Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Культура болгар і сербів знаходилася в ареалі візантійського впливу та східнохристиянської традиції. На візантійському ґрунті виростають болгарська та сербська література, мозаїки та живопис Константинополя плекають слов’янське мистецтво. Початком X ст. датується пам’ятка загальнослов’янської богословсько-філософської думки «Шестод-нев» Іоана екзарха Болгарського. Продовжуть копіюватися літературні пам’ятки ХІ—ХІІІ ст., у болгарських збірках містяться оповіді про руських та сербських святих, а давньоруські тексти включають болгарські твори (наприклад, «О письменах» Чорноризця Храбра). Початком ХІІІ ст. датується болгарський «Синопсис народів і мов», збірка відомостей про мови та абетки. Оригінальні твори цього періоду — легенди про місцевих святих та царів. Здійснюються преклади Діонісія Ареопагіта, Симеона Богослова. Єфимій, обраний патріархом у 1375 р., заснував літературну школу болгарських, сербських та руських авторів. Його учні — Кипріян, київський митрополит (поч. XV ст.), та Григорій Цамблак із Тирново долучилися до розвитку літератури в Києві.

Інтелектуальний розвиток середньовічної Сербії зазнав впливу Болгарії, звідти серби отримали літургійні книги та Святе Письмо, які переписувалися і пристосовувалися до народної мови. Серби захоплювалися апокрифічною літературою, їх тексти містять більшість відомих у Болгарії та Русі апокрифів. Популярні світські повісті («Александрія», «Сказання про Індійське царство», повість про Китовраса). В Сербії відомі такі важливі для західноєвропейської свідомості тексти, як легенди про Карла Великого та легенди про короля Артура — відзначимо таку культурну синтезу східного та західного як характерну особливість сербської традиції.

У рукописах XV ст. зберігся опис реальних та міфологічних тварин, такі «Фізіологи» були дуже популярні в середньовічній Європі, вони, попри християнську цензуру, зберігають риси давньої язичницької демонології, живлять та розпалюють фантазію. Живою щирою мовою з любов’ю написані біографії сербських правителів та єпископів. Св. Савва, найпочесніший сербський святий, уклав старослов’янську «Кормчу книгу», яка стала класикою православної канонічної літератури. Активно розвивається літописна традиція, тексти ХІУ—ХУІ ст. є важливими історичними джерелами, наприклад, «Законник Стефана Душана» — «достеменне віддзеркалення високого рівня цивілізації, досягнутого сербами», пише Ф. Дворнік.

Архітектура та образотворчість південних слов’ян демонструє еволюцію від візантійського канону до питомої власної традиції. Болгарська архітектурна школа частково зберігає візантійські риси, церкви будуються у формі хреста, вписаного в квадрат, та вінчаются куполом. Особлива увага приділяється оздобленню, різні види природного каменю чергуються з червоною цеглою, що створює ефект мозаїки. Столицею такого мистецтва стає Тирново з прекрасними церквами ХІІ—ХІІІ ст.

Перлиною болгарської та сербської архітектури є Охрид, в якому ще у ІХ ст. учень Мефодія св. Климент Охридський відкриває школу слов’янської писемності, а в Х—ХІ ст. Охрид стає столицею Болгарського царства. Сьогодні церкви Охрида (територія сучасної Македонії) віднесені до пам’яток, що охороняються ЮНЕСКО. Церкви пишно декорувалися фресками та мозаїками, радісні кольори, чітка просторова композиція, виваженість жесту робить охридські фрески та ікони неперевершеними. Збереглися і зразки дерев’яного різьблення (церква Св. Климента). Відзначимо, що в образотворчості переплетені як візантійські, так і італійські традиції.

Таким же синтезом візантійських та західноєвропейських впливів характеризується мистецтво Сербії. В архітектурі послідовно змінюють один одного передроманський стиль (ХІ—ХІІ ст., церква у Студениці, монастир Св. Георгія Нова Пазара та монастир Морача), візантійський (ХІ^ ст., церква в Дечані, церква в монастирі Хіландарі, Македонія) та власне сербський, що припадає на останні десятиліття перед османською навалою кінця XV ст. Власна сербська архітектурна школа, що в XV ст. сформувалася в долині Морави, повертається до типової візантійської базиліки, але додає до споруд бічні апсиди. Широко використовується декоративна скульптура, де сербсько-візантійська школа демонструє переплетення стилістики з наявними кавказьким та ісламським елементами.

Синтетичність, переплетення стилів демонструють сербські мозаїка і фресковий живопис, у ХІІІ ст. маємо взаємопроникнення візантійських (декоративність, монументальність, золоте мозаїчне тло) та італійських мотивів (реалістичність та емоційність). З часом виразніше стає світлотіньове моделювання, фігури розкутіші, сюжети динамічні та живі. З’являються портрети королів та знаті, що свідчить про виразний світський струмінь навіть у сакральному мистецтві (мініатюри, що прикрашають Призренське Євангеліє та Мюнхенський Псалтир, кінець ХІ^ ст.).

Культурний поступ у болгарів та сербів було трагічно перервано в кінці ХІ^ ст. османською навалою, внаслідок якої вони на п’ять століть втратили незалежність, а ет-носоціальні та державні структури цих народностей були деформовані. Літературна та мистецька традиція різко урвалася, висока християнська та світська культури перестала існувати, простором збереження етнонаціональної культури та відтворення національної ідентифікації стає народна культура, в надрах якої живиться фольклорна музика та поезія, аматорське мистецтво.

