Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

З XIII ст. Захід починає конкурувати з усе ще культурно вищим візантійським Сходом. На Заході зароджується готичне мистецтво, розвивається містобудування, культивується дух лицарства, у Франції та Провансі виникає лицарська література та куртуазна поезія, що послуговувалася народною мовою. У слов’янський світ ці нові тенденції проникали з Франції, Італії та Німеччини, хоч на південно-східних слов’янських землях все ще превалювали візантійські культурні елементи в архітектурі (романський стиль), іконописі, літературі.

З ХІУ ст. могутня хвиля гуманізму та Ренесансу, народившись в Італії, докочується до слов’янських земель. Вона захопила Чехію і витворила «золоту добу» в польській літературі; її відлуння відчувалося в Україні і навіть в Росії. На Адріатиці, у незалежній слов’янській оазі Дубровнику (Рагузі) активна просвітницька та поетична діяльність гуманістів сприяє розбудові сучасних хорватської, сербської та болгарської літератур.

Землі слов’ян не могли уникнути іншої могутньої хвилі з Німеччини та Швейцарії, — хвилі Реформації. Саме реформатори започаткували словенську абетку та літературну мову й були першими, хто почав плекати панславістську ідею. Реформаційна ідеологія поширилася і серед слов’янського населення Богемії, Польщі, Угорщини, докотилася до хорватів, серед яких були видатні діячі

Реформації. Відлуння реформаційних ідей у переплетенні з гуманістичними відчутні в Україні вже з XVI ст. та, під впливом українських вчених і літераторів, — у Москві.

«Неспокійне» XVII ст. стало для Європи початком формування модерних націй. Міф про ідеальну ренесансну людину зруйнувався і на його уламках поступово постає людина Нового часу. Потреба повернути світу порядок, а християнським цінностям сенс, що активно розхитувався і Ренесансом, і католицько-протестантським протиборством, — ця потреба стала світоглядним змістом бароко. Ідеал барокової краси народжується серед суперечностей земного та божественного, національного та універсального, між марнотою життя і бажанням щастя. Підвищена декоративність, театральність жесту, слова і літургійної дії, гіпертрофована символічність та алегоричність, містичність та екзальтованість, індивідуалізм та симфоніч-ність стають ознаками барокового мистецтва і літератури. Барокова стилістика охоплює культуру в усій її повноті, для певних слов’янських країн бароко протягом XVIII ст. стало загальнонаціональним стилем, і якщо для чеської культури бароко збіглося з часами втрати державності та пригнічення їхнього національного буття, то для України стиль бароко співпадає з національним підйомом, епохою політичної та інтелектуальної незалежності.

Слов’янські народи активно відгукувалися на імпульси із Західної Європи у період з XIII по XVIII ст., підсумовує Ф. Дворник. Водночас вони робили власний внесок у політичний, культурний та релігійний розвиток Європи. Вони уповільнили і, зрештою, зупинили турецьку загрозу та захистили Європу, зробили значний внесок у європейську цивілізацію в епоху гуманізму й Ренесансу, за доби Реформації, в Новий час.

4.6.3. Культура та мистецтво: від Середньовіччя до Нового часу.

Мистецтво доби Середньовіччя, література зокрема, є релігійним за суттю та синтетичним за формою. Слов’янський світ внаслідок релігійного розколу належав до різних християнських традицій — східної та західної, і якщо перша зберегла класичну елліністичну спадщину, друга фактично втратила її через навали варварів та руйнацію зв’язків між Візантією та Заходом. Відродження Візантії ІХ ст., що виросло на класичних текстах античних драматургів, філософії Платона та Аристотеля, історії Геродота та Плутарха, відкрило «врата вченості» для тих слов’ян, що потрапили в орбіту східнохристиянської цивілізації. Новонавернені мо-равани, болгари та русичі отримували релігійну й світську літературу, перекладену старослов’янською, що, звичайно, підштовхнуло розвиток національних мов та літератур. Натомість, західне слов’янство активно латинізувалося, пребу-ваючи в силовому полі римо-католицького впливу.

Богемія, втративши надбання Кирила та Мефодія, до ХІ ст. стала латинізованою, що однак, не завадило чеському культурному розвою, який досяг вершини у XIV ст. Латинізація чеського християнства йшла через нові чернецькі ордени (цистеріанці, францисканці та домініканці). З’являються латиномовна релігійна поезія та проза, центром яких стає Празький кафедральний собор, де складалися латинські гімни і на честь чеських святих («Дражицький требник», 1342 р.). Після того, як у Празі в 1348 році засновується університет, кількість релігійних творів зростає. У середині XIV ст. пріор Альберт створює віршовані латинські молитви до різних святих, збірка «Лес-твіця до неба» стала настільки популярною, що використовувалася тоді в усіх країнах Центральної Європи, чимало молитов з неї згодом було перекладено чеською мовою.

