Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Ренесансна архітектура XVI ст. демонструє яскраве переплетення улюбленої чехами готичної та ренесансної стилістики, перша все ще переважає в сакральному будівництві. «Чистий» Ренесанс демонструють лише запрошені іноземні майстри. Пльзень, Пардубице та інші міста прикрасилися ренесансними пам’ятками, відомим празьким ренесансним палацом є Шварценберзький. Міщанство та городяни наслідують смаки аристократії, міська архітектура збагачується спорудами у стилі італійського та німецького Відродження. В живописній традиції Праги та Кутної Гори відчутні впливи Кранаха та Дюрера.

Важливим центром східнослов’янського ренесансу вважається Польща, яка не була втягнута в релігійне протистояння протягом XIV—XV ст. і залишалася відданою римо-католицькій традиції, що викликало майже повну латинізацію всього інтелектуального, культурного та етно-політичного життя Польщі. Гуманістичні віяння проникали до Польщі від сусідів — Чехії (Богемії) та Угорщини. Духовенство виконує в польській культурі роль культуртрегера, тому не дивно, що першими польськими гуманістами вважаються видатний польський державний діяч, кардинал Збігнев Олєшницький, та архієпископ львівський Григорій Сяноцький. Знакова постать XV ст., архієпископ львівсь-кий Ян Длугош (1415—1480), почавши в дусі часу свої гуманістичні студії з класичної римської історії, пише історію Польщі («Annales seu cronica inclyti regni Poloniae»), що є кращою польською працею такого роду.

Центром гуманізму, філософії та вченості був Краківський університет, який у XV — на початку XVI ст. зробив великий внесок у поширення освіти та теології в Польщі, Литві та Україні. Підтримуючи традиції «вільних наук», математики, астрономії й філософії, університет виплекав всесвітньовідомого астронома та математика Миколу Коперника («Про обертання небесних сфер», 1543 р.). Шкільна освіта розвивається за європейською традицією — при єпископських кафедрах та в містах діють школи з вивченням тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квад-ривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

Перші літературні центри передренесансної доби були засновані в Польщі іноземними гуманістами Каллімахом та Цельтісом. Вплив італійського Відродження в країні досяг піку після 1518 р., коли король Сигізмунд (1506— 1548) одружився з італійською принцесою Боною Сфорца, яка привезла до Польщі власний почет, включаючи митців та придворних дам; її двір став центром польського гуманістичного товариства. Петро Томіцький, єпископ краківський, запровадив ренесансну культуру в університеті, підтримував викладання римського права, заохочував лінгвістичні студії. Видатними гуманістами були Станіслав Горськи, єпископ Анджей Криницький, єпископ Ян Люб-ранський, Ян Ланський, який підтримував тісні зв’язки з Еразмом Роттердамським.

Розвиток гуманістичної традиції підготував ґрунт для пишного розквіту освіти, мистецтва й літератури в Польщі за часів її золотого віку, з середини XVI до початку XVII ст. Провідне місце у політичній латиномовній літературі посідав Ф. Моджевський (1503—1572), який обстоював рівність усіх поляків перед законом, протестуючи проти неоднакового ставлення до знаті, городян та селян («Про виправлення держави»). Видатним діячем нової епохи став віце-канцлер, великий гетьман коронний Ян Замойський (1541—1605). Він навчався в Падуї та, можливо, в Парижі, з кальвінізму перейшов до католицької віри, 4 рази був одружений, втретє — на племінниці короля Баторія, якому він служив найближчим помічником в усіх зачинах. Улюбленець шляхти, він був блискучим полководцем, політичним теоретиком та політиком. Замойський плекав ідею перетворення Кракова на своєрідний міжнародний науковий центр науковий, проте запрошені іноземні вчені не прибули до міста, і тоді в 1594 р. Замойський заснував університет у своєму рідному Замості, де ретельно плекалися гуманістичні студії. Очевидно, Яна надихав приклад його покровителя і соратника короля Стефана Баторія, який у 1579 р. заснував університет у Вільно на чолі з Петром Скаргою. І Замойська академія, і Вільненський університет прислужилися не тільки польській, але й українській культурі.

Латиномовність польської еліти та духовенства гальмувала розвиток національної мови та літератури, лише на початку XVI ст. з’явилися перші польськомовні переклади та релігійні пісні, зокрема твори В. Гельньова. «Аромат епохи» дає можливість відчути повчальна поема краківського студента Слоти, присвячена правилам поведінки за столом. Популярності набули і «Спогади яничара», написані боснійцем Костянтином, польськомовний варіант яких був відомий вже на початку XVI ст., вони перекладалися іншими мовами, часто копіювалися. Через екзотичність описів та сюжету цей текст залишається унікальним у тодішній європейській літературі.

