлер поділяє наївну ліберальну віру у взаємний баланс і співіснування світових інституцій і локальної демократії. Усі корисні відкриття й критичні зауваження, зроблені Тоффле-ром в аналізі централізованих бюрократій, корпорацій, виробничих процесів та інституцій прийняття рішення Другої Хвилі, практично ігноруються, коли він переходить до свого утопічного світу «планетарної свідомості» та локальних демаркетизованих способів життя Третьої Хвилі. Якимсь незрозумілим чином транснаціональні корпорації перемішуються й зливаються з демаркети-зуючими силами, капіталістичні та комуністичні країни розвивають «планетарну свідомість», наднаціональні бюрократи діляться владою з місцевими демократами (можливо, тому, що всі вони виконують свої функції, не виходячи з «електронних котеджів»!), тоді як злидні, жадоба, війни, безробіття, забруднення навколишнього середовища тощо після важкої боротьби кінець кінцем залишають по собі лише згадку про те, яким було життя в суспільствах Другої Хвилі.

Еволюція в напрямку постіндустріалізму: шлях фабіанців

Невдала спроба Тоффлера відшукати єдиний шлях до глобальної інтеграції й водночас до несумісної з нею локальної децентралізації не є унікальною. Певну автохарактеристику Андре Горцем свого розуміння постіндустріалізму можна вбачати в його некритичному вислові, що «Олвін Тоффлер у «Третій Хвилі» дуже чітко показав, як мікроелектронна революція може потенційно привести до цивілізації, в якій економічні цілі, ринкове виробництво та грошовий обмін відіграватимуть другорядну роль»32. Але натомість як Тоффлер пропагує радикальний вихід за межі нації-держави (у формі одночасної децентралізації та нових наднаціональних структур), інші постіндустріальні теоретики обстоюють глобальну економічну інтеграцію, зберігаючи прихильність до цілком традиційних політичних і економічних структур теперішніх націй-держав. Такий погляд легко простежується в працях Баррі Джонса й Тома Стоньєра33.

Сто років тому фабіанці, рух яких тільки починався, вважали, що завдяки просвітницьким реформам, масовій освіті й суспільному плануванню можна буде подолати ірраціональні аспекти капіталістичного індустріалізму та наблизитися до майбутнього суспільства, якому будуть притаманні рівність, висока культура, привабливе урбаністичне навколишнє середовище тощо. Сьогодні ця традиція знаходить своє продовження у працях таких людей, як австралійський міністр науки від лейбористської партії Баррі Джонс. Подібно до колишніх фабіанців, Джонс покладається на суспільні реформи і вірить, що їх можна запроваджувати в життя через наявні політико-економічні структури. Інші нефабіанці, такі як Стоньєр, члени різноманітних соціал-демо-кратичних і центристських партій у капіталістичних країнах, «Атарі демократи», плюс різного ґатунку поборники комп'ютеризації пліч-о-пліч із демократизацією34, — усі вони вважають, що постіндустріальна економіка принесе зростання багатства за умови, якщо ми підготуємося до необхідних змін. Відкидаючи фінансові політичні стратегії, Джонс і Стоньєр обстоюють постінду-стріалізм як антизасіб до сучасної деіндустріалізації, стагфляції та соціальних хвороб. Посилаючись на успіхи японської та американської технологій, Джонс і Стоньєр стверджують, що масове поширення вищої освіти, зростання обсягу наукових досліджень, удосконалення законодавства, розвиток заохочувальних стимулів і таке інше зроблять перехід до постіндустріальної економіки порівняно гладким, попри замкненість традиційних форм промисловості та індивідуальні страждання.