Перші літературні пам’ятки чеською мовою датуються останніми десятиліттями ХІІІ ст. Найкрасивішою поетичною композицією вважається «Молитва Кунгути» (Кунгута — дочка чеського короля Пржемисла ІІ, абатиса празького монастиря початку X!V ст.), пісня у 38 строфах, натхнена поемою Фоми Аквінського. Перлиною релігійної поезії є «Легенда про св. Катерину», де анонімний автор жваво змальовує історію улюбленої середньовічної святої. Найпопулярніша збірка, що описує житія святих чеською — «Legenda Aurea» (1270), складена архієпископом Яковом з Варацце. Через привабливий для середньовічної людини стиль ця книга стала дуже популярною в Західній Європі. В якості підручника були перекладені чеською «Езопові байки», з’являються сатиричні та повчальні твори (бурлеск «Продавець цілющих мазей»). Знаменита дидактична поема Сміла Флашка з Пардубице «Новий Собор», де зображується парламент тварин, що дають поради своєму королю-леву. Могутній струмінь народної поезії та фольклору — танок «Прощавай, серденько» зберігся до сьогодні. В Богемії з’являється куртуазна лицарська література, яка розквітає при празькому дворі за Вацлава

ІІ (1238—1305). Найвідомішою старочеською поемою про кохання є «Пісня Завіша», і поезію, і музику створює чеський поет Завіш (кінець ХІУ ст.).

Розвивається історична наука, перший літопис чеською мовою — Далімілова хроніка— датується початком ХІУ ст. і написаний палким чеським патріотом. Єпископ Празький Ян ІУ з Дражице, вчений і патріот, ініціював створення Хроніки Празької, що синтезує всі відомі до ХІІІ ст. історичні твори. Саме єпископ став першим палким прихильником гуманістичного руху в Богемії. Він запроваджує гуманістичні та релігійні студії, запросивши до Богемії августинців і розташував їх у Руднице, яке стало осереддям гуманізму. З ХІУ ст. ширяться релігійні праці загальнодоступною мовою, мирянин Томаш Шнітний зі своєї ініціативи перекладає твори св. Авґустина, Бонавентури, Фоми Аквінського.

Отже, бурхливий розвиток чеської літературної діяльності та виразність старочеської мови ХІІ—ХІУ ст. підтверджують ідею дослідників, що інтелектуальне життя Богемії цього періоду не було повністю онімечене. Зберігається слов’янський слід і у чеському християнстві, зокрема в деяких монастирях з дозволу Папи Римського велася літургія старослов’янською паралельно з латиною.

Архітектура Богемії зазнала глибокого готичного впливу, що проникає сюди з німецьких земель на початку ХІІІ ст. Вершини готика зазнала за правління найвидатнішого чеського короля Карла ІУ (1316—1378) — Собор Св. Віта, замок Карлштейн. Знаним архітектором ХІУ ст. стане Петро Пар-лерж із Швабії, що створив собор Св. Віта, Карлову церкву у Празі, Мостову вежу, церкву Св. Якова у Брно. Вплив його архітектурної школи помітний у всій Центральній Європі. В чеському готичному живописі та іконописі поєднані візантійські та італійські риси, королівський маляр Теодорік розписує замок Карлув Тин (Карлштейн); прекрасні взірці книжної мініатюри — требник єпископа Яна з Неймаркта невідомого автора та Газенбурзький требник майстра Лавріна із Клатова.

Готичне мистецтво поширюється на півночі Угорщини та в Словаччині. Готичний Кошицький собор, побудований майстром Стефаном у ХІ^ ст. під впливом школи Парлержа. Замки, палаци та ратуші Словаччини, як і всієї центрально-східної Європи цього періоду, стають стрімкими та витонченими. Церкви прикрашаються розкішними різьбленими вівтарями та кам’яною скульптурою.

Польща демонструє значний культурний поступ з XXV ст. після відновлення власного королівства. Духовенство і місіонери перебирають на себе функцію культу-ротворення. Першим істориком країни став французький священик на прізвисько Галл (латиномовна Хроніка, поч.

ХІІ ст.). Справу Галла продовжили краківський єпископ Вінцентій Кадлубек, єпископ познанський Богуфал, Ян

з Чарнкува (ХІ^ ст.). Вогнищами культури були релігійні ордени — цистеріанці, домініканці, францисканці, просвітники та місіонери рухалися у сусідні Пруссію та Литву. Релігійна та світська література цих часів була в основному латиномовною. У 1364 році був заснований Краківський університет з юридичною школою (канонічне та римське право), медичною кафедрою та кафедрою вільних мистецтв, створений за типом Болонського та Падуан-ського університетів. До створення Острозького осередку та заснування Києво-Могилянської академії у Києві (1634) цей університет був дуже важливим освітнім центром для української/русинської молоді.

Церква як соціальний інститут від початку грала провідну роль у політичній та культурній історії Польщі, знання латини було поширеним, саме вона виконувала роль інтелектуального та культурного інструменту комунікації, проте розвиток національної мови гальмувався. Перші літературні пам’ятки польською датуються ХІ¥ ст., це переклад проповідей та Псалтир св. Флоріана. Церковна архітектура ХІІІ ст. поєднує романську базиліку

зі стрілчастими арками, що надають спорудам готичної стрункості (монастирі в Сулеюві, домініканський собор в Сандомирі). ХІУ—ХУ ст. позначено розвитком готичної скульптури, збереглися прекрасні статуї князів династії Пястів (Вроцлав, Краків), розвивається різьбярство вівтарів, що характерно і для українських земель цього періоду.