Гордістю польської літератури доби «золотого віку» був послідовник Реформації Миколай Рей (1505—1569). «Рей писав жвавою та барвистою мовою, якою розмовляла тодішня польська знать, і хоч йому бракувало широкої освіти, він завдяки таланту мав змогу висловлювати свої ідеї легко, з хорошим почуттям ритму й рими, у справді реалістичній манері», — повідомляє Ф. Дворник. Твори Рея були соціально гострими, він відважився критикувати шляхту та духовенство за експлуатацію селянства. Збірка його епіграм «Звіринець» подає анекдотичні оповіді з життя персонажів грецької та римської класичної доби, життя його сучасників та власного життя. Найвидатні-шим і найкращим Реєвим прозовим твором є «Zwirciadlo» («Свічадо»), виклад філософських ідей, життєвого досвіду та роздумів, що змальовують ідеал шляхетського життя. Польська спільнота побачила себе в дзеркалі, розсміялась та замислилась, образилась та закохалась у Рея назавжди.

Заклавши основи польської прози та поезії, Рей відкрив двері до літературного визнання видатному польському поету Яну Кохановському (1530—1584), якого порівнюють лише з Адамом Міцкевичем. Поетичній твір «Чого ти бажаєш від нас, о Господи, за всі свої щедрі дари», створений польською у Парижі, уславив ім’я поета в рідній країні і став одним з його кращих віршів. Найвідоміша збірка Ко-хановського — «Пісні» — писалася протягом багатьох років; це любовні та патріотичні пісні, релігійні поеми, вишукані та мелодійні. Глибокі релігійні почуття поета відлунюють у його «Тренах» («Плачах»), де він оплакував смерть маленької дочки. Творчий доробок поета включає політичні сатири («Сатир», «Згода»), що закликають ворогуючі релігійні та політичні спільноти до компромісу; драматичний твір «Відмова грецьким послам», покликаний підняти патріотичні настрої молоді. Знамениті його «Фрашки» («Дрібнички») — збірка анекдотів, епіграм, гуморесок — були дуже популярні серед сучасників. Кохановський є одним із видатних авторів в історії польської літератури, що створив модерну польську поезію та вдосконалив поетичну мову. «Тісно пов’язавши польську поезію з поезією західного Ренесансу, поет зберіг, однак, її національний характер» (Ф. Дворнік).

Одним з провідних полемістів, захисників Контрреформації в Польщі, і видатним письменником був єзуїт Петро Скарга (1536—1612), так само важливий для української та білоруської культур, адже він був предтечею та активним діячем Берестейської унії 1595 року, автором творів «Синод Берестейський та його оборона» (1597) та «На плач та лямент Теофіла Ортолога русинам пересторога» (1610). Його «Житія Святих» мали дуже широку аудиторію, а в новій редакції популярні в Польщі й досі.

Нові художні форми Ренесансу присутні в архітектурі, образотворчості, музиці. Ще в ХІ^ ст. у містах з’являються гільдії музикантів, а з XVІ ст. — цехи, починається викладання теорії композиторства та музики в університеті.

В польську інструментальну музику проникає світський настрій, виникають міські куртуазні пісні — мадригали (Миколай із Кракова).

Розквіт ренесансного мистецтва XVI ст. пов’язаний, в тому числі, з Сигізмундом І, який запрошує флорентійців Ф. Італюс та Л. Берреччі. Перебудований ними розкішний палац короля та побудована капела у Вавелі до сьогодні є окрасою міста. Оздоблювали палац італійські та німецькі художники, серед яких був брат славетного Альбрехта Дюрера. Розгортається мистецтво мініатюри, прекрасний молитовник короля Сигізмунда і королеви Бони Сфорца сьогодні знаходиться у бібліотеці Оксфорду. Будівництво палаців, костьолів, ратуш та приватних маєтків поєдує як готичний стиль (костьол Св. Анни у Вільно, «полум’яніюча готика»), добре освоєний поляками, так і ренесансні мотиви. Легендарним втіленням ідей та смаків епохи Відродження стало місто Замостя, засноване Яном Замойським у 1580 р. як реалізація його ідеалів. Місто зводив італієць Бернардо Морано з допомогою місцевих майстрів, воно демонструє дивовижне поєднання готичних, ренесансних елементів та польських національних традицій. Власне, поєднання ренесансного стилю із пізньоготичним стало характерною рисою польського Ренесансу ХУІ ст.

Ренесансна ідеологія та мистецтво у Польщі були, скоріше, елітарним явищем, лише аристократія та духовенство в повній мірі долучилися до нової культури, але культурний імпульс, отриманий країною, не міг не вплинути на непольське населення Речі Посполитої, зокрема, південно-східних земель — сучасної України та Литви. Українська та литовська верхівка, приваблена новою стилістикою та ідеологією, почала активно полонізуватися. Укладання Берестейської унії теж було спрямоване до релігійно-культової та політичної асиміляції.