4.6.4. Ренесансна культура XV—XVI століть

Ренесанс формується як комплекс філософсько-політичних ідей, моральних та естетичних принципів та смаків, що супроводжує перехід від феодального до буржуазного способу виробництва та, вдповідно, способу життя. Характерні риси Ренесансу розглядалися в попередніх розділах, нагадаємо про такі особливості епохи, як гуманізм, антропоцентризм, плекання елліністичної традицї, підвищену увагу до освідченості та самопізнання тощо. Культурно-цивілізаційному розвитку слов’янського світу сприяла латиномовність західних слов’ян та останні сплески візантійського Відродження, що живили східно-та південнослов’янські землі. Нові імпульси приходили з Італії, Нідерландів та Франції, через Польщу потрапляли до України, до Московії.

У словацькі землі Ренесанс прийшов раніше за Богемію. З ХІ ст. словацькі землі були під владою Угорщини. У 1526 році вона увійшли до складу Габсбурзької імперії та півтора століття потерпали від турецької загрози. Термін «Словаччина» з’явився близько середини XV ст. Літературною мовою словаків з часів гуситського руху та Реформації була чеська. Як і в більшості бездержавних країн, функцію збереження національно-культурної ідентичності перебирає на себе народна культура, у словаків активно розвиваються ремесла та народні промисли. Народна поезія зберегла перекази про героїчну боротьбу з турками, поширена історична балада, що має багато спільного з українським народним мелосом.

Високий Ренесанс приходить до словаків зі шлюбом угорського короля Матяша Корвіна з принцесою Арагонсь-кою, у другій половині XV ст. до Угорщини приїздять численні італійські митці. Буда, столиця Матеша, перетворилася на осередок гуманізму. У Братиславі у 1465 році заснована Академія Істрополітані. Становлення професійного музичного мистецтва в епоху Відродження пов’язане з християнською музикою, яка приходить із Заходу. Серед авторів XV—XVІ ст. визначаються Лінтнер, Бановський, музичні осередки виникають у великих містах чи маєтках (Братислава, Кошице, Банська Бистриця).

Архітектура, образотворчість та музика зберігають навіть у XV! ст. зберігають готичне забарвлення, але італійський смак перемагає. Значним здобутком стане фортифікаційна та замкова архітектура ренесансного типу (може, завдяки цьому словацькі землі не були завойовані турками).

Ідеї гуманізму у Богемії тісно переплітаються з реформаційними ідеями, полемічна література віддзеркалює релігійну боротьбу. Найвидатнішим політичним діячем та письменником ХУ ст. є Ян Гус, фігура контраверсій-на, але знакова для чеської націосвідомості та культури. Він створив сучасну чеську літературну мову, вплинув на формування словацької, хорватської, словенської та інших нових національних абеток. Гус писав філософські твори латинською мовою, складав релігійні гімни для пастви, — з часом складання та виконання гімнів та бойових пісень стане важливою частиною гуситської традиції. Боротьба католиків та гуситів спонукає до появи сатиричних творів, віршованих диспутів, в яких супротивники пропагують свої погляди та критикують один одного.

З’являються історичні праці. Найважливішим джерелом для вивчення періоду 1414—1431 рр. є «Скгопікоп», складений Вавржинцем з Бржезови, він також видав латинський «Світовий літопис». Цікавою є анонімна збірка тогочасних документальних свідчень під назвою «Стародавні богемські хроніки», що описують ХГУ—ХУ ст.

Ренесанс в усій повноті Богемія змогла відчути лише наприкінці ХУ ст., коли вщухла релігійна боротьба. Натхненником чеських гуманістів був Енеа Сильвіо Пік-коломіні — секретар архіву імператора Фрідріха III, а згодом папа Пій II. Ревний католик, він засудив гуситів, табір яких відвідував двічі, проте його характеристики персонажів були неупередженими та живими, перший переклад чеською його історії Богемії з’явився у 1510 році. Студенти і Празький університет не забували Цицерона, Горація та Верґілія, з філософів віддавали перевагу Платону. Найвидатнішими представниками чеського гуманізму вважаються поет Богуслав Газіштейн з Лобкові-це (1460—1510) та правник-патріот Корнеліус Вікторин з Вшеград (бл.1460—1520), автор твору «Дев’ять книг про права землі Чеської».

У двадцятих роках ХУ! ст. чеські гуманісти шукали натхнення у Вюттенберзі — центрі лютеранства; підвищується статус ученості, особлива увага приділяється риториці та дидактиці, що важливо для тогочасної полеміки.

Єпископ Ян Благослав (1523—1571) у 1564 році переклав Новий Заповіт жвавою вишуканою чеською.

Формування національної свідомості, що забарвило все

XVI ст. в Чехії, йшло не тільки через релігійну боротьбу та самовизначення, але й через історичне самоусвідомлення. «Чеські хроніки» (1537 р.) Богуслава Білейовського, «Празька хроніка» Бартоша Пісаржа дають чітку історичну картину епохи. Цікава хроніка Вацлава Гаєка, сповнена легенд, написана кумедно і жваво. Відомі празькі вчені — Йоганнес Кеплер, що провів у Празі свої найплідніші 10 років і видав «Нову астрологію» та «Діоптрику», Тихо Браге та Тадеуш Гаєк — писали свої математичні й астрономічні праці латиною (чеською Гаєк писав лише популярні астрономічні календарі і гербарії). Це ще раз свідчить про загальноєвропейську традицію вважати латину мовою наукового, полі-тико-правового та філософського спілкування.