Культурний простір Східної Русі — Московського князівства — генетично пов’язаний з візантійською традицією і продовжує перебувати в орбіті та системі цінностей візантійства навіть після падіння Константинополя в середині XV століття.

Східноруська література ХІІІ—XГV ст. продовжує традиції києворуської доби, основним сюжетом стає відображення поневолення за часів монголо-татарської навали та боротьби із зовнішнім ворогом. З ХУ ст. після піднесення Москви відчутний дух нового політичного запиту. Віддалившись від західноєвропейської культури, Москва живе за власними уподобаннями. Роль культуртрегера по відношенню до старої московської культури відіграє київська, яка з ХУІ і особливо ХУІІ ст., за часів Києво-Могилянської академії, буде провідником нових ідей та європейських смаків у Росії.

Підвищення Москви викликало неоднозначну реакцію в середині самої країни, воно підтримується московськими прихильниками укріплення єдиної влади, в той час як княжі центри не задоволені втратою самостійності. Провінційна література ХУ ст. демонструє нам певні сепаратистські тенденції. Тверський літопис відображає бажання незалежності та протиборства з Москвою; прагнення до збереження самостійності демонструють легенди та перекази Новгорода; приєднання Пскова Василієм III (1510 р.) описане й оплакане у «Повісті про здобуття Пскова» — колишнім князівським центрам важко було зректися своєї незалежності та визнати зверхність Москви.

Другою тенденцією літературного процесу стало зростання сербсько-болгарського впливу в писемності та культурі Східної Русі (так званий Другий південнослов’янський вплив), внаслідок того, що в ХУ ст. частина болгарських і сербських інтелектуалів знайшли притулок у Східній Русі після падіння Константинополя. Втікачі вітали піднесення Москви та поширення ідеї «Москва — третій Рим», адже сподівалися на визволення південнослов’янських народів могутньою Москвою.

Вагомим фактором суспільної свідомості стала поява єретичних рухів стригольників та ожидовілих у Пскові та Новгороді, що, з одного боку, демонструє початок критичного осмислення християнської доктрини та церемонії, з іншого — підштовхує до активізації християнського просвітительства (новий переклад та видання Біблії у Новгороді архієпископом Геннадієм, 1499; збірка ігумена Й. Волоць-кого «Просвітитель»). Унікальною постаттю першої половини ХУІ ст. став Максим Грек (1480—1556), високоосвічений чернець з Афона, який отримав освіту в Греції та Італії, де познайомився з Савонаролою і був запрошений на Русь у 1515 році Василієм ІІІ. Він перекладав тлумачення Псалтиря, тлумачення до діянь апостолів, виправляв літургійні книги. Мріючи підняти руське релігійне та культурне життя на вищий рівень, в численних «Словах», «Посланнях» і «Платонічних діалогах» чернець-просвітник боровся проти несправедливості та зловживань можновладців, проти невігластва, забобонів, критикував зовнішню пишність богослужіння, що затьмарює глибокий духовний зміст.

Об’єднання східноруських князівств під владою Москви відбилося в укладенні нових московських літописів, які часто-густо «редагували» текст під кутом зору певного соціального замовлення («Хронограф» Пахомія, Воскресенський літопис, перероблений у Никоновський звід, 1558, Львівський літопис, 1560). Уславлення Москви та близькість державної та церковної влади утверджується у створенні царської генеалогії, «Степенна книга», 1563 р.; «Домострой» детально описує приватне життя Москви XVI ст. — як побожний чоловік має порядкувати у своєму домі, «Стоглав» містить регуляції церковного життя, «Азбуковник» — свого роду енциклопедичний довідник для освідченої людини.

Монгольська навала мала катастрофічні наслідки, практично переривається архітектурна та образотворча традиції на територіях колишньої Київської Русі, центр культури переміщується на захід (Галицько-Волинське князівство) та на північ (Псков і Новгород). Якщо в галицьких землях києво-руські традиції будівництва переплітаються з новими готичними, а з XVI ст. і з ренесансними, то північ зберігає хрестовокупольні храми. Продовжує розвиватися дерев’яна архітектура, в якій русичі досягли надзвичайної майстерності (Кижі, Вологда), окремі прийоми дерев’яного будівництва переносять у кам’яне, що збагачує і технологію, і декоративність. З кінця XV ст. в Москві працюють італійці, які зводять Свято-Успенський собор за Івана ІІІ та починають перебудову Кремля. Переплетення суто російських рис та ренесансного смаку створює унікальне архітектурне обличчя Кремля. У 1509 р. споруджується Архангельський собор, де італієць Алевізіо поєднує давній володимирський стиль з ренесансними склепіннями та декором. Вершиною такої архітектури вважається собор Василя Блаженного (1550—